Автор: Татьяна Трощинская, главный редактор Общественного радио, ведущая.
Ліза, яка загинула у Вінниці, і її мама показали, що у нас в Україні непочатий край роботи.
Це важлива тема, бо вона про нас.
Виявилось, що ми досі не знаємо, як думати і як говорити про людей з інвалідністю.
«Сонячна дитина», «особлива дівчинка», було навіть, що вона «мужньо боролася із синдромом Дауна».
І такі пости або такі журналістські матеріали читають і чують рідні дітей з інвалідністю.
Але ні вони, ні діти не «мужньо борються», не «лікують» дітей, не «чекають, коли одужають», а люблять своїх дітей, спілкуються, піклуються одне про одного – вони усі просто живуть.
Ми співчуваємо Лізі і її мамі, як усім нашим дітям і дорослим, як усім людям, бо їх несправедливо, варварськи вбиває росія у варварській війні.
А не через синдроми.
Для мене дико, коли колеги намагаються вичавити сльозу з широкої публіки, використовуючи такі моменти в сюжетах або текстах.
Коли люди просто використовують чиюсь інвалідність, щоб підсилити свої істеричні пости на побільше лайків.
«Виявляється, Ліза знялась у ролику з Оленою Зеленською!» – пишуть ЗМІ.
А якби не знялась, то що? Ви б і не помітили?
Це нечутливо, і це просто тупо.
І це все стосується і так званих «звичайних людей», щиросердних, так би мовити, українців.
Яким хочеться заклеїти рота (чи приклеїти до клавіатури пальці). Які пишуть головно про синдром Дауна.
І дехто таке пише, що я відмовляюсь процитувати, це раннє середньовіччя якесь.
Вчора у Вінниці загинуло троє дітей.
І усі вони – просто діти. Але це не вражає?
І загалом загинуло 23 людини, 5 у критичному стані. Але й це не вражає?
Люди, нам треба навчитися бути чутливими і співчутливими, а не увесь час вражатись.
