Автор: Александр Костюк, д. э. н., доктор управления бизнесом (DBA), профессор, главный редактор международного научного журнала «Корпоративная собственность и контроль».
За період з 2011 по 2017 рр. темпи зростання кількості зарубіжних студентів у світі склали 33,8% проти 24,7% в Україні. Наприкінці минулої декади в Україні навчалися 76,5 тисяч іноземних студентів, у США – 1,1 млн., у Китаї – 492 тисяч, Великобританії – 442 тисяч, Австралії – 412 тисяч, Німеччині – 320 тисяч.
Якщо нівелювати фактор розміру системи вищої освіти, то у розрахунку на один університет відставання України суттєво зменшиться: 194 іноземних студенти на один вітчизняний заклад вищої освіти, США – 245, Китай – 197, Німеччина – 850. На цьому фоні є лише два беззаперечних лідера – Великобританія з 3100 іноземними студентами у розрахунку на один університет та Австралія (2400). При цьому, посилаючись на звіт Британської Ради, 18 країн світу значно виділяються за рівнем підтримки державою експорту освітніх послуг.
В Україні частка іноземних студентів у загальній кількості студентів співставна із США – приблизно 6%. У країнах-лідерах, наприклад, Австралії, показник значно вище 24%. За різних причин наздогнати лідерів Україні зараз складно, адже кількість іноземних студентів потрібно збільшити з 76,5 тисяч до 310 тисяч осіб.
По-перше, наш ринок послуг вищої освіти для іноземних студентів вже є достатньо високо концентрованим, бо майже 40% ринку сконцентровано 10-ма вітчизняними університетами (у США цей показник дорівнює лише 10%, а у Великобританії – 20%).
По-друге, найбільшою популярністю серед іноземних студентів в Україні користується спеціальність «медицина», адже серед 10-ти університетів вісім – медичні університети, а інші мають медичні факультети. У США, Великобританії та Австралії найбільш популярними серед іноземних студентів є відразу декілька спеціальностей, а саме з бізнесу, інженерії та технологій, соціальних наук, дизайну та права.
В Україні три лідируючі спеціальності економічного спрямування займають лише 7%. Це висвітлює галузеву диспропорцію на нашому ринку освітніх послуг для іноземців на користь спеціальностей лише однієї галузі знань – «охорона здоров’я», що займають 50% усього ринку послуг вищої освіти для іноземців.
По-третє, географічна диспропорція ринку послуг вищої освіти України для іноземців, за якої Харківська, Київська, Дніпропетровська та Одеська області концентрують більше 75% ринку послуг вищої освіти України для іноземних студентів. Виникає питання, чи є така географічна сегментація нашого ринку природною та сприяє розвитку системи вищої освіти країни в цілому?
Іноземний студент в середньому витрачає на навчання в США близько 22 тисяч доларів на рік. В Україні ця цифра значно менша – близько 2,5 тисяч доларів на рік за усіма спеціальностями (на «медицину» вартість навчання у 1,5–2 рази вища). Тобто, вартість навчання – це наш інструмент. Чому тоді спеціальності, які користуються найбільшим попитом в інших країнах, наприклад, з бізнесу або соціальних наук, користуються порівняно низьким попитом в Україні? Чи тут вже справа не у вартості навчання?
Відповідь міститься у «формалізованій міжнародній оцінці якості освіти». Такою оцінкою за програмами з бізнесу, у нашому випадку в рамках галузі знань «управління та адміністрування», є міжнародні акредитації, серед яких найбільш відомі три – AACSB, AMBA, EQUIS.
У США більше 500 університетів мають хоча б одну з цих акредитацій, як правило, AACSB, тому високий попит серед іноземних студентів на програми з бізнесу в університетах США зовсім не випадковий. Інші країні-лідери ринку також приділяють увагу міжнародній акредитації.
В Україні лише 2 (два) заклади вищої освіти мають одну з трьох міжнародних акредитацій, хоча в наших університетах сформовано наукові школи, що мають потенціал генерувати унікальні знання, які разом з належною якістю організації навчання потрібно загорнути в обгортку визнаної у світі міжнародної акредитації. Вітчизняні університети мають ставити перед собою таку амбітну мету, адже це раніше вдалося зробити університетам зі співставними економічно з Україною таких країн, як Чилі, Еквадор, Єгипет, Мексика, Індонезія, Перу, Бразилія.
Потрібно зробити дуже суттєве уточнення. Між Україною та країнами-лідерами з експорту освітніх послуг, наприклад, США або Австралією, існує суттєва відмінність – ми пропонуємо іноземним студентам лише вищу освіту, тобто диплом, а більшість інших країн пропонують також і роботу. Наприклад, більше 65% іноземців після завершення навчання в США залишаються в країні працювати. Україна поки не може запропонувати такої комплексної «освітньо-робочої» послуги, бо майже третина безробітних в країні мають вищу освіту, а ще 40% мають роботу, яка не вимагає диплому про вищу освіту. Іноземні випускники наших закладів вищої освіти після закінчення навчання залишають Україну, повертаючись додому. Тому міжнародна акредитація освітніх програм є вкрай важливою для успішного експорту освітніх послуг нашими закладами вищої освіти.
Отже, на цей час Україна має висококонцентрований за участю університетів та за їх географією, але вузько спеціалізований за попитом на освітні програми ринок послуг вищої освіти для іноземців. Ці три характеристики не є притаманними для країн-лідерів світового ринку, що можна вважати факторами ризику для України.
МОН, з метою зменшення системних ризиків, має звернути на це увагу і сприяти зменшенню концентрації (більше задіяних закладів вищої освіти) та збільшенню диверсифікації (більше задіяних освітніх програм), а також обов’язково приділити увагу міжнародним акредитаціям наших освітніх програм та закладів вищої освіти.
