Нещодавно міністр освіти і науки Оксен Лісовий заявив, що єдиному курсу шкільної історії бути і НУШ активно рухається у цьому напрямку. Він намагався заготовленими положеннями прихильників ідеї інтеграції всесвітньої й української історії переконати громадськість, що це добре і найголовніше – що це нібито ПАНАЦЕЯ, яка дозволить відмежуватися від східного сусіда і вийти на широкі простори світової і європейської інтеграції та докорінно змінити свідомість молодого покоління.
Чомусь пан міністр не використав досвід європейських країн та США, щоб посилити свої аргументи. Чому? У більшості розвинених країн і США домінуючою і обов’язковою залишається національна історія – історія країни. Для сприйняття ключових тез ноу-хау О. Лісовому підготували в монівських традиційних кольорах ряд слайдів-зображень зі стрілочками, спіральками та іншими геометричними фігурками.
Виявилося, що не всі «проковтнули» промову міністра на «біс» і «ура». Через декілька днів з’явився лист-звернення до очільника МОНУ і державних структур, у якому підписанти, а це в основному науковці, висловили протест і зажадали відмовитися від проголошеної ідеї. Сьогодні до підписантів підтягнулися окремі політики, історики, учителі.
Реакція прихильників єдиного курсу не забарилася і вони активно почали критикувати своїх опонентів, звинувачуючи їх у совковості, відсталості тощо.
Не залишуся осторонь. Особисто міг би розповісти як про саму ідею єдиного курсу шкільної історії, так й етапи, способи її упровадження в Україні. Зважаючи на те, що оповідь займе багато часу, відмовлюся від переказування подій і поділюся власним ставленням до ідеї, що розбурхала соцмережі.
По-перше, я не є противником самої ідеї єдиного курсу шкільної історії, яку свого часу підтримав на презентації ще у 2004 році та висловив ряд досить суттєвих зауважень розробникам «Львівської ініціативи» (Олексію Вінниченку, Марʼяну Мудрому, Роману Пастушенку, Роману Сироті). Однак, я КАТЕГОРИЧНО проти того, щоб єдиний курс шкільної історії упроваджувати «з коліс», без експериментальної апробації. Вважаю перехід та лобіювання зацікавлених осіб у єдиному курсі аморальним і безвідповідальним. Практика упровадження нових курсів (будь-яких) без психолого-педагогічного обґрунтування, підготовки навчальних матеріалів, створення експериментальних майданчиків, навчання вчителів не повинна мати місця в освітньому процесі України, до якого залучені мільйони людей (учні, педагоги, батьки тощо). Це більше схоже на самознищення, шкідництво. Невже провальна реформа НУШ нас нічому не навчила?
По-друге, упровадження єдиного курсу шкільної історії зараз вважаю не доцільним ще й з тієї причини, що ми – молода держава, якій цьогоріч виповнюється лише 33 (!!!) роки. Нам ліпше подумати над тим, як удосконалити курс історії України, зробити його більш привабливим і цікавим. Домінуючим у мотиві навчання був і залишається ІНТЕРЕС. Ми на сьогодні так і не дали відповіді на запитання: Чому наші учні не знають і не розуміють історії України, вивчаючи її 7 (!!!) років? Чому учні не орієнтуються в подіях, що були визначальними в нашій історії, чому вони не здатні пояснити очевидних речей, відстежити між ними взаємозв’язки і наслідки? Чому учні не володіють термінологією, історичними поняттями? У нас десятки запитань, на які ми не шукали і не шукаємо відповідей. Натомість ми шукаємо щось нове і представляємо його як «еліксир нової свідомості».
По-третє, реформам і змінам передують обговорення, дискусії, дослідження, моніторинг стану галузі. Хто у нас визначав (аналізував, узагальнював) стан шкільної історичної освіти? У який спосіб, де і коли ми це робили? Хто у нас досліджував шкільні курси історії на предмет їх ефективності, впливу на людську свідомість? Ніхто.
На жаль, у нашій вітчизняній освіті міцно укорінилася тенденція: Ніхто не хоче міряти сім разів – усі хочуть зразу різати і … по живому.
Автор: Виктор Мисан, кандидат педагогических наук, доцент, заслуженный учитель Украины.
