Обіцяв написати про те, що наукові журнали не потрібні, але є важливіша тема – єдине вступне випробування з методології науки для вступу в аспірантуру, яке цього року запровадило Міністерство освіти і науки України.
Раптом хтось про це не знає – зараз кожен, хто хоче в Україні стати науковцем, має скласти стандартизований тест з методології. Цей тест один на всіх – від юриспруденції до фізики, від медицини до мистецтва.
Вже багато науковців прокоментували це. Я не бачив жодної позитивної реакції. Бо це не просто нісенітниця – це приниження інтелекту. Воно не має аналогів у провідних наукових системах світу.
На заході критерії вступу до аспірантури залежать від конкретної галузі, дослідницького профілю й академічної підготовки кандидата. Там аспірант – це вже молодший колега, який входить у дослідницьке середовище. А в нас – це абітурієнт, якому ще треба «показати знання методології» за шаблоном, що жодним чином не враховує специфіку окремих наук і не дає змоги об’єктивно оцінити його науковий потенціал.
Проте я хотів написати не про це, а про дедалі більшу зарегульованість аспірантури; ЄВВ із методології науки є лише одним із її проявів.
Ідея підвищити якість науки через регулювання зрозуміла. Але реалізована вона так, що шкодить тим, хто справді працює.
Наприклад, дисертацію потрібно подати щонайменше за 9 місяців до завершення навчання в аспірантурі, тобто в аспірантів на її написання є трохи більше трьох років. Наслідки очевидні: аспіранти змушені здавати тексти, які ще не завершені, не вичитані, не пройшли достатньо наукового обговорення. Замість забезпечення якості маємо суттєве погіршення.
Або інше обмеження: до складу разової ради з захисту не можна залучати науковців, які мають спільні публікації з керівником, головою ради або рецензентами за останні п’ять років. Також не допускаються сумісники з тієї самої установи.
Ідея, очевидно, в тому, щоб уникнути упередженості. Але на практиці це виключає з процесу тих, хто найкраще розуміє тему дослідження. Замість незалежності ми отримуємо некомпетентність, і це також шкодить якості.
Давайте я розповім, як я був минулої осені опонентом на захисті PhD у Швейцарії. Мене запросив мій друг і колега, з яким ми мали три спільні публікації за останні п’ять років. Він був науковим керівником здобувача. З точки зору українських правил – це суцільний конфлікт інтересів. З точки зору швейцарських – це нормальна наукова співпраця.
Далі ще цікавіше. Я спитав: «Коли треба надіслати відгук?» і отримав шокуючу відповідь – «Не треба». Мені треба просто було прийти на захист і взяти участь у дискусії. Після самого захисту науковий керівник складає звіт про перебіг обговорення, і на підставі цього ухвалюється рішення про присудження. Жодних довідок, протоколів, сценаріїв, стенограм. Жодних багатоетапних погоджень, жодних безглуздих обмежень.
На самому захисті все було прозоро, чесно та змістовно. Узяти участь у цьому захисті було інтелектуальним задоволенням.
Головне, що це працює. Там, де в Україні ставляться запобіжники, створюються перешкоди, вигадуються чергові обмеження та правила, в інших країнах діє культура довіри та відповідальності. І вона дає результати.
На жаль, Міністерство освіти і науки України бачить у довірі до науковців лише ризик, хоча вона має стати нормою. Основний аргумент на користь регуляції – захист від академічної недоброчесності. Але ми бачимо, що якими б жорсткими не були правила, це не зменшує потік фейкових учених.
Останній яскравий випадок – захист відомого боксера, який на захисті своєї дисертації не зміг навіть нормально її прочитати і який не дуже й переховує те, що він її не писав. Але він отримав ступінь. Бо формально все витримано. Незважаючи на численні публічні сумніви щодо його авторства і фахового рівня дисертації. Реакції з боку державних органів – відсутні.
Подібні приклади є і в середовищі чиновників, і серед представників академічної спільноти. Проблема не в недостатній кількості правил, а в тому, що порушення не мають наслідків.
Щоб наука стала успішною, потрібно не посилювати формальний контроль, а створювати умови для якісної наукової роботи. Потрібні довіра, підтримка, чесні критерії оцінки. І найважливіше – незворотність відповідальності для порушників. Замість створення чергових перешкод треба вибудовувати систему відповідальності й довіри.
Мотивація молодих дослідників не народжується в чергах до деканату чи в нескінченних довідках. Вона виникає тоді, коли є відчуття сенсу в тому, що ти робиш. І коли система допомагає, а не створює чергові перешкоди. Українська наука досі тримається на ентузіастах. Їх не так багато – і ми не маємо права втратити тих, хто ще не втратив віру.
Автор: Георгий Шевченко, доктор физико-математических наук, профессор, Киевская школа экономики.
