Відкритий урок часто звучить як виклик: «Доведи, що ти вартий».
Але хіба щоденна праця – не доказ?
Це не розвиток, а ляпас буденній роботі, яку так легко знецінюють, зводячи її до «одного виступу».
Учитель не повинен перетворювати дітей на декорації для чужих очей. Бо тоді зникає головне – природність процесу. І замість уроку лишається педагогічна ілюзія з нервами.
У країнах, де поважають професію вчителя, відкритий урок – виняток. Дається тричі. Для знайомства в якості нового вчителя, для отримання статусу держслужбовця і для кар’єрного кроку – і крапка. Ніхто не вимагає «вистави для колег».
Бо якщо хорошим урок стає лише «під поглядами» – це вже не педагогіка, а декорація. І тоді відкритим виявляється не вчитель, а недовіра до нього.
Чесно визнаю: я прийшла до цього усвідомлення запізно. Бо хоч і ставила собі запитання: «А що, так можна?», але не у всіх шкільних процесах.
А в освіті справді можна по-іншому в багатьох питаннях.
Шкода лише, що це стає більше видно тоді, коли дивишся на систему вже зі сторони.
Автор: Ирина Гондюл, преподавательница в Украинском центре, Черногория.
