Повчально-методична п'ятихвилинка, основою якої стали деякі мої міркування щодо мого досвіду організації роботи зі студентами, що їх я озвучив на вчорашньому засіданні нашої кафедри.
Коли я задаю письмове завдання, то завжди прошу дотримуватись дедлайну: якщо, скажімо, наступне заняття має відбутися в четвер, то дедлайн – вечір вівторка, аби я ще мав достатньо часу продивитися роботи та подумати про них.
Хтось зі студентів завжди витримує ці домовленості, але багато хто висилає роботи або вже глибоко вночі з вівторка на середу (і це ще не гірший варіант), або в ніч з середи на четвер, або в четвер вранці, або ж навіть після початку заняття (я колись вже писав про те, що мені це нагадує).
Тоді я «вмикаю прєпода» і роз'яснюю, що сенс має не лише самий факт здачі завдання, а й насамперед важливо те, аби походити з ним декілька днів, обдумати, визначити проблемні місця та докласти до них особливих зусиль, спробувати винайти нестандартний, творчий підхід – і тому вельми бажано починати робити цю роботу вже в той самий день, коли відбулось заняття, щоб потім весь тиждень рухатись малими кроками тощо.
І завершую так: якщо ми працюємо над завданням тривалий час протягом тижня та носимо його в собі, то нами рухає творчий інтерес до предмету і, зрештою, любов до музики, але якщо ми накидуємо письмову роботу в останню мить перед початком заняття, нас тоді зрушують не творчі інтенції, а звичайне почуття страху отримати «незарах.» за незроблене завдання.
У VI столітті був такий святий авва Дорофей (він жив там, де зараз одна з найгарячіших точок планети – у Газі). Він написав «Душекорисні повчання», і в цьому трактаті є класифікація видів страху перед Богом: 1) страх раба (робити щось, боячись покарання), 2) страх найманця (робити щось, боячись втратити нагороду) та 3) синовній страх (робити щось із почуттям любові, коли страх як такий вже минає).
Так от, цю систему цілком можливо перенести і в навчальну сферу, описуючи через неї мотивацію студента робити ту чи іншу роботу (або ж, навпаки, не робити її).
1) На цьому етапі студент працює, аби уникати дисциплінарних стягнень («незарах.», зменшення балу, втрата стипендії тощо).
2) Це більш висока стадія, і такого студента стимулює перспектива отримати вигоду (залік, додаткові бали, підвищена стипендія).
3) Такого студента стимулює перспектива здобути нові знання, вдосконалити свої навички, а також можливість отримати задоволення від творчої роботи.
У першому випадку студент бачить викладача насамперед носієм дисциплінарної функції, у другому – викладач для нього є чимось на кшталт роботодавця, з яким укладається угода, у третьому випадку він сприймає викладача як більш досвідченого партнера у творчій роботі, у взаємодії з яким можна суттєво прокачати власні уміння.
Дана класифікація – це динамічна система ролей, які залежать не тільки від дій студента, але також і від дій викладача, з яким він перебуває у двосторонній комунікації.
Загалом ефектну комунікацію можна побудувати із кожним студентом незалежно від того, до якої з цих ролей він тяжіє більше в певний момент, але принципово важливо, аби цей студент хотів навчатись або ж аби він щонайменше дотримувався базових встановлених правил навчальної комунікації.
Адже неможливо навчити чомусь людину, яка цього не прагне, ба більше – яка ухиляється від взаємодії з викладачем.
У роботі з кожним студентом можна створити такі умови, аби той мав можливість піднятись бодай на пів сходинки над самим собою – звісно ж, якщо цю висоту він зуміє взяти, бо навчання в своїй основі є вольовим та цілеспрямованим процесом.
Автор: Алексей Войтенко, композитор, музыковед, кандидат искусствоведения, преподаватель кафедры гуманитарных и музыкально-инновационных дисциплин КМАМ им. Глиера.
