14 травня 2025 року Кабінет Міністрів України ухвалив низку ключових документів у межах переговорного процесу щодо вступу до ЄС. Один із них – План заходів щодо захисту прав осіб, які належать до національних меншин (спільнот). Він затверджений на виконання п. 40 Переговорної рамки ЄС.
Звучить як щось технічне? Саме тому про цей документ майже не говорять, а дарма, бо йдеться не просто про чергове зобов’язання перед Єврокомісією. Йдеться насамперед про перегляд підходів до мовної політики України.
Чому це важливо?
- тому що мовна політика виглядає нецікавою, якщо її подати через бюрократичну мову;
- тому що документів багато, а системних змін мало;
- тому що відсутність наукового підходу в питаннях мови – це не дрібниця, а потенційна загроза.
Цей план зачіпає ключові сфери: мовні права, освітню політику, публічний простір, баланс між підтримкою меншин і державним статусом української мови. Якщо подивитися уважніше, стає досить тривожно: нечітка термінологія, концептуальні прогалини, брак лінгвістичної експертизи.
Проблема №1: «мовна дискримінація» та «мова ворожнечі» без визначень
Ці терміни звучать серйозно, попри те, що:
- у плані їх не визначено;
- у законодавстві – теж;
- у результаті – це порожні формули, які легко перетворити на інструмент тиску замість захисту.
У Європі ці поняття мають чіткі дефініції, базуються на судовій практиці, працюють у конкретному контексті. В Україні поки лишаються на рівні декларацій.
Проблема №2: моніторинг мови ворожнечі, але як?
Питання, які ми маємо озвучити:
- Що вважатиметься «ворожим»?
- Де межа між критикою і дискримінацією?
- Хто оцінюватиме контекст, іронію, гумор?
Без відповідей моніторинг може перетворитися на інструмент цензури. До того ж досі не завершено роботу над національним корпусом української мови, що унеможливлює аналіз великих масивів мовних даних.
Проблема №3: українська як друга мова – добра ідея, відсутність системи
У плані йдеться про розширення можливостей вивчення української як другої мови для представників меншин. Але маємо чергове «але»:
- відсутня методика;
- немає навчальних траєкторій за типом першої мови, віку, регіону;
- немає класифікацій типів учнів – на кшталт «heritage speakers» чи «second language learners».
У Канаді, Німеччині, Ізраїлі це давно розроблені системи. В Україні, хочеться вірити, що найближчим часом.
Проблема №4: російська мова – правова тінь
У плані російську не згадано. Це логічно з огляду на обставини нашого сьогодення, попри це:
- Конституція гарантує певний статус цієї мови;
- соціолінгвістична реальність – мільйони носіїв і щоденна практика у різних комунікативних ситуаціях серед всіх вікових груп;
- ігнорування теми створює правовий вакуум, який не розв’язує проблему, а лише відкладає її.
Що потрібно зробити, щоб мовна політика працювала (за логікою документа максимально оперативно)?
1. Створити чіткий глосарій мовної політики (що таке дискримінація, ворожнеча, інклюзія тощо).
2. Завершити роботу над національним корпусом української мови.
3. Розробити методичну базу викладання української як другої мови.
4. Залучити лінгвістів і експертів до аналізу законодавчих змін.
Мовна політика – це не лише політика. Це ще й про знання. І лише тоді, коли мовна політика базуватиметься на лінгвістичних, психолінгвістичних і соціолінгвістичних дослідженнях – вона буде справедливою, ефективною, життєздатною.
План заходів є не просто папкою для звіту перед ЄС. Це можливість змінити підходи до мови в Україні, і, на мою думку, його не варто марнувати ні декларативністю, ні мовчанням, ні поспішними кроками без експертизи. Час говорити про це публічно, а діяти – системно.
P.S. Запрошую до прочитання та обговорення документа.
Автор: Ольга Шевчук-Клюжева, кандидат филологических наук, социолингвистка.
