В Україні – новий освітній омбудсмен. Ним стала Надія Всеволодівна Лещик.
Це кадрове рішення викладено в Розпорядженні Кабінету Міністрів України від 1 листопада 2024 р. № 1069-р.
Гадаю, в цьому конкретному випадку в розмовному варіанті краще вживати слова «омбудсменка» або навіть «омбудсвумен». Але в в офіційному документі вжито саме слово «омбудсмен». Аби не було плутанини, автор цих рядків буде використовувати варіант, що зафіксований офіційно.
Якщо вірити інтернету, Надія Лещик має досвід громадської роботи (у тому числі у сфері боротьби з корупцією), досліджувала тему «медіаграмотності та маніпуляцій інформацією», а також брала участь у виборах від політичної партії «Голос».
У профільній періодиці вже оприлюднено декілька коментарів щодо цього призначення. Найбільш помітний – «Новий освітній омбудсмен зі старої команди», що підготував Ігор Лікарчук.
Цитата: «Тепер в освіті новий омбудсмен. Щоправда, із старої команди. Круговорот чиновників продовжується. Знову стане членом усіляких колегій, включаючи МОНівську, буде роздавати рекомендації та вказівки. Стане співавтором якоїсь книги… за грантівські кошти. Знаю абсолютно точно, що в освіті від наявності чи відсутності цієї служби нічого не зміниться. То для чого потрібне таке вартісне бюджетне шоу?»
Занепокоєння пана Лікарчука зрозуміти неважко. Якщо спитати в пересічного освітянина, що такого корисного зробив попередній освітній омбудсмен, то можна буде почути дуже красномовні відповіді. Натомість «попередник» запам’ятається нам численними заявами й коментарями, які в деяких колах вважають неоднозначними, а подекуди – і заангажованими.
Я добре пам’ятаю одне з перших доручень Міністра С. Шкарлета, яке мені довелося виконувати після призначення на посаду в Міністерстві освіти і науки. Улітку 2020 року, через кілька тижнів після призначення нового Міністра, освітній омбудсмен поскаржився на працівників апарату Міністерства. Ці «несумлінні працівники», за твердженням скаржника, «не надавали відповіді або давали невчасні відповіді на звернення омбудсмена».
Простенька перевірка показала, що освітній омбудсмен «трішечки не врахував» специфіку організації роботи державного органу. Припустимо, до омбудсмена надходить письмова скарга – або від освітянина (як правило, у зв’язку з відмовою адміністрації нарахувати якісь виплати), або від «звичайного громадянина» (як правило, у зв’язку із відмовою прийняти дитину в дитячий садок або модну школу). Омбудсмен вирішив ці скарги не перевіряти (навіщо працювати, якщо можна не працювати?), а просто «механічно передавати» працівникам Міністерства – з вимогою «розібратися та доповісти». Показово, що ці «прохання» не були оформлені офіційно, тобто – не пройшли через офіційну систему електронного документообігу. А отже, працівники апарату – люди з великим досвідом бюрократичної роботи – справедливо вирішили, що на «неофіційні» клопотання можна не давати жодної офіційної відповіді.
Також показово, що скарга «на недолугий апарат Міністерства» надійшла саме Міністру С. Шкарлету, який ще не встиг розглянути жодного звернення від омбудсмена по суті. Але до попереднього Міністра (при якому ці звернення, власне, і надходили, причому протягом тривалого періоду) – як годиться, жодних претензій!
Звісно, штучно організовану колотнечу було швидко вирішено. Спочатку ми «вирахували» всі ці «неформальні клопотання» (а їх було чимало!), які були розкидані по різних підрозділах. Потім ці «клопотання» зареєстрували офіційно – це теж певний «шматок» роботи. На наступному етапі – забезпечили їх оперативне опрацювання. Нарешті, було підготовлено докладні відповіді – які саме приписи нормативних актів слід врахувати і що саме слід зробити для вирішення проблемних ситуацій. Якщо я не помиляюся, підсумкова фінальна відповідь зайняла приблизно два десятки сторінок.
Огидно, що громадяни України, які зверталися до омбудсмена за порадою або допомогою, чекали обґрунтованих відповідей багато місяців. До того ж такі відповіді були надані не освітнім омбудсменом, а міністерством.
З іншого боку, дуже приємно, що протягом 2021–2023 років, допоки автор цих рядків обіймав посаду Державного секретаря МОН, від освітнього омбудсмена не надійшло жодного «сигналу» про випадки порушень закону працівниками апарату Міністерства. З цього факту можна зробити висновок, що апарат Міністерства, як мінімум, у цей період працював сумлінно.
Водночас мене завжди дивувало, що численна освітня громадськість, а також так звані «освітні експерти» та «освітні експертки», яких у нашій країні розплодилася сила-силенна, ніколи не ставили питання про звітування омбудсмена, точніше – про заслуховування та обговорення звіту освітнього омбудсмена про реальні результати власної роботи. Звісно, так працювати дуже зручно: можна робити що хочеш, причому звітуватися не потрібно…
Попередній освітній омбудсмен сумлінно брав участь у засіданнях колегії Міністерства, частенько виступав, робив красномовні зауваження, але ніколи не вносив пропозицій щодо розгляду на цих засіданнях питань про результати власної (аналітичної, моніторингової, правозахисної, інформаційної) роботи.
Натомість вважаю неправильним, якщо враження від роботи попереднього омбудсмена (позитивні чи негативні – вирішувати не мені) ми будемо механічно перекладати на нового.
Новий освітній омбудсмен, на моє глибоке переконання, має запровадити нові механізми та алгоритми, спрямовані на підвищення загальної ефективності захисту прав і законних інтересів громадян України у сфері освіти.
Відомо, що Надія Лещик раніше займала одну з ключових позицій (хоча і не першу) в апараті освітнього омбудсмена. Але це зовсім не означає, що вона буде діяти як її «попередник», як то кажуть, «один в один».
Вважаю, буде правильно, якщо експертна спільнота сформулює деякі пропозиції та рекомендації – що саме має зробити освітній омбудсмен, аби його діяльність була ефективною і корисною.
Аби дати відповідь на це запитання, доцільно спочатку згадати про ключові повноваження освітнього омбудсмена.
Відповідь міститься в тексті Постанови Кабінету Міністрів України від 6 червня 2018 р. № 491 «Деякі питання освітнього омбудсмена». Цією Постановою затверджені, зокрема, Положення про освітнього омбудсмена, а також Порядок та умови звернення до освітнього омбудсмена.
Згідно з пунктом 8 Положення, основними завданнями освітнього омбудсмена є:
1) сприяння реалізації державної політики, спрямованої на забезпечення права людини на здобуття якісної та доступної освіти;
2) здійснення заходів щодо додержання законодавства про освіту;
3) вжиття заходів для забезпечення належних умов для рівного доступу до здобуття освіти;
4) сприяння впровадженню інклюзивної форми навчання;
5) сприяння виконанню Україною міжнародних зобов’язань щодо додержання в Україні прав людини на освіту;
6) співпраця та взаємодія з МОН та іншими центральними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, закладами освіти всіх рівнів незалежно від форми власності та підпорядкування, органами управління освітою, правоохоронними органами, міжнародними організаціями, неурядовими громадськими організаціями з питань, що належать до його компетенції.
Приписом пункту 9 Положення зафіксовано, що освітній омбудсмен відповідно до покладених на нього завдань має право:
1) розглядати скарги та перевіряти факти, викладені у скаргах, поданих здобувачами освіти, їх батьками, законними представниками, а також педагогічними, науково-педагогічними і науковими працівниками;
2) отримувати від закладів освіти та органів управління освітою інформацію, необхідну для виконання своїх функцій, у тому числі інформацію з обмеженим доступом;
3) за результатами проведених перевірок приймати рішення щодо обґрунтованості чи необґрунтованості скарги і на його основі надавати рекомендації закладам освіти, органам управління освітою, повідомляти правоохоронні органи щодо виявлених фактів порушення законодавства;
4) безперешкодно в установленому законом порядку відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, заклади освіти всіх рівнів незалежно від форми власності, а також брати участь в установленому порядку у засіданнях державних органів з питань, що належать до його компетенції;
5) звертатися до органів державної влади, правоохоронних органів щодо виявлених фактів порушення права людини на освіту та законодавства у сфері освіти;
6) надавати консультації здобувачам освіти, їх батькам, законним представникам, а також педагогічним, науково-педагогічним і науковими працівникам;
7) представляти інтереси особи у суді.
У пункті 10 Положення вказано, що освітній омбудсмен бере участь із правом дорадчого голосу в засіданнях Кабінету Міністрів України під час розгляду питань, що належать до його компетенції.
Вважаю, ці масивні цитати, попри їхній обсяг, цілком доречні. Ми, прості освітяни, маємо чітко знати і чітко розуміти – які саме повноваження має освітній омбудсмен, аби ефективно захищати наші професійні права.
Найголовніша порада: освітній омбудсмен має усвідомити, що від нього – при правильній організації роботи – залежить багато. Його діяльність може бути впливовою, якщо ця діяльність ґрунтуватиметься на засадах професійності, а не дешевого популізму.
Як уже було згадано, освітній омбудсмен може брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів. Хоча в нормативних документах не уточнено, але де-факто така можливість є в усіх випадках, коли розглядається майже будь-яке освітнє питання. Адже Уряд розглядає лише важливі питання, які є чутливими для багатьох людей. Звісно, освітній омбудсмен, якщо він до своєї роботи ставиться сумлінно, може не просто «брати участь», а й доносити свою позицію до відома урядовців, і тим самим впливати на ті чи інші рішення, а відтак – і на параметри державної освітньої політики.
Освітній омбудсмен, на мою думку, може й навіть повинен узяти на себе функцію модератора в різних потенційно конфліктних ситуаціях.
Приміром, Міністр оголошує, що підвищення заробітної плати не буде, натомість міністерство розробляє якісь «сценарії». Від себе додам: жодних подробиць широкій громадськості не повідомили, тобто – сценарії невідомо про що і невідомо для кого. Якщо відомча пресслужба набрала в рот води і не дає жодних коментарів з приводу неоднозначної заяви – значить, має «включатися» освітній омбудсмен. Саме він має вимагати від міністра невідкладного прийому, поставити певні запитання і за результатами бесіди – звісно, якщо для цього є підстави – заспокоїти освітянську спільноту. (Приміром, чітко розказати, що сценарії розробляються не просто для переводу чистого паперу в макулатуру, а для того, аби вже через кілька тижнів освітяни відчули поліпшення свого матеріального становища).
Або інший приклад. Припустимо, вчергове розглядається відверто неоднозначне питання про об’єднання університетів. Не секрет, що в таких випадках так звана «нова команда», яка про європейські цінності говорить лише на донорських конференціях і в розлогих інтерв’ю, не дуже дослухається до думки колективів. Якщо такі факти матимуть місце надалі – відповідну функцію (вивчення різних позицій, їх узагальнення та наступна медіація) може взяти на себе освітній омбудсмен. Послухати освітян, послухати здобувачів освіти, послухати стейкхолдерів, дати роз’яснення з правових питань – може зробити саме омбудсмен. Звісно, це особливо актуально у випадках, якщо «чорнову роботу» наявні освітні управлінці (які постійно базікають про своє «жертовне служіння» у вигляді вирішування долі майбутнього покоління українців) виконувати відмовляються.
Важливий напрям роботи – «здійснення заходів щодо додержання законодавства про освіту». Формулювання досить широке, що створює відповідні широкі можливості. Але це не означає, що освітній омбудсмен має всі звернення, які надходять на його адресу, бездумно пересилати до міністерства та інших відомств. Питання слід ставити більш системно. Що саме може на своєму рівні зробити омбудсмен і його апарат, аби вирішити проблему (проблеми), про яку пишуть громадяни? Які зміни до законодавства слід ухвалити, аби освітня система стала більш доступною, ефективною і якісною?
Освітній омбудсмен має стати впливовою фігурою, яка зможе відзвітувати про реальні результати підтримки гармонійного розвитку сфери освіти.
І звісно – обов’язково робити публічний звіт, аби ставитися до своєї роботи самокритично, а також не втрачати «зворотній зв’язок» з небайдужими фахівцями.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергей Захарин, государственный секретарь Министерства образования и науки Украины (2021-2023), доктор экономических наук, профессор.
