Півтора місяця назад, 10 вересня 2025 року, Кабінет Міністрів України призначив громадянина України Трофименка Миколу Валерійовича заступником міністра освіти і науки України.
Через два тижні, 23 вересня 2025 року, було видано наказ МОН № 1276, у додатку 1 до якого зафіксовано розподіл повноважень між міністром освіти і науки України та його численними заступниками.
Виходить, що два тижні – тобто в період між 10 та 23 вересня – у Миколи Трофименка не було належно закріплених повноважень, і він працював на посаді заступника міністра, не маючи визначеної управлінської компетенції.
Ми не знаємо, з якої причини процес «розподілу» (чи «перерозподілу») обов’язків серед заступників міністра відбувався так довго. Це доволі дивно, якщо врахувати, що сталася «заміна» лише одного заступника, ключовий функціонал якого був зрозумілим заздалегідь.
Можна припустити, що у так званій «освітній команді» відбувалася якась напружена «внутрішня дискусія». Можливо, вона була емоційно забарвленою. Але про її подробиці пересічна громадськість, скоріш за все, дізнається нескоро – приміром, із мемуарів...
Ми, платники податків, щиро сподіваємося, що в період «дискутування» новий працівник МОН, отримував зарплату з бюджету не задурно, а щось робив – вивчав стан справ в системі освіти і науки, знайомився із внутрішньою організаційною культурою міністерства, можливо, робив якісь добрі справи.
Із тексту наказу № 1276 випливає, що заступник міністра Микола Трофименко опікуватиметься в основному питаннями вищої освіти та освіти дорослих. «У межах компетенції здійснює контроль за реалізацією державної політики в галузях вищої освіти та освіти дорослих та у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів вищої освіти, закладів післядипломної освіти незалежно від їх підпорядкування і форми власності», – написано у пункті 2 розділу ІІІ додатку 1.
Таким чином, формально можна сказати, що саме на цьому тижні (24 жовтня) ми будемо святкувати місяць з того дня, коли система вищої освіти нарешті «отримала» повноцінного (із закріпленими повноваженнями!) заступника міністра освіти і науки України.
Із офіційної біографії Миколи Валерійовича, що оприлюднена на сайті МОН, можна зробити висновок, що він має досвід роботи лише в системі вищої освіти. І навіть більше – до призначення на високу посаду увесь трудовий шлях (від студента до ректора) пройшов лише в одному університеті. Відповідно, він не має досвіду роботи в інших сферах.
Водночас, новий заступник міністра – людина доволі неординарна. Приміром, у травні 2024 року він мав зустріч із Державним секретарем США Ентоні Блінкеном.
«Ні, я сьогодні не відвідую музей мадам Тюссо! Це реально держсекретар США Ентоні Блінкен...» – написав тоді Трофименко (вочевидь, перебуваючи під впливом цілком природніх емоцій).
Після цієї зустрічі деякі спостерігачі навіть припускали, що пан Трофименко в певних колах серйозно розглядається як кандидат на посаду міністра.
Микола Трофименко – колишній ректор, доктор наук, вільно володіє двома іноземними мовами, людина із здоровими політичними амбіціями, усе життя працював в «реальній освіті» (а не в якихось «студіях» і «проєктах») – все це вказує на те, що він буде орієнтований на прагматизм, а також на консенсусне вирішення проблемних питань.
Він вільно і без перекручень зможе говорити з ректорами та іншими «ключовими гравцями» у сфері освіти. Але, як людина дисциплінована, буде виконувати і так звані «непопулярні» рішення.
Новопризначений заступник міністра – людина доволі відкрита. Він вже встиг дати кілька інтерв’ю та коментарів, виступив з вітальним словом на Українському форумі якості освіти (що проходив на майданчиках Луцького національного технічного університету), а також відвідав кілька заходів високого рівня, на яких зробив різні за змістом і обсягом заяви. За результатами цієї публічної активності уважні спостерігачі можуть скласти уявлення про вектор роботи пана Трофименка.
Сайт МОН подає цитату із промови Миколи Трофименка на Українському форумі якості освіти: «Рушіями є студенти, потреби ринку праці та технології, але саме університети мають узяти лідерство – через розгортання дуальних програм, тісні зв’язки з роботодавцями й інтеграцію досліджень у навчання. Завдання держави – створювати чесні правила та стимули: гранти, що «йдуть за здобувачем», і фінансування, прив’язане до результатів діяльності закладів».
Нещодавно Микола Трофименко на своїй фейсбук-сторінці написав: «Коли я приїхав у МОН, мені передали два документи: наказ про призначення і запит на це інтерв’ю. Мав узяти паузу – спочатку розібратися з процесами, людьми, планами. І дякую редакції Еспресо за те, що тоді це зрозуміли.
Минув місяць – ми зустрілись і поговорили. Про те, навіщо модернізувати мережу закладів освіти, як зробити її ефективною, а не просто утримувати будівлі, столи й стільці. Про зміни, які торкаються кожного університету, і чому вони потрібні саме зараз.
Дякую Тетяні за запитання, а спільноті – за увагу. Як і завжди, прошу залишати думки та репліки в коментарях – моя команда читає всі конструктивні відгуки, це допоможе формувати політику МОН разом із вами».
Якщо Микола Трофименко просить залишити «думки та репліки в коментарях» – чому б не скористатися цією можливістю?
Матеріал має таку назву: «Наше завдання – створити ефективну мережу закладів освіти, а не утримувати будівлі, столи й стільці», – заступник міністра освіти Микола Трофименко».
З огляду на доволі значний обсяг (понад 7 сторінок 14-м шрифтом), а також на чотири «постановочні фотографії» із зображенням новопризначеного заступника міністра – оприлюднене інтерв’ю можна вважати одночасно і програмним, і іміджевим. А відтак, воно справді заслуговує на докладне вивчення та неупереджений коментар небайдужої освітньої громадськості.
Якщо відверто, заголовок матеріалу мені не сподобався. «Наше завдання – створити ефективну мережу закладів освіти, а не утримувати будівлі, столи й стільці. У пересічного читача, який не обізнаний з тонкощами освітньої політики, може скластися враження, що головний ворог в системі вищої освіти – це будівлі, столи й стільці, які увесь час наполегливо вимагають, аби їх «утримували». І якщо це майно знищити – то відразу настане щастя...
Ключовий вектор своєї діяльності Микола Трофименко окреслив так: «...У нинішніх умовах воєнного стану, наше головне завдання – зберегти систему вищої освіти, втримати людей і створити умови для їхнього розвитку. Безперечно, університети відіграють ключову роль у відбудові України, у підготовці фахівців, які будуть потрібні для цього процесу. Важливим напрямом залишається євроінтеграція. Нашою стратегічною метою є стати повноцінним членом Європейського Союзу, і університети мають вагому роль у цих процесах».
«Зберегти систему вищої освіти, втримати людей і створити умови для їхнього розвитку», – чудово! З цієї тези можна зробити купу різних висновків. Це і відмова від бездумної ліквідації університетів. Це і підвищення заробітної плати продуктивним працівникам. Це і інвестиції в розвиток лабораторної бази. Це і фінансування перспективних наукових досліджень. Це і справедливі (і водночас – прості!) умови вступу до закладів вищої освіти.
Будемо сподіватися, що у заступника міністра вистачить політичної волі й управлінського таланту матеріалізувати власну позицію у реальне життя. І не «колись», а вже до початку нового семестру.
Протягом останніх трьох років ми занадто багато чули про так звану «європейську інтеграцію» системи вищої освіти. Словосполучення «так звану» написано не просто так.
На мою думку, ця теза про «інтеграцію» нерідко використовувалася відверто маніпулятивно. Інколи, обґрунтовуючи якесь непопулярне рішення, посадові особи МОН посилалися на так званий «європейський досвід» – але ніколи не називали документ (директиву, резолюцію, стандарт тощо), у якому цей «досвід» зафіксований або описаний. Отже, мантрою про «європейський досвід» політичні ділки обґрунтовували все що завгодно, і при цьому навіть не думати про наслідки.
Микола Трофименко з цього приводу висловився чітко: «Наша система вищої освіти вже достатньо інтегрована в європейські процеси. Українські університети активно беруть участь у програмах Erasmus+, Horizon Europe, виступають партнерами у консорціумах, виграють конкурси й отримують фінансування на дослідження та розробки. Європейський Союз нас підтримує».
Іншими словами, в українській системі вищої освіти, згідно з позицією заступника міністра, «європейського досвіду» вже чимало. На думку простих освітян, настав час не лише освоювати європейські гранти, а впроваджувати європейські механізми мотивації продуктивних викладачів та студентів (оплата праці, академічні свободи, академічна мобільність, прості умови вступу, доступне фінансування наукових проєктів, престижність викладацької праці, соціальний захист тощо).
Наступна програмна теза, що наведена у інтерв’ю: «Наше завдання – створити ефективну мережу закладів освіти, а не просто утримувати будівлі, столи й стільці. Ми маємо перетворювати університети на освітні простори розвитку міст і регіонів, де студенти здобувають компетентності, потрібні національній економіці».
Дискутувати з тезою про те, що мережа має бути ефективною, доволі важко. Будь-яка мережа – освітянська, медична, транспортна, бібліотечна – має бути ефективною, і це аксіома. Ключове питання: а що саме вкладається у зміст словосполучення «ефективна мережа закладів освіти»? Які критерії ефективності?
Як економіст за освітою, автор цих рядків про поняття ефективності міг би написати дисертацію. Але насправді питання ефективності – не абстрактне і не риторичне, особливо, якщо ми згадаємо численні скандали, які стали закономірною реакцією освітянської спільноти на численні рішення Міністерства освіти і науки України про ліквідацію університетів протягом 2023–2025 рр. Згадайте: ця ліквідація також обґрунтовувалася тезою про «ефективну мережу», хоча на практиці були непоодинокі випадки, коли більш успішні університети свавільно приєднували до менш успішних.
Пан Трофименко каже: «Щодо мережі університетів, то останнім часом відбувається оптимізація та реорганізація закладів. Це справді потрібний процес, але він має бути прозорим і зрозумілим. Ми зацікавлені, щоб ініціатива виходила від самих університетів, із місць, регіонів, де є розуміння спільної відповідальності. Ми підтримуємо такі ініціативи й готові допомагати в їх реалізації».
Реорганізація «за власним бажанням»? Таке можливо. І цей критерій – цілком зрозумілий. І що важливо – цілком реальний, з огляду на поточний стан справ у деяких невеличких університетах. Головне, аби проголошений критерій виконувався належно.
Микола Валерійович продовжує: «Крім того, важливо, щоб ветерани, військовополонені, а також військові, які повернуться після перемоги, могли отримати нові навички та освіту, затребувану на ринку праці. І саме університети повинні дати відповідь на цей суспільний запит».
Теза абсолютно правильна. Багато університетів вже зараз мають у своїй структурі так звані Ветеранські хаби, а також співпрацюють з конкретними військовими формуваннями, з ветеранськими та волонтерськими організаціями, з Міністерством у справах ветеранів. Цей досвід слід узагальнити. На жаль, багато питань такої співпраці залишаються унормованими, скажімо так, фрагментарно. Можливо, міністерству слід виправити цей пробіл?
Микола Трофименко також заявив: «Дуже важливо впроваджувати дуальні форми здобуття освіти, коли роботодавець бере участь у підготовці студента. Тоді він розуміє, що готує фахівця під свої потреби, і це підвищує шанси випускника на працевлаштування. Ми зараз активно працюємо над цим напрямом...»
Ідея не нова, але актуальна. Одначе, не слід забувати, що дуальна освіта має свої «плюси» і «мінуси». Є певні ризики – і для здобувача освіти, і для університету, і для бізнесу. Для того, аби «процес пішов», ці ризики мають бути належним чином мінімізовані. Відтак, з цього питання Міністерство освіти і науки має сформувати належне «правове поле», а також дати якісну аналітику.
І наостанок – коротка післямова.
Про ефективність Миколи Трофименка на посаді заступника міністра можна буде судити через деякий час. Скоріш за все, він має здорові політичні амбіції, і це нормально. А значить – ухвалюючи управлінські рішення, буде діяти розсудливо (принаймні, думати про власне професійне та політичне майбутнє). Отже, є обережні сподівання, що допущені у сфері регулювання розвитку вищої освіти дурниці і помилки будуть як мінімум «не масштабуватися»...
Головний позитивний висновок, який можна зробити після читання усіх заяв та інтерв’ю – у сфері формування та реалізації політики розвитку вищої освіти буде менше відвертих дурниць і дешевого хайпу.
Українські освітяни – нескорені і незламні – працюють в умовах жорстких обмежень, і при цьому очікують на нові нестандартні рішення. Багато хто втратив мотивацію, але охоче «повернеться в професію вдруге», якщо будуть створені хоча б мінімальні умови для креативної праці. Значна частина викладачів під час кафедральних обговорень висловлюють «обережні сподівання».
Ми сподіваємося, що Микола Трофименко усвідомлює очікування простих освітян, а також величезний рівень своєї персональної відповідальності за стан справ у галузі.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергей Захарин, государственный секретарь Министерства образования и науки Украины (2021-2023), доктор экономических наук, профессор.
