Тектонічні зсуви в міжнародному житті, радикальна зміна стосунків між США та Євросоюзом, війна з росією диктують об’єктивну необхідність зміни політики держави в освітній та науковій сферах. Тож розпочну ніби з не зв’язаних між собою, на перший погляд, речей, але нинішня ситуація вимагає про це говорити і говорити вголос.
Ці думки не є якоюсь конспірологією, а стали реальністю. І оцінки американської вченої-історика Кетрін Олмстед про конспірологію, як хибне уявлення про змову, про те, чого не існує, тут ні при чому. Мої думки не поодинокі, вони реалістичні і все частіше лунають в суспільстві, особливо в колі університетської інтелігенції. Тим більше квітково-цукерковий період у взаєминах із США давно вже минув, і говорити врешті-решт слід відкрито і чесно.
Розпочну з найбільш гострого. Громаду цікавить питання про те, чому так чітко про наявність рідкісноземельних та інших копалин вартістю 5 чи і навіть 20 трильйонів доларів до останніх подій не було відомо загалу, чітко не артикулювалось в Україні. Працюючи і в уряді, і парламенті у свій час, мав допуски до державної таємниці, але саме такої інформації не знав. Проте ці дані були, як видно, відомі декому в Україні і за кордоном, зокрема в США та росії.
На жаль, ця інформація всіляко утаємничувалася від українців. Натомість замість ефективного добування, розпоряджання цими багатствами, можливого росту багатства як держави і громадян, ми йшли шляхом так званих «реформ», які практично вели до різкого зубожіння народу, деградації науки, медицини, освіти і як наслідок вимирання людей.
Ставилася мета так званого мирного, планового захоплення надр України, зламу шару наукової і освітньої еліти, яка б могла протестувати, заважати грабунку.
Нині бачимо цілеспрямований тиск, а інколи і гоніння на українські університети, постійну їх дискредитацію, з боку окремих чиновників, скорочення фінансування, відверте приниження, яке в більшості лунає з вуст організацій, які фінансувались міжнародними фондами. Помітним було певне зовнішнє диригування цією політикою, активною підтримкою її ЗМІ, видно, не безкоштовно.
Прямим підтвердженням цього стало і оприлюднення в пресі реципієнтів USAID, які і підтримували активно т. з. «реформи». Не випадково, що ніби помахом чарівної палички, позникали деякі активісти реформи із ЗМІ, в т. ч. деякі керівники МОН.
І тут виникає законне питання, чи пов’язані наші народні багатства із політикою «засушування» української науки і освіти. Думаю, що існує прямий зв’язок. Існувало бажання команди Сороса і Ко тихою сапою освоїти багатства України, всупереч статті 13 та 14 Конституції України, а національна еліта повинна була ж заважала цим процесам. Тому її «тихою сапою» планомірно ліквідовували. Шляхом вольового скорочення, знищення наукових установ академій, приниження ролі університетів, академій наук, як осередків науки та інновацій, демократії інакомислення і вільнодумства.
Прикро констатувати, але шалений тиск здійснювався перш за все на інтелігенцію, українську еліту, на представників української освіти, зокрема вищої школи. Наприклад, скорочення шкіл із 1995 року до сьогодні сягнуло 58%, із 22,3 тисяч до 12,9 тисяч в 2022 передвоєнному році.
Спостерігаємо неприкрите бажання владців обмежити, всупереч Конституції, доступ до повної середньої освіти, а оголошення скорочення числа ліцеїв (старша школа) до двох тисяч взагалі підріже крила школі, різко обмежить доступ молоді до знань. Не факт, що в кожній громаді, де півтора-два десятки сіл, буде такий ліцей.
Було продумано і здійснено низку кроків щодо «приручення» талановитої молоді, відбір її і направлення на «переплавку» в іноземні виші, посадка їх на грантове фінансування. Фракція «Самопоміч», «Голос», окремі народні депутати в інших політичних силах – це і є та «нова еліта», якій і потрібно було б здійснити чужинські задуми. Що з цього вийшло, бачимо.
Напевно, і рішення росії розпочати грабіжницьку війну у великій мірі викликано в тому числі бажанням спрацювати на випередження, заволодіти нашими природними ресурсами.
Війна внесла свої корективи, оголила ці задуми, а президент США Дональд Трамп відверто їх озвучив. Безсоромна вимога Трампа віджати 500 мільярдів доларів США з розтерзаної України просто шокує.
У цій ситуації виникає питання, як жити далі, куди рухатися, на що будемо опиратися, як будемо виходити з кризи, ставати самостійними, нарощувати економіку держави, боротися з росією, відбудовувати зруйноване, як задіємо тут інтелектуальний капітал.
На жаль, як свідчить аналіз, у такому напрямку урядова думка поки не працює. Як можна, для прикладу, пояснити, що більше десяти років в країні не діють і не створюються умови для дослідницьких університетів?
У свій час в Україні було започатковано 12 дослідницьких університетів, є відповідна стаття 29 Закону «Про вищу освіту». Дослідницький університет – такий, у якому не тільки транслюються старі знання, йде навчання, а і створюються нові знання, нові технології. Доля витрат на дослідження в загальних кошторисах таких закладів вищої освіти США і Європи сягає третини, проти 1–2% в Україні.
І навіть наші університетські флагмани – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київський національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут ім. І. Сікорського», львівські і харківські університети і близько не мають таких показників.
Національний університет біоресурсів і природокористування України, який також мав статус дослідницького, витрачає 120 мільйонів гривень, з усіх джерел на науку, що складає ледь 12% від загального фінансування, при цьому більша половина з них – це самостійно зароблені кошти від бізнесу, міжнародної співпраці.
То що ж потрібно робити? Бачу шлях такий. Парламенту негайно затвердити основні засади розвитку економічної і соціальної сфери на найближчі 5 років. Визначити роль і місце закладів вищої освіти, коледжів, профтехучилищ в цій програмі.
Створити кілька науково-дослідних центрів в складі університетів і науково-дослідних інститутів на найзатребуваніших напрямах, взятися за інноваційні технології в оборонній галузі, промисловості, аграрній і переробній сфері, інформатизації країни, інше.
Чітко поставити завдання по підготовці кадрів, переорієнтувати науково-педагогічні колективи спільно з бізнесом на ефективне практико-орієнтовне навчання, зміцнивши матеріальну базу, підтримати вчених. Це вимагатиме змін податкового законодавства.
Хтось із опонентів дорікне, а де брати кошти? Професіонали, які залучені до справи, і в цих воєнних умовах знайдуть вихід з цієї ситуації. Наприклад, якщо зупинити бездумні виділення грантів (за рахунок бюджету) на утопічні реформи, адже лише за останні роки на це пішло 1,6 мільярда гривень.
Для порівняння – за 2024 рік на всю університетську науку було виділено 858,7 мільйонів гривень. І це лише один приклад.
Є резерви і в співпраці з бізнесом, іноземними партнерами. Тож потрібно братися за справу, як казав мій батько: «Очі бояться, а руки роблять». Бо наші ходіння до росії, США чи НАТО, ЄС не дає очікуваного, треба сподіватися на себе. Поважають сильного.
Кризова ситуація, яка склалася в державі, жорстка необхідність посилення вітчизняної економіки, її обороноздатності диктує радикальну зміну наукової, освітньої політики, яка повинна бути джерелом розвитку, а не місцем соціального притулку. Надія тільки на зовнішню допомогу, технології не виправдовує себе. Час вимагає негайних дій, слід сідати за дружній круглий стіл урядовцям та університетській і академічній еліті, шукати негайні шляхи подолання кризи. На жаль, цього не відбувається.
Ну як пояснити, скажімо, що прем’єр-міністр, профільний віце-прем’єр-міністр з цих проблем за п’ять років ні разу не зустрілись із керівниками університетів, академій, провідними викладачами, вчителями, вченими. Хоч така зустріч у свій час була з Президентом і мала корисні наслідки.
Відповідальні урядові особи відгородились від університетської громади, не шукають точки інноваційного зросту економіки, подолання наявних гострих соціальних проблем.
На дивину, але і керівництво Міністерства освіти і науки навіть не бере участі в засіданнях Спілки ректорів, на відміну від народних депутатів України чи інших державних структур.
Розуміння тих глобальних тектонічних змін, які відбулися в світі, новий світовий порядок викликає потребу переходу до активної співпраці, подолання чванливості і зарозумілості, перехід до тісної співпраці, включення у державотворчі процеси всієї національної еліти.
Змінити позицію мусить і Міністерство освіти і науки України. Хоч з власного досвіту скажу, що цей державний орган у такому вигляді, як нині, об’єктивно не може справлятися із покладеними обов’язками. І це, напевно, багато в чому не залежить від очільників відомства. Просто обсяг завдань, які поставила війна, той кадровий потенціал, що існує, відсутність чіткої гуманітарної, освітньої і наукової політики в правлячої партії, глибока економічна криза є надзвичайно складними.
Повторюсь, але скажу, що доцільним було б оперативно реорганізувати Міністерство освіти і науки на два міністерства – народної освіти і вищої школи, науки і технологій. Подібна практика в сусідній Польщі дала позитивну динаміку університетам і науковим установам, бізнесу.
Підтвердженням раціональності моїх роздумів можуть слугувати результати опитування керівників закладів вищої освіти, членів Спілки ректорів 18 лютого на засіданні в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.
Переконаний, що ці оцінки були б ще жорсткішими, якби опитування було проведене серед рядових викладачів, оскільки ректори університетів все-таки в силу різних причин більш толерантно відносяться до роботи Міністерства освіти і науки.
Майже дві третини керівників закладів вищої освіти заявили, що вища освіта України рухається неправильним шляхом. Респонденти негативно оцінили основні реформи, які так наполегливо просуває наше відомство і на які витрачено сотні мільйонів гривень. Зокрема, три чверті негативно оцінило зміну фіксованого держзамовлення на так званий широкий конкурс, коли тисячі абітурієнтів просто відмовляються від бюджетних місць.
Намагання проштовхнути новацію про обрання керівника наглядовою радою, корпоратизацією університетів, зміну статусу бюджетної установи отримало 95,3% негативу. Чому? Бо керівники вишів добре прогнозують можливі наслідки, знають міжнародну практику – відсутність такої чудасії в ЄС.
Запровадження грантів на оплату за навчання підтримали лише 28%, в основному за рахунок приватних закладів вищої освіти.
Три чверті керівників рішуче виступили проти ліквідації ступеневої підготовки фахівців, вилучення коледжів із складу університетів.
Більше половини опитаних сказали, що процес оптимізації мережі закладів освіти потребує більш глибокого вивчення. Мусить бути державна програма соціально-економічного розвитку і відповідно до неї і відбулася зміна мережі. Суб’єктивний характер цього процесу повинен бути скоригований.
Найбільш характерним були результати опитування щодо автономії закладів вищої освіти, яка витребувана самим життям. Більшість опитаних заявили про відсутність університетської автономії та наявний лише її частковий характер в навчальній роботі. Якщо в освітній, науковій сфері ростки автономії відчували повністю 9%, частково 53%, то в фінансово-економічній сфері майже 89% опитаних сказали, що будь-яка автономія відсутня.
61% ректорів визнали не об’єктивним так званий формульний підхід фінансування. Хоча, на мою думку, заради об’єктивності відсутність коштів сильно загострює цей процес.
Майже 72% опитаних керівників одноголосно закликали міністерство рішуче перебудувати діяльність, рішуче посилити взаємодію із закладами освіти, подолати певний снобізм і зарозумілість.
При цьому дві третини опитаних зазначили, що свої резерви вони черпають із дієвих міжнародних взаємин із університетами ЄС та США, які вважають наші університети, партнерами, а їх керівників – серйозними менеджерами, а не «феодалами і застійниками, відсталими і заскорузливими чи жителями парку юрського періоду», як це говорять окремі очільники МОН.
Прикро, що про нинішню політику міністерства всі ці надумані реформи, їх недолугість ми не один раз писали і казали очільникам МОН. Але нас ніхто не чув, вийшло, як в народному прислів’ї – «якби сліпий очима мав, то він би все знав». Напевно, прийшов час до роботи залучати професіоналів зі зрячими очима.
На завершення. Країна опинилась на грані виживання, розум і логіка дій, попри всю критику, потребують єдності дій, підтримки і нашого Президента, і уряду, парламенту, наших легендарних ЗСУ. Владі слід до роботи залучати всі сили, не ділити на своїх і чужих. Хотілося, щоб позиція уряду змінилася, а була не такою, як у глухаря, який, токуючи, нічого не чує, крім себе.
Університетські колективи поки що здатні забезпечити економіку, соціальну сферу, сектор оборони і безпеки, наше військо необхідними кадрами, серйозною дослідницькою роботою.
І молоді урядовці, депутати і досвідчені керівники закладів вищої освіти, їх колективи мусять разом змінити ситуацію на краще.
Ігнорування цих висновків приведе до ще більш непередбачуваних подій, а цього ми допустити не можемо.
Автор: Станислав Николаенко, первый заместитель главы Союза ректоров Украины, министр образования 2005-2007 годов.
