У червні 2025 року в Україні сталася подія, що заслуговує на особливу увагу як юридичної, так й освітянської спільноти.
Верховний Суд у двох різних справах, винесених з різницею в три тижні, висловив діаметрально протилежні позиції щодо права держави перевіряти на академічний плагіат дисертації, захищені до 2014 року. В обох випадках предмет розгляду був однаковий – правомірність дій Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) у справах, де йдеться про використання чужих текстів без посилання на авторів та порушення правил оформлення дисертаційних досліджень, що діяли на момент їх захисту. Але два висновки суду – ніби з різних «правових реальностей».
Ця ситуація викликає занепокоєння не лише через правову суперечність, а й через сумніви в незалежності судочинства. У правовій державі рішення суду мають бути логічно обґрунтованими, узгодженими між собою та заснованими на принципах права, а не змінюватися залежно від того, хто є позивачем або відповідачем, чиї інтереси зачіпає справа, або хто має доступ до кулуарів впливу.
Сумніви посилюються, якщо звернути увагу, що в колегіях суддів в обох випадках брав участь той самий суддя С. М. Чиркін.
Про ці рішення, мабуть, можна написати не одну наукову статтю,
Але я спробую коротко описати протиріччя цих постанов Верховного Суду, проінформувати про правові аргументи та поставити ключове запитання: «А що далі?»
Основні положення в постанові в справі № 560/8264/24 за касаційною скаргою.
- Академічний плагіат був порушенням задовго до його формального визначення в законі (Закон № 1556-VII), оскільки існували етичні та галузеві норми.
- Закон не запровадив нову відповідальність, а лише деталізував механізми перевірки.
- Плагіат у публічних наукових працях є триваючим порушенням, адже робота продовжує поширюватися, а шкода авторам – зберігатися.
- Академічна відповідальність не є виключно юридичною санкцією, тому не порушує принцип незворотності дії закону.
- Перевірка на академічний плагіат дослідження можлива, незважаючи на час захисту, як частина захисту публічного інтересу.
- Діяльність Національного агентства визнана відповідною та правомірною.
Основні положення в постанові № 440/4500/24
- Законодавче визначення «академічного плагіату» з’явилося лише з 2014 року, тому не може застосовуватись до правовідносин 2002 року (час захисту дисертації).
- Застосування норм Закону про вищу освіту до правовідносин, що були запроваджені положеннями Закону України «Про вищу освіту» (06.09.2014), не можуть застосовуватись до правовідносин 2002 року, оскільки це суперечить приписам статті 58 Конституції України. (принцип незворотності дії закону).
- Дії Національного агентства оцінені як юридично необґрунтовані, зокрема зазначено, що у Національного агентства відсутні правові підстави для встановлення фактів академічного плагіату в роботах, що захищенні раніше 06.09.2014.
- Рішення агентства визнано нечинним, оскільки воно не відповідало статті 19 Конституції (дія органів влади лише в межах і спосіб, визначені законом).
На жаль, аргументи Національного агентства, що воно діє в межах і в спосіб, визначений законом і підзаконними актами, а визначення відповідності положень законів України та підзаконних актів до норм Конституції не входить до повноважень Агентства, взяті до уваги не були.
Подив викликає й аргументація колегії суддів Касаційного адміністративного суду в другому випадку, що базується на аналізі положень постанови КМУ №44 «Про затвердження Порядку присудження ступеня доктора філософії та скасування рішення разової спеціалізованої вченої ради закладу вищої освіти, наукової установи про присудження ступеня доктора філософії», оскільки позивач має ступень доктора наук а не доктора філософії, а це принципова різниця не лише в науковому рівні а й в порядку присудження цих ступенів і їх скасування.
Що це означає для системи освіти ?
Дві протилежні правові позиції Верховного Суду щодо того самого питання створюють системну невизначеність:
1. Для Національного агентства: незрозуміло, чи має воно право перевіряти дисертації, захищені до червня 2014 року (не-перевірка заперечує положення законодавства, перевірку забороняє постанова суду)
2. Для закладів освіти: незрозуміло, як діяти у випадках виявленого плагіату в захищених роботах до 2014 року. Чи наводити студентам, як приклад успішного ухилення від вимог, чи карати.
3. Для суспільства: ставиться під сумнів довіра до якості наукових ступенів та справедливість академічної системи, справедливість державної політики і судової системи.
Що потрібно далі?
1. Необхідна єдність судової практики – або через постанову Великої палати Верховного Суду, або шляхом звернення заявників до Конституційного Суду.
2. Чітке нормативне врегулювання – із роз’ясненням меж відповідальності, правового статусу академічної доброчесності та повноважень закладів освіти та Національного Агентства.
3. Подальша дискусія в академічному середовищі – ця тема зачіпає не лише юридичну сферу, а й ціннісні засади освіти. На мій погляд, головне не покарання заради покарання, а розуміння неприпустимості таких практик в освіті України.
Чи може особа, яка по факту блокувала роботу Національного агентства над скаргами щодо можливих порушень, що були скоєні раніше червня 2014 року, що використала без належних посилань чужі напрацювання, вчити бути доброчесним нове покоління студентів?
На жаль, юридична система так і не дала відповіді, чи академічна доброчесність важлива, незалежно від дати порушення її принципів і вимог того часу, незалежно від особи, яка звернулася до суду…
Тож сподіваємося, що прийняття Закону «Про академічну доброчесність» змінить підходи до Академічної доброчесності в цілому й допоможе у встановленні правової визначеності з цього питання!
Автор: Андрей Бутенко, глава Национального агентства по обеспечению качества высшего образования.
