– Боже мій, діти!
Я сказала це так голосно й навіть сплеснула долонями, що люди довкола озирнулися.
Цілий клас хлопчиків і дівчаток шкільного віку з вчителькою чи якимись вожатими йшов собі центром Варшави, щось галдів й сміявся.
Це було так незвично, наче я побачила у центрі Варшави слона. І я вкотре усвідомила, наскільки все змінилося.
Так, у Харкові є діти, але давно вже ось так, цілими класами ніхто не ходить.
На моїй вулиці дерево зі шпанкою, кислою, так, але кого це зупиняло раніше? Ще напівзеленою її обдирали діти, обов'язково ламали якусь гілку, обов'язково сусідка тьотя Валя лаялася. Класика. Нині вона з відром злізла на драбину й самотньо рвала свою шпанку. Проїжджаю за кілька годин – й половини не обірвала.
– Не треба тобі? – питає.
Наша вулиця стала вулицею пенсіонерів. Хоч я далеко ще не пенсійного віку, але, мабуть, наймолодша. Довкола мого будинку всі в Німеччині. Нещодавно будинок, який роками не могли продати, купили переселенці з Куп'янська – також немолоді.
Я б багато чого віддала, аби все повернулося, як було ДО. Через хату – 5 дітей, на сусідній вулиці – стільки ж, і ще вагітна матір.
Пацаня мале, яке ганяло на квадроциклі, а я просила твого тата всипати тобі люлєй, бо ти носилося як оглашене, а я боялася тебе ненароком збити, коли виїжджала з воріт. Де ти?
Усі повиїжджали.
Багато кому там не подобається, багато хто з дітей реально страждає – бо всі в класі чужі, друзів знайти важко, мова чужа, через це відстає по програмі й взагалі хоче додому.
Але поступово вони звикають. Бо додому не їздять, відвикають й зрощуються з іншою державою.
Я знаю хлопця – дуже розумного, який торік вступав одночасно в польський виш і наш ХНУРЕ, все сподівався, раптом відкриють кордони, то він залишиться вдома. Розмови йшли про дозвіл на вільний перетин кордону студентам, але все так і залишилося на рівні розмов. Йому всього 17, але дорослі дядьки й тітки чомусь вже заочно записали його в ухилянти й вирішили не випускати з країни після 18.
Також торік я знімала дівчину, переможницю олімпіади з математики, і вона вже тоді, у квітні, отримала запрошення в Кембридж, а кілька її однокласників, також розумників, без екзаменів забирали в Ягеллонський університет.
І річ у тім, що чим далі, тим більше обставини змушують їх зрощуватися з державою перебування.
Чимало нашої молоді перебувають там за студентськими візами, але віза дається на рік, і щоб отримати нову – треба прибути в Україну, але ж назад на навчання вони вже не виїдуть. І їм треба якось викручуватися, подаватися на карти проживання, побиту тощо й легалізувати своє перебування там.
Чому наша країна витурює своїх дітей? – все частіше чую я від мам і тат. Невже вони їй не потрібні?
І скоро нова вступна кампанія, і ще купа дітей виїде, і наших найкращих студентів отримають іноземні виші.
І серед цих дітей точно є ті, що паралельно вступає в ті ж ХНУРЕ, ХАІ, Каразіна чи провідні столичні виші. І сподіваються, а раптом дорослі дядьки й тітки таки дадуть їм можливість. Можливість виїхати, щоб залишитися.
Автор: Татьяна Доцяк, журналистка телеканала ICTV.
