Розробляючи просвітницькі відео про шкільну реформу, ретельно вивчив досвід Фінляндії, Естонії, Кореї та перечитав дослідження (у т. ч. наші) по Україні. Якщо все дуже спростити, узагальнити і знайти спільний знаменник (вимикаємо якісь культурні, регіональні та інші особливості) в усіх 3-х країнах, то треба зробити 2 речі:
а) шкільна автономія. Це коли, у першу чергу, батьки, а потім вже громадські організації, випускники, бізнес тощо, беруть безпосередню участь в управлінні школою – від затвердження бюджету, визначення окремих видатків до складання навчальної програми, позашкільної активності. + У вчителя є автономія у виборі підручників (наразі в Україні це діє, наскільки масштабно, не скажу), програми (тут ще працювати і працювати) та зменшення бюрократичного навантаження на всякі звіти (а з цим біда).
б) суворіший відбір на вакансію вчителя з інвестиціями у постійний професійний розвиток із суттєвим збільшенням зарплати для того, щоб ця робота була привабливою. До великого вторгнення в Україні вчителі мали проходити 75 годин обов'язкового навчання (і у вибраних центрах, сертифікати усіх поспіль не визнавалися). Молоді вчителі після університету йшли до шкіл. Але проблема із великою текучкою кадрів. Частина приходила на 2–3 роки і потім міняла професію на менш геморойну (тільки одне спілкування з батьками дітей чого варте).
Якщо перший варіант не передбачає якихось втрат, а йдеться лише про налагодження бізнес-процесів, то з другим великі проблеми.
В Україні, на відміну від інших бюджетних трат (армію виносимо за дужки, хоча до вторгення вона теж була поза увагою), освіта фінансується за остаточним принципом.
Наведу свій улюблений приклад із видатками Пенсійного фонду (які Мінсоц і ПФУ маніпулятивно називають «доходами»):
2018 рік:
- освіта – 210 млрд;
- ПФУ – 358 млрд.
2021 рік:
- освіта – 324 млрд;
- ПФУ – 495 млрд.
2022 рік:
- освіта – 290 млрд;
- ПФУ – 620 млрд.
Цього року була проведена чергова індексація пенсії на 20% (видатки ПФУ зросли до 786 млрд грн). У моєї дружини не було індексації. Навіть гірше – зарплата зменшилась (скасування деяких доплат і збільшення з/п непропорційне збільшенню кількості годин викладання).
Ще одна проблема, яка була з фінансуванням шкіл (до великого вторгнення, зараз невідомо яка саме ситуація) – це велика кількість порожніх закладів у сільській місцевості. Коли ми робили симулятори бюджетів шкіл, то часто потрапляли в школи на 20–30 дітей з 6–8 вчителями, де 60–70% бюджету школи йшло на комунальні послуги.
За дуже грубими підрахунками з 9 тисяч сільських шкіл десь до 3 тисяч треба було закривати, а зекономлені кошти перерозподіляти на інші заклади. Але це дуже непопулярне рішення, бо в селі школа – це «градообразующіє прєдпріятіє», як Азовсталь та ММК були для Маріуполя, або НПЗ для Лисичанська.
Справедливості ради, станом на 01.01.2022 середні зарплати українських вчителів у громадах були вищими за середні зарплати більшості російських регіонів (звісно, не рахуємо жирні міста, як Москва, СПб, Казань, Уфа чи Єкатеринбург).
Однак, щоб школа була місцем рівного доступу до якісної освіти (не беремо зараз технічний компонент, хоча у нас поступово з'являються інтерактивні дошки у кабінетах), то зарплата вчителя має бути не те що на рівні середньої в країні, а вище, і на порядок вище (рази у 1,5, або у понад 2 рази, як у Кореї).
Наприклад, станом на 31.12.2021 середня зарплата вчителя (брутто) складала $500, а середня з/п по країні (теж брутто) – $646.
Що робити в умовах бідної держави та неможливості просто так підняти зарплати? Ефективніший перерозподіл наявних коштів на освіту та перерозподіл інших статей видатків.
Треба визначитись: що і хто саме наше майбутнє? Або ми в гонитві за електоральними результатами турбуємося лише про одну категорію людей, що вправно ходить на вибори, або ми таки запускаємо пенсійну реформу (з усіма непопулярними підвищеннями пенсійного віку у т. ч.), щоб не втратити наших дітей та майбутнє наших дітей.
Бо я бачу по багатьох батьках, які вивезли своїх дітей за кордон, що їхня головна мотивація – це не повітряні тривоги, а просто унікальна можливість отримати якісну шкільну освіту десь у Британії, Скандинавії чи Німеччини коштом місцевих платників податків.
Автор: Николай Малуха, коммуникационный директор аналитического центра CASE Украина.
