Раз це фото вже опубліковано навіть в офіційному національному звіті PISA-2022, то я таки наважусь викласти його й онлайн. Минулого жовтня це був один із найбільш емоційних та пам’ятних днів, з урахуванням яким в принципі не надто позитивно пам’ятним був той жовтень.
Це київська школа на Троєщині, у третій тиждень проведення дослідження й другий тиждень активних обстрілів енергетичної інфраструктури, та загалом ще й відвертих терактів російської федерації по цивільних кварталах.
А школи, як ми знаємо, – один із «улюблених» стратегічних об’єктів наших горе-сусідів.
І от весь графік моніторингових візитів у школи летить шкереберть, Київська область вся йде на дистанційне навчання, як і частина Києва й ряду інших областей, і не дозволяють ні батьки, ні адміністрація закладів збирати дітей для проведення дослідження (що цілком зрозуміло, однак впливає на все).
А ця школа вирішила все ж провести дослідження, попри загалом дистанційний формат роботи, одразу в укритті з ноутбуками й у дві сесії замість однієї через обмежену кількість ґаджетів.
Тож під землею ми разом з підлітками та вчителями провели весь день з 9 ранку до 17 вечора. На початку дня лунала тривога, а учні вирішували завдання з математики й читали тексти. За півгодини до завершення в кварталі відключили електрику, і це фото зроблено саме тоді – при світлі ноутбуків підлітки завершували заповнювати анкетування.
Звісно, таких питань для таких аспектів в інструментах моніторингу не було передбачено. Тому кожна заповнена анкета наприкінці мала ще з абзац коментарів від себе і деталей про затримку, перенесення сесій та інший контекст, який варто враховувати.
Після того мене ще чекала одна з найтемніших (у прямому сенсі) та найшвидших на добрячому адреналіні дорога до Чернігова та тимчасова переправа, на яку треба було ще встигнути до закриття. Але то вже зовсім інша історія.
І таких точно чимало. Однак усе це до того, що те, що це дослідження відбулося торік, могло би бути дивом, та насправді – заслуга величезної кількості людей та стійкості наших підлітків. А також про те, що якими б стійкими вони не були, та за всіх тих умов отримати нинішні сумні й при тому цілком очікувані результати – відверто, на мою думку, навіть не так уже й погано.
Я була готова й до того, що вони будуть протилежними, і відсоток тих, хто не досягає базового рівня з усіх галузей, буде понад 60. Бо ми можемо уявити рівень стресу та як функціонує наш мозок під час тривог, обстрілів, відключень електрики та перебуванні в укриттях, і в якій напрузі перебуваємо ми та діти й підлітки зокрема.
А ще ця історія про надзвичайну підтримку одне одного. Один із «викликів», з яким стикалася під час моніторингу оцінки якості дослідження – це сприйняття в якості «інспекторки», що для мене в принципі чуже.
Але той час і ті процеси були вже навіть не так про моніторинг, і тим більше ніяк не про інспекцію, а якраз про взаємодопомогу. І коли наприкінці мене чи не щораз запитували «Ну як, пані Наталю, ми впоралися? Усе правильно зробили?» – мені лиш хотілося відповісти, що вони апріорі впоралися, коли взагалі на то наважилися.
Це ті в гарному сенсі шалені освітяни, які надихають на роботу в освітній сфері й продовжують захоплювати щораз.
Моніторинг при тому, звісно ж, був неупереджений і чесний, та ми тут усі в одному човні під час шторму.
І ще одне: контекст у прочитанні цих даних важливий, але не головний. Так, 4 роки з перерваним навчанням, дистанційним форматом освіти та стресами внаслідок ковіду та, особливо, війни впливає, і дуже сильно, загалом і безпосередньо в процесі вирішення завдань оцінювання.
Але це не є першопричиною більшості з цих результатів. Наприклад, соціальний розрив в рівні компетентностей між селом і містом зараз складає 4–5 років. Він дуже зріс унаслідок останніх років і подій, але він існував до того й існував би й без додаткових надзвичайних факторів.
Ця проблема є, ми про неї знали й знаємо, та її причини не лежать лише в площині війни чи пандемії. Вони тут лиш лакмусові папірці та елементи, що пришвидшують та посилюють реакцію.
Або ж розсіяна увага та нездатність сприймати зміст прочитаного – може бути як наслідок впливу стресу, так і загальною тенденцією покоління, про яку наголошують по всьому світу. Гаджети, соціальні медіа, розвиток технологій, кількість і якість (!) спожитої щодня інформації – так само впливають на результати.
Тож те, що маємо зараз – наслідок і наших програм, і методик, і загалом розуміння мети освіти та в принципі сукупність причин, чинників і факторів. Не можемо й не маємо все спихнути на ковід та війну, на жаль.
Це воістину унікальне й дуже важливе дослідження. Я не перераховуватиму вчергове цифри та «знахідки» звіту, однак заохочую його почитати чи бодай погортати тих, хто ще це не зробив, а бодай навіть людей не з освіти. Адже це те, друзі, що вплине на нас із вами й наше майбутнє вже досить скоро.
За 3–5 років ті підлітки прийдуть на ринок праці, стануть економічно активним населенням та обиратимуть майбутню владу.
А PISA – одне з найбільш важливих та поважних освітніх досліджень у світі. За що люблю дані, так це за те, що вони не лише часом «розкривають очі», а зокрема за те, що дають офіційне підґрунтя припущенням і можливість із доказами рухатися далі та аргументувати задля наступних дій, проєктів і програм.
Автор: Наталья Каташинская, координатор по вопросам образования в чрезвычайных ситуациях Plan International Ukraine.
