Автор: Александр Костюк, д. э. н., доктор управления бизнесом (DBA), профессор, главный редактор международного научного журнала «Корпоративная собственность и контроль».
Поступ нашої держави не може бути швидшим за поступ нашої освіти.
Джон Ф. Кеннеді
Це прекрасна відповідь на питання щодо значимості освіти для розвитку держави. Чим виміряти поступ вищої освіти? Показників можна знайти багато, серед яких один з найбільш змістовних – соціальний статус академічної професії.
Змістовна складова академічної професії завжди була предметом дискусії у суспільстві. Мається на увазі контракти, робоче навантаження та заробітна плата науково-педагогічних працівників.
Декілька років тому Європейська комісія зробила достатньо успішну спробу узагальнити основні практики, які формують академічну професію, професію вченого в університетах країн Європи, результатом чого є звіт «Survey on researchers in European Higher Education institutions».
Щодо особливостей трудових контрактів університетів з ученими, не можна не відмітити, як швидко безстроковий контракт набув поширення в університетах країн Європи, де вже 72% усіх контрактів з ученими є безстроковими.
Лідирує у Європі не найбагатша економічно Румунія, де 97% університетських вчених мають безстроковий контракт. Важливо зазначити, що навіть для молодих учених, які тільки-но відбулися як PhD, безстроковий контракт в університетах країн Європи є поширеним явищем, адже його мають 49,1% молодих учених, а для їх досвідчених колег, лідерів наукових напрямів в університеті, цей показник ще вищий – 92,8%. Саме безстроковий контракт є одним із свідчень поваги до академічної професії у країні.
У світі існує безліч наукових праць і аналітичних звітів, автори яких одностайні: природа академічної професії відповідає лише одному виду трудового договору – безстроковому, за якого періодично, наприклад, кожні 7–8 років відбувається атестація НПП, а договір не втрачає чинності. Тобто людина спокійно працює, працює якісно і продуктивно. Варто зазначити, що в зарубіжних університетах безстрокові трудові договори не застосовуються до адміністративних посад (ректор, проректор, декан, завкафедрою), які передбачають лише строковий контракт, що є правильно, бо природа адміністративної роботи відповідає строковим контрактам.
Останні роки наші заклади вищої освіти посилалися на наказ МОН України №1005 від 5 жовтня 2015 року, який передбачав контракти з науковцями строком до 5 років. Безстроковий контракт у цьому наказі не фігурував.
На зміну цьому наказу прийшов інший наказ МОН України №864 від 28 липня 2021 року, а він, у свою чергу, скасовується наказом МОН України №925 від 19 серпня 2021 року. МОН України вже було б варто впорядкувати цей «кругообіг» наказів, які прямо впливають на трудові відносини закладів вищої освіти з науково-педагогічними працівниками, визначивши свою позицію і щодо безстрокових контрактів.
Окрім наказів МОН, заклади вищої освіти у своїх Положеннях посилаються на Закон України та КЗпП. У Законі України «Про вищу освіту» від 2014 року, стаття 55, строків контрактів з науково-педагогічними працівниками не вказано.
У КЗпП вказано, що трудові договори мають бути безстроковими, якщо іншого (строкового контракту) не передбачає природа діяльності (особливості роботи).
Тобто зараз питання трудових відносин науково-педагогічних працівників та закладів вищої освіти потребує першочергової участі МОН України, щоб сформувати юридичні передумови для запровадження безстрокових контрактів з науково-педагогічними працівниками у практику діяльності закладів вищої освіти. Заявляти про європейські цінності, складовою яких є також і безстроковий контракт, при цьому не запроваджуючи практик таких контрактів у закладах вищої освіти в Україні, є значним недоопрацюванням політики державного управління вищою освітою в Україні.
Інша складова академічної професії – робоче навантаження академічних працівників. Якщо розглянути групу молодих учених тільки-но після отримання наукового ступеня PhD, то університети Північної Європи формують найбільш привабливі умови: 65% молодих академічних співробітників мають робоче навантаження з часткою навчальної роботи, яка не перевищує 25%, що у розрахунку до загального навантаження молодого академічного співробітника університету в Україні мало б не перевищувати 400 годин (поточні вимоги МОН України – 600 годин).
На Заході Європи вже інший показник – 52%. А ось на Півдні та Сході Європи частка молодих учених, у яких у структурі робочого навантаження частка навчальної роботи не більше 25%, значно менша – 42% і 20% відповідно.
Очевидно, що наші практики формування робочого навантаження більше нагадують практики країн Півдня і особливо Сходу Європи, але у цих країнах є компенсатор – безстрокові контракти, який створює мотивацію залишатися у професії.
Чи має академічна професія у частині робочого навантаження подібний вигляд в Україні? Нормативно, на папері, і то лише частково – так, а фактично – ні.
Робочий час викладача у нас визначається законодавством (36 годин на тиждень – одна повна ставка). Це номінальний показник, а фактичні витрати часу можуть значно відрізнятися як за загальним обсягом, так і за структурою, і, як правило, це стосується наукової роботи. Тут є над чим попрацювати вже нашим університетам.
Наприклад, в університетах Канади або Австралії, учені яких є одними з лідерів у світі за показником кількості цитувань у розрахунку на одну статтю (Канада – 25,93, Австралія – 23,15, показник України – 7,58), фактичні витрати часу викладачів на підготовку наукових статей, враховуючи попередню роботу з формування інструментарію та бази даних дослідження, складають в середньому 300 годин у розрахунку на статтю, тому публікація 1–2 наукових статей на рік є добрим показником, як і їх якість.
Скільки годин на підготовку однієї статті передбачають університетські нормативи робочого навантаження викладачів в університетах України? Виходячи з відповідних положень наших університетів – 100 годин у розрахунку на статтю у наукових журналах відомих наукометричних баз. Чи можна порівняти 300 та 100 годин, як передумову для підготовки якісної публікації? Може, і тому також імпакт (цитування) наукових публікацій українських авторів майже у чотири рази менший за аналогічний показник в Канаді та Австралії.
Тому, на цей час, структура та нормування навантаження за видами робіт викладачів вітчизняних університетів не сприяє виробництву нових знань та їх подальшому трансферу, хоча вимоги адміністрацій університетів щодо результатів такої роботи викладачів достатньо жорсткі. Ми маємо відійти від «економ» парадигми становлення дослідницьких університетів, де людський капітал не потребує інвестицій і має якусь дивну здатність до регенерації за власний рахунок.
Третя складова академічної професії – заробітна плата, очевидно, є найбільш актуальною. Близько 65% вчених в університетах країн Європи є задоволеними своєю заробітною платою. Найбільша частка задоволених своєю заробітною платою серед працюючих в університетах Бельгії, Люксембургу, Швейцарії та Нідерландів (близько 85%), Швеції, Данії, Великобританії, Норвегії, Німеччині, Австрії, Фінляндії (близько 75–80%). Найбільше незадоволених своєю зарплатнею в університетах Греції, Румунії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії, Угорщини, Чехії (від 50% і більше). Якщо співставити рівень задоволеності заробітною платою та умови трудових відносин з університетами, то є дві країни, які значно відстають у Європі від інших – Литва та Словаччина, де більше половини викладачів незадоволені своєю зарплатою, і лише 30-35% із усього їх контингенту у країні мають безстроковий контракт.
Цікаво, що річна зарплата професора в публічному коледжі США в 1931 році складала 4513 доларів США, зарплата доцента – 3362 доларів США. Тобто, посилаючись на дослідження Уолтера Грінліфа, датоване 1936 роком, ми можемо зробити висновок, що престиж академічної професії у США у період Великої депресії був у 4–5 раз вищий за престиж професії кваліфікованого будівельника, розмір зарплати якого складав 942 долара США.
З огляду на поточний стан розвитку ринку праці України, ми маємо ситуацію, за якої заробітна плата кваліфікованого будівельника у півтора-два рази перевищує зарплату академічного співробітника. У нас академічна професія зазнала суттєвої суспільної девальвації. Тут можна вести мову і про актуальність відповідних положень про преміювання академічних співробітників за наукові публікації, які мають запроваджувати наші університети, щоб сприяти якісному розвитку людини в академічній професії.
Варто зазначити ще одну, на перший погляд, опосередковану причину такої девальвації, яка має кількісну природу: значний дисбаланс у кількості випускників закладів вищої та професійної освіти, що сформувався за останні 30 років, адже з 1990 по 2020 роки кількість студентів закладів вищої освіти в Україні (університети, академії, інститути) зросла з 881 тисячі до 1,266 млн. осіб, а кількість учнів закладів ПТО зменшилася з 643 тисяч до 246 тисяч осіб.
Тобто якщо у 1990 році показник співвідношення кількості студентів ЗВО до учнів закладів ПТО складав 1,37/1, то у 2020 році показник зріс до 5,14/1. Може, і за причини перевиробництва освітнього продукту системою вищої освіти та подальшої інфляції дипломів, академічна професія також втрачає свій соціальний статус, як будь який виробник втрачає свою ринкову вартість за причини виробництва продукту, який у такій кількості та якості ринку вже не потрібен.
Такий дисбаланс та його наслідки для престижу академічної професії – це результат помилок, у першу чергу, державного управління. Невже протягом 30 років не можна було поступово, безболісно згладити кількісні показники дисбалансу вищої та професійно-технічної освіти України?
Протягом десятків років система вищої освіти в цілому була відірвана від економіки країни, від її потреб та запитів. Тобто не відірвалася сама собою, а була відірвана багаторічним безвідповідальним державним управлінням. А якщо до цього додати відсутність безстрокових контрактів, значно занижені нормативи витрат часу на виконання окремих, але дуже важливих для університетів видів робіт академічного співробітника та зарплату, яка за рівнем нижча за показник багатьох виробничих професій в Україні, то питання, чи може у таких умовах академічна професія набути високого суспільного престижу, втрачає свою актуальність. Звісно, що ні, як і держава – набути великого поступу.
