Цей пост я планувала написати вже давно, проте не могла виловити дитину вдома з зошитом – він був потрібен для наглядної демонстрації того, про що я збираюся написати. Ну не носять британські школярі зошити додому! Можливо, раз на місяць, коли домашнє (яке задають раз на тиждень) потрібно зробити саме в зошиті.
Отже, вже майже 2 роки я і моя донька (12 років) знаходимося у Великій Британії, завдяки чому я маю змогу порівняти підхід до навчання тут та в Україні.
У мережі було багато постів про школи в різних країнах, проте мій трохи від них відрізнятиметься. Через те що я за освітою викладач англійської, сконцентруюся саме на викладанні цієї дисципліни. Хоча скоріше мій допис стосуватиметься «рідної мови» в школі, не має значення, англійської чи української. Тож підемо по основних пунктах.
Структура. Ще в перший тиждень навчання я помітила, що англійська не ділиться на мову і літературу – це інтегрований курс, який включає обидві складові. Діти читають уривки різних творів, на їх основі вивчають граматику, пунктуацію, стилістичні засоби, словниковий запас.
Під час і після вивчення твору вони пишуть есе, розповіді, навіть вірші. Але якщо ви припустите, що це відбувається так, як в нашій улюбленій школі: учитель заходить у клас, гримає дверима і грізним голосом каже: «Дістали зошити, сьогодні пишемо твір на тему...» , то дуже сильно помилитеся.
Методика. Протягом кількох занять ведеться підготовка до написання: на одному уроці вони розбирають приклади схожих творів. На наступному – пишуть план. Після цього, отримують «скелет», який потрібно заповнити.
Найбільше мені запам’яталося, коли донька писала розповідь, де акцент був зроблений на описі місцевості. У «скелеті» запитання: де ти знаходишся? озирнись навколо, що ти бачиш? які кольори тебе оточують? які запахи і звуки тебе оточують? навколо тебе є люди? як вони виглядають? які відчуття у тебе викликає це місце? І т. ін.
Після того як дитина відповість на всі запитання, у неї вже готова майже половина твору. Залишиться просто зв’язати все докупи.
Також їм роздають «шпаргалки» про те, як можна починати речення, як пов’язувати їх між собою, як робити так, щоб мова звучала зв’язно та невимушено.
Тематика. Твори можна писати про будь-що. Моя донька любить складати містичні історії, горори, детективи. І це не просто цілком ок, учитель під час перевірки пише їй: мені цікаво дізнатися, що буде далі!
Оцінювання. Найболючіша тема особисто для мене. Напевне, через мою «психологічну травму». Останнім часом я дуже часто згадую свою школу, де вчитель української ставила мені «7» за зміст, бо... Бо я не знаю чому! Учителька, що одного разу прийшла на заміну, прочитавши мій твір, поставила 12, і сказала, що я природжена письменниця. Зараз за мою писанину мені платять чималі гроші, тому можу припустити, що «моїй» вчительці не подобалася, скоріше, я.
Пробачте за ліричний відступ, повертаємося до британського оцінювання. Як ви можете побачити на фото, у вчителя є дві ручки, зелена та фіолетова. Кожен твір дитини розбирається «по крупинках». До кожного параграфу, майже кожного речення, багатьох слів та висловів є коментар – це зелений колір. Якщо виділяються помилки (фіолетовим), їх пояснюють прямо в зошиті. Якщо вчитель не погоджується з твоїм твердженням, ти цілком можеш аргументувати свою незгоду з ним. Дискусії в класі вітаються. «Вчитель завжди правий» не працює.
Індивідуальний підхід. Скоро моя дитина має складати іспити в grammar school – це школа для «академічних» дітей, які хочуть / можуть вчити більше за інших. Через те що англійська – її друга мова, вона отримає англо-український словник і на 10% більше часу. У той же час діти-дислексики отримують на 25% більше часу на всіх тестах. Донька каже: «Мама, вони ходять на додаткові заняття, довше пишуть, але всі знають, що вони розумні, просто їм складніше, а в нас на таких просто кажуть, що вони тупі».
Висновки. Можу описати лише своє суб’єктивне ставлення: якби уроки української в моїй школі бути такими, я б, напевне, їх любила. І не лише я.
Якщо б замість нудного зазубрювання правил і розборів речень, мені дали змогу багато читати, писати і таким чином вивчати рідну мову, я б навчилася висловлювати свої думки набагато раніше і безболісніше.
І останнє, напевне, найголовніше: моя донька дуже хоче в Україну. Єдине, що її зупиняє, – це школа. Вона так і каже: я не знаю, як маю повернутися в українську школу після цієї.
Автор: Ирина Кордонская, переводчик, преподаватель.
