Вступна кампанія до ЗВО завжди привертає до себе увагу і МОН, і керівників закладів вищої освіти, які намагаються показати, наскільки вони конкурентоздатні у боротьбі за абітурієнтів.
Показників наводиться багато. Дискусія на цю тему жвава. Це добре, що усе це відбувається публічно.
Але...чи не нагадує це освітній акваріум, коли система вищої освіти акцентує переважно увагу на абітурієнтах, а не випускниках?
Де подібна увага до випускників закладів вищої освіти, якість підготовки яких та подальше працевлаштування робить вищу освіту суспільно корисною і для держави також?
Такої уваги все ще немає, що робить систему вищої освіти відірваною від ринку праці та економіки країни.
Після вивчення даних вступної кампанії варто задати єдине питання: і що далі? Україну влаштовує ситуація, за якої загальний пазл вищої освіти та ринку праці не складається? Розберемо складові цього пазлу детально.
Базовим елементом пазлу є показник охоплення населення вищою освітою. Це добре чи погано – бути одним з лідерів в Європі за охопленням населення вищою освітою: більше 50 % дорослого населення та майже 60% населення віку 25–34 років мають вищу освіту?
У Європі показник близько 40%, і Єврокомісія очікує його зростання до 45% лише до 2035 року. Тобто обережно, поступово. Тобто високий показник охоплення населення вищою освітою, як елемент пазлу, підійде до інших, наведених нижче, якщо виконуються декілька умов.
Перша – коли рівень працевлаштування випускників закладів вищої освіти достатньо високий. Чи варто мовчати про дані щорічного національного електронного моніторингу працевлаштування випускників вишів? Чому немає дискусії на цю тему?
За минулий рік у нас показник 55%. За 2021 рік – 58,9%. Це прогрес чи якось по-іншому? Це достатньо високий рівень чи ні? Навряд чи.
Ринок праці – це окрема планета від системи вищої освіти? За спеціальностями освіта, інженерія, будівництво у нас показник працевлаштування випускників закладів вищої освіти складає лише 55%, 55% і 53% відповідно. Це про ті спеціальності, які дуже важливі країні для відновлення та розвитку.
У Польщі показник працевлаштування випускників вишів – 90%. У Європі середній показник – 87%.
Європа свого часу очікувала на досягнення цільового показника у 82% у 2022 році, але це було зроблено раніше, що Європа називає успіхом системи вищої освіти.
А який цільовий показник працевлаштування випускників закладів вищої освіти у нас? Уряд його не визначає або, як мінімум, його не оприлюднював.
Друга – коли за високого рівня працевлаштування випускників закладів вищої освіти показники вертикального та горизонтального кваліфікаційного розривів достатньо низькі.
Перше – це ситуація, коли людина з вищою освітою працює там, де вища освіта не потрібна, наприклад, касиром супермаркета.
Друга – це ситуація, коли людина з вищою освітою працює не за спеціальністю, отриманою у виші.
Перший показник дорівнює у нас 35% (на посадах, де вища освіта не потрібна, більше третини працюючих мали вищу освіту).
Другий показник у нас складає 53% – саме стільки власників дипломів про вищу освіту працюють не за спеціальністю.
Переважна більшість країн Європи мають перший показник, який не перевищує 25%, а другий – на рівні не більше 30%. При цьому європейці кажуть, що це забагато, а значить, для економіки це непродуктивно.
А наші показники у 35% та 53% це не забагато, це для економіки продуктивно?
Третя – коли у країні продуктивність праці висока. Ми за цим показником у дев'ятому десятку країн світу. Це є результатом низького рівня працевлаштування випускників закладів вищої освіти, високого вертикального та горизонтального кваліфікаційного розриву. Тобто відірваності системи вищої освіти від ринку праці та низького рівня фінансування видатків на підготовку одного студента.
Чи не за таких показників, наведених вище, наші діти, закінчуючи школу, обирають для отримання вищої освіти заклади в інших країнах, а потім там залишаються працювати? Щоб отримати вищу освіту, де видатки на освіту вищі, де співпраця з ринком праці результативніша, де працевлаштування після завершення вишу не 55%, а 90%, де робота за спеціальністю є більш ймовірною...
Четверте – щоб отримати якісного фахівця на виході з вишу, потрібно у його навчання спочатку добре інвестувати. Так, це мова про видатки на вищу освіту. В Україні вони неспівставно низькі – трохи більше 1 тисячі доларів на рік на підготовку одного студента. У сусідніх країнах Європи цей показник складає близько 8–10 тисяч доларів.
Тут мова і про державне фінансування, і про контрактне, тобто коштом фізичних осіб. Ці питання є непростими, особливо друге, бо це про доступ людини до вищої освіти. Разом з цим, головним є доступ не до будь-якої за якістю освіти, а лише до якісної. Такою має буде державна позиція, і, виходячи з цього, держава має фінансувати видатки на навчання талановитих дітей.
Тобто мова про освіту, у яку вкладаються гроші, а показник працевлаштування випускників закладів вищої освіти не 55%, а близько 90%, а людина, зрештою, працює за фахом, а значить, у цьому контексті максимально продуктивно.
Усі ці складові ані заклади вищої освіти, ані МОН окремо скласти до єдиного пазлу не можуть.
Це комплексне питання, тобто питання рівня уряду країни, де мають бути задіяні різні міністерства. Усі ці показники, зазначені вище, уряд має збирати самостійно (вірогідно, показники кваліфікаційних розривів все ще не збираються, і дані частково можна отримати лише з зарубіжних джерел).
І почати уряд має з визначення обґрунтованого цільового показника працевлаштування випускників закладів вищої освіти, який має бути складовою, разом з іншими показниками, зазначеними вище, стратегії економічного розвитку країни.
У свою чергу, виші могли б запровадити практику, адаптувавши її до наших умов системи вищої освіти та ринку праці, поширені багатьма закладами вищої освіти у світі – кожного року збирати інформацію у своїх випускників щодо їх працевлаштування та робити цю інформацію публічною.
Робити це хоча б за своїми так званими флагманськими освітніми програмами. Для абітурієнтів це була б вкрай важлива інформація. Чому цього не роблять заклади вищої освіти в Україні зараз?
Реформи системи вищої освіти не мають відбуватися виключно в умовах акваріуму. Це комплексне явище, де має бути присутнім ринок праці та економіка країни, інакше пазл, зазначений вище, так ніколи і не складеться, наші талановиті діти й надалі будуть їхати за вищою освітою до інших країн, а економіка країни буде лише у дев'ятому десятку країн за продуктивністю праці, прирікаючи нашу країну бути залежною фінансово від інших країн світу, девальвуючи наш державний суверенітет та незалежність.
Автор: Александр Костюк, д. э. н., доктор управления бизнесом (DBA), профессор, главный редактор международного научного журнала "Корпоративная собственность и контроль".
