Відчуваю, що треба написати свою позицію.
Вибачте, вийде #longread, ну але як інакше.
По-перше, у математичній освіті зараз є три ворогуючі сторони:
- ті, кому «ок» абстрактна «колмогорівська» математика і хто не розуміє, навіщо її робити прикладною. Стара шкільна гвардія, включно з більшістю представників олімпіадного руху і технічних ліцеїв. Маю визнати, з їх точки зору проблеми дійсно нема, бо при такій кількості математики як у ліцеїв / олімпіадників, практичне застосування зазвичай приходить автоматично, просто екстенсивним методом;
- ті експерти, які взагалі не відстрелюють математику, яким сподобався зарубіжний меседж про «математику для життя», під який вони маскують мінімізацію і примітивізацію математики, виправдовуючи практичністю скорочення годин і абсурдність змін;
- міністерські менеджери, які в полоні своєї пропаганди і обіцянок підтримували другу сторону, а зараз, схоже, почали задумуватись про те, що щось пішло не туди – тож на вчорашній зустрічі серед експертів більшість була прихильниками «чистої» математики.
Біда в тому, що насправді протиріччя штучне. «Математика для життя» – не про примітивізацію математики, а про елементи прикладності її до життя. І тут треба просто без крайнощів. Це ненормально говорити дітям «знадобиться в сільському господарстві», коли вони запитують «навіщо мені це поняття?».
Це ненормально на весь підручник Мерзляка за 8 клас мати десяток умовно прикладних (сюжетних) задач, з сюжетами, від яких дітей вже верне з першого класу, бо ніхто з них майже напевно не кататиметься на плоті за чи проти течії.
Так само як ненормально перетворювати урок математики на цирк із декламуванням віршів про похідну, робити «тижні математики для життя» зі стінгазетами, чи писати есеї «як моє життя змінила математика?».
Нормально так само глибоко і з достатньою кількістю практики розібрати тему, але показати по дорозі, де вона трапляється в житті, і дати декілька хороших кейсових задач.
Ще краще – почати з проблеми – і показати, чому люди прийшли до того чи іншого поняття і що це дало. Це робить поняття не зазубреним абстрактним правилом, а своїм корисним інструментом.
Дмитро Басов дуже виважено сказав про 15–20% прикладних задач, і я з ним майже згоден. Тільки що насправді це навіть не мають бути окремі задачі, це скоріше про підхід до позиціонування знань у світогляді і акценти.
По-друге, це все робиться на абсолютно гнилому фундаменті. Вчора спікери одноголосно і недвозначно дали оцінку меті математичної галузі з наказу Кабміну, на основі якого впроваджують зміни – це повна нісенітниця.
Розписані «МАО» навички і їх критерії – це теж повна дурня, що дуже чітко показала робота в групах. Бо коли в 2019 недурні люди казали, що робочі групи, що працюють над держстандартом, займаються профанацією – варто було прислухатись, а не гнатись за виконанням закону і приймати абищо. Хороша новина: воно настільки розмите, що фактично не обмежує нічого. Погана – на нього і далі намагаються продовжувати орієнтуватись, коли треба просто забити, розробити паралельну нормальну вимірювану систему, і за декілька років її узаконити в новому / оновленому стандарті
По-третє, МОН далі вперто літає у світі рожевих поні.
У той час як один із кращих вчителів України зі сцени м'яко натякає, що ніколи не чув про держстандарт і в цілому плював на нього, МОН радісно звітується на основі опитування Освіторії, що 70% вчителів чули про стандарт, а 40% кажуть, що він допомагає їм в роботі (числа приблизні, але порядок десь такий). І це повний bullshit, нерозуміння предметної сфери і невміння працювати з статистикою.
Найгірше, що МОН далі вперто через коліно гне свої зміни без жодного аналізу ситуації чи визнання своїх помилок. «Групи результатів», відміна профільних класів, дуже кумедні зміни в шкільному олімпіадному русі – це все не дає очевидного виграшу, здебільшого нагадує каргокульт і має очевидні ризики.
По-четверте, на це накладається нестача вчителів і дика непрофесійність наявних. А також дуже низький рівень наявних навчальних матеріалів.
Мабуть, в інших сферах це менш відчутно, але в математиці з тим біда.
+ війна + традиційна нестача ресурсів для фінансування освіти;
+ абсолютна байдужість суспільства до проблем освіти.
Що робити, як виправити ситуацію?
Біс його зна, якщо чесно, проблема до біса глибока. Нема тут простих рішень. Якби суспільство було готове до болючих змін – тоді так, але, не жаль, чого не маємо, того не маємо.
Точно зрозуміло, що не треба робити:
- ламати те, що якось працює, до того, як чітко розумієш, якою буде альтернатива;
- впроваджувати неякісні, непідготовлені зміни просто тому, що по плану пора це робити;
- мовчати про проблеми і помилки. Виправлення проблеми починається завжди з її визнання.
І зрозуміло, що точно було б не зайвим робити. На рівні держави:
- розвивати навчальні матеріали, що легко масштабуються і максимально автономні (привіт, Академія Хана, ВШО, Мрія і подібні речі). Розвивати відповідні ШІ інструменти. Це дасть можливість тим, хто хоче вчитись, навчитись. Таких дуже мало зараз, але за них варто боротись;
- створювати і підтримувати вже існуючі осередки здорового глузду і успіху, а не ламати їх;
- створювати альтернативні методи навчання, вкладатись у наук-поп, стимулювати різні гуртки. У масштабах держави це небагато коштує, але непрямо приносить море користі. А у нас тут велика діра;
- перестати гратись у лівацтво з «рівноправними» галузями, рівними умовами для дітей тощо. Стимулюйте конкуренцію. Залиште в спокої профільні класи. Дайте можливості ліцеям експериментувати. Зрівнялівка – це круто, коли у вас Фінляндія і є можливість в кожну дитину вкладати однаково багато ресурсів, і це абсолютне зло, коли ви намагаєтесь вкладати у всіх однаково ресурсів, коли у вас їх практично немає – і всі отримують однаково погану освіту;
- замість продавлювати через коліно непропрацьовані непродумані зміни, зупинитись і провести аудит вже зробленого.
На місцях:
- забити на державу і робити своє;
- ігнорувати абсурдні команди;
- об'єднуватись, спілкуватись між собою, обмінюватись досвідом і прикривати одне одного;
- думати про дітей і результат.
Все, як завше, у принципі. На рівні держави це складніше – надто багато змінних і факторів, на місцевому рівні – легше.
Те ж стосується шкіл, яким пора брати відповідальність на себе. При всіх мінусах освіти після реформи, у неї є відвертий плюс: вона допускає велетенську автономію – академічну і фінансову. Просто всі бояться нею користуватись.
Ну а дітям і батькам – самим брати відповідальність за освіту, беручи найкраще з школи. Не мовчати про погане, дякувати за хороше – бо воно зазвичай робиться на героїзмі і наперекір системі.
Автор: Тарас Павлов, математик, координатор проекта украинской локализации Khan Academy.
