Автор: Марина Пилаш, преподаватель Ужгородского национального университета.
Я знову про наболіле…
Чи стала доступнішою для абітурієнта з глибинки вища освіта?
Ні, не стала. Протягом останніх чотирьох-п'яти років – точно не стала. Навпаки, її горизонти відсунулися для більшості вихідців із сіл та маленьких містечок з якоїсь там української провінції аж ген на край світу.
Та розуміють це, здається, усі, крім керманичів від освіти. Спитаєте, яка причина такого категоричного твердження? Хіба в нашу еру цифрових технологій, коли кожен може й самотужки знайти будь-який матеріал, ознайомитися із сотнями відеоуроків та спеціальних сайтів, існує проблема нерівних умов для навчання? А хто каже, що ні?
Тільки недалека людина може вважати, що Ірина з Києва чи Харкова має такі самі шанси на якісну освіту, як, наприклад, Ірина із села Богданівки Рівненської області. Насправді не одна – низка аргументів свідчить про зворотне.
1. Чи стало викладання в школах (я зараз беру до уваги не столичні й не обласні заклади) більш якісним упродовж останніх років? Наважуся стверджувати: «Ні»!
2. Чи забезпечені всі провінційні школи достатнім комп'ютерним обладнанням та якісним інтернет-зв'язком, щоб ґарантувати якісний навчальний процес і вільний доступ школярів до цих засобів? – Ні!!
3.Чи вдома в усіх учнів з маленьких населених пунктів є комп'ютери й Інтернет? Можливо, вони мають смартфони (але, погодьтеся, учитися зі смартфонів не можна)? – Ні!!!
4. Отже, нехай у десятикласника, що проживає десь там у Чернігівській області, є доступ до онлайн-навчання. Тоді наступне питання: чи може майбутній випускник із глибинки звернутися до репетитора? Скажете, звісно, так. Ось скільки їх, тих репетиторів, обирай дистанційно, якого хочеш (правда, доведеться платити за уроки, а тоді виникає наступне питання: чи однакові фінансові можливості в дитини із далекого села і, скажімо, міста-мільйонника, якщо тільки її батьки ще не на заробітках десь там, у світах?) Ні, у більшості випадків неоднакові, і ні, не зможе вона, така дитина, мати / оплатити репетитора.
Навіть якщо провінційні вундеркінди існують (а вони таки є, бо Україна багата на талановитих людей!), і ці вундеркінди самостійно, попри всі перепони і складнощі свого походження та умов проживання, склали ЗНО на 190–200 балів і пройшли за широким конкурсом на бюджетні місця, то їх одиниці.
А інші, котрі досягли хоча б середнього рівня – до прикладу, набрали 160–170 балів (повірте, це для випускника з глибинки – неабияке досягнення, варте поваги!), – мають шанси на «бюджет» лише з тих спеціальностей, котрі наразі є «непрестижними». «Підеш туди, де є шанс пройти», – кажуть батьки такій дитині, і немає значення, чи подобається їй цей фах. Головне – щоб не треба було платити за навчання, і щоб була можливість отримання студентом стипендії: по-іншому сім'я не в змозі «дати» дитині вищу освіту.
Цікаво б зробити моніторинг якісного зрізу нинішніх 60 тисяч першокурсників за регіонами, звідки вони приїхали, за їхнім походженням і, звичайно, їхніми балами – але саме в розрізі спеціальностей і вишів, до яких вступили ці випускники шкіл. Упевнена: отримаємо «картину маслом» про так звані «рівні» можливості молодих людей і про «батьківське» піклування влади й усіх дотичних до прийняття «розумних» законів і постанов у царині освіти.
Якщо знайдете колись серед майбутніх дипломатів, міністрів, видатних авіаконструкторів, айтішників, лікарів або економістів зі світовим іменем тощо декілька нинішніх першокурсників – вихідців саме із наших сіл або містечок, то, запевняю вас, це стовідсотково буде неабияким винятком, ексклюзивом, а не звичайним явищем, про котре ми знаємо з біографій справжніх особистостей минулого.
Тобто – не надто намагайтеся шукати серед майбутніх українських світил таких Сергіїв Корольових, Микол Амосових, Костянтинів Яцимирських, Ігорів Юхновських, Леонідів Кравчуків, Петрів Порошенко або Борисів Тарасюків, котрі дійшли до вершин, розпочавши свій шлях зовсім не з Києва…
Отже, що ж нам робити, спільното, щоб це було не так? Може, досить вже топтатися по вищій (і не тільки!) освіті, як і по викладачах? Невже ми хочемо насправді стати глухою провінцією Європи?
