Автор: Ольга Шевчук-Клюжева, кандидат филологических наук, социолингвист.
Російськомовні діти та мовний сором.
Останнім часом в українському дискурсі можна помітити чимало публічних активностей щодо соціальної стигматизації білінгвальних громадян України із домінантною російською мовою. Цей процес, який втілюється в мовному посоромленні, тобто особистій взаємодії з метою приниження, набуває чималих обертів і специфічних ознак, тому заслуговує на наукове осмислення і обґрунтування.
Мене зацікавила ця тема в контексті змін у мовленнєвій поведінці українських дітей у вимушеній міграції, і тому зараз я намагаюся описати цей цікавий поведінковий момент, а саме – вплив мовного сорому на формування мовної особистості.
Таке явище, як мовний сором (language shame) і, власне, процес – мовне посоромлення (language shaming) – не є новими ні для України, ні для світу. Мовний сором – це почуття збентеження, зніяковіння, моральної відповідальності за свою мовленнєву поведінку; a мовне посоромлення – процес, який покликаний поставити інших у незручне, некомфортне та неприємне становище щодо їхньої мовленнєвої поведінки.
Парадоксально, що цьому науковому концепту так мало уваги приділено у зарубіжній соціолінгвістиці. Але ще більший подив у мене викликає відсутність наукових згадок про мовний сором в україністиці, адже в історичній ретроспективі це явище мало б бути описано саме на матеріалі українських реалій і широко репрезентоване не лише українцям, але й світові, у дослідженнях лінгвістичних злочинів радянської влади.
Радянська влада вміло використовувала мовний сором як інструмент у боротьбі з українською мовою та свідомому звуженні її функцій шляхом зменшення активних користувачів.
Тож як гадаєте, соромно українським дітям говорити російською?
Однозначної відповіді немає, бо тут потрібно брати до уваги чимало чинників, але якщо коротко, то переважній більшості українських дітей все ж таки не дуже соромно говорити російською, бо діти не асоціюють свою російську мову (місцевий варіант російської) із військовою агресією сусідньої країни.
У контексті активності вживання російської мови важливо наголосити, що білінгвальні українські діти із домінантною російською не мають проблем із національною самоідентифікацією. Жодна малолітня російськомовна дитина із України, із якою я спілкувалася у Польщі у межах наукового проєкту щодо мовної адаптації мігрантів, ні на мить не засумнівалася у своїй приналежності до українського народу та України, ба більше – діти постійно на цьому наголошували.
Питання самоідентифікації і мови (мов) тісно повʼязане з картиною світу, яка у білінгвів є подвійною, але в українських дітей часто буває така модель: дві мови, одна картина світу, що, очевидно, потребує детальнішого вивчення і аналізу.
Говорячи про мовний сором і дітей у вимушеній міграції, потрібно звернути увагу на дуже специфічний його прояв – самопосоромлення (language self-shaming), тобто це така ситуація, коли мовець відчуває сором за свою мовленнєву поведінку і намагається виправдатися за неї. У контексті цього процесу можу навести декілька прикладів:
- у дитячих садочках Кракова було чимало випадків, коли 5-річні українські діти мені пояснювали, що вони з України, вони знають і розуміють українську, але говорять російською, що, очевидно, варто розглядати як виправдання за свою мовленнєву поведінку, викликане соромом;
- у Варшавській українській школі першокласники у 2022-2023 навчальному році 6 місяців працювали з українською редакцією Європейського мовного портфоліо і старанно фіксували свій мовний досвід у цьому документі. Я періодично приходила до школи і знала про деякі нюанси мовленнєвої поведінки цієї групи мовців. Відразу скажу, що у класі з 23-х осіб важко було перемикатися на українську лише пʼятьом учням. Але мене здивував інший факт: у портфоліо є частина, яка присвячена мовній біографії, і у цій частині документа дитина мала фіксувати відомості про свій мовний портрет, подавати інформацію про мовний досвід та знання кожної з мов, якими володіє. Ніхто з першокласників у своїй мовній біографії не зазначив, що знає і використовує російську. Тобто українські білінгвальні діти свідомо не відобразили цієї інформації, що також є серйозною зміною у мовленнєвій поведінці.
Отже, резюмуючи, можна сказати, що війна стала каталізатором важливих суспільних зрушень, зокрема і щодо мовного питання. Воно перестало бути дискусійним, якщо ми говоримо про публічну сферу використання української мови.
Після того, що ми вже пережили і ще, скоріш за все, переживемо, важко уявити, що хтось із політиків буде апелювати до мовного питання у своїх електоральних цілях, як було під час усіх без винятку попередніх президентських та парламентських кампаній.
А щодо приватної сфери, то тут потрібно трошки часу. Те, чого не сталося за роки нашої незалежності, стається за ці жахливі дні війни…
