Автор: Владимир Белый, экс-заместитель директора по УВР, физико-технический лицей г. Херсона.
У відповіді на це питання важливим є додаткове підпитання: «Важливим для кого?»
У контексті подальшого розвитку України у по-справжньому демократичному напрямі для громадян з проєвропейськими суспільними цінностями - це одне.
Натомість, у контексті розвороту України до прокремлівської моделі суспільного життя для тих, кому «розвал СРСР став найбільшою трагедією ХХ століття» - це зовсім інше.
Але ж як воно може проявлятися у назві так, щоб надавати імпульси до першого чи, навпаки, до другого?
А жодне стратегічне не може реалізуватися без щоденних імпульсів у свідомість населення відповідними тому:
- або форматами суспільного простору, зокрема й у назвах, що відображають дійсно демократичну реальність в укладі життя мільйонів;
- або завуальованими щоденними посилами, щоб задекларовані цінності по-тихому спотворювати на догоду чиновницькому класу із системи псевдонародного держуправління. Щоб призвичаїти громадян до думки, що саме так, як повертають чиновники, є правильним.
Критерієм істини є практика. І вона наступна:
- у Європейському Союзі та інших країнах Заходу, який так ненавиділи колись комуністичні режими, а тепер ненавидять новоявлені неофеодальні, що експлуатують загальнонародні природні надбання у своїх корисливих цілях, жоден заклад освіти не має у своїй назві посилання на орган влади місцевого самоврядування. Наприклад, мерію міста Гавр чи Варшави тощо.
- натомість у нас, у новітній Україні, більшість комунальних закладів освіти отримали до своєї фіксацію, що вони є закладами тієї чи іншої міської ради.
У чому спотворення?
Воно у тім, що власником усіх комунальних закладів освіти, і не тільки, є місцева громада, а не чиновники, які приходять на тимчасову роботу до міської ради і навіть не тимчасово обрані до неї депутати. Засновник закладу і його власник – це різні суб’єкти. Міська рада не має коштів, щоб мати заклад у своїй власності. Кошти платників податків – це кошти громади, а не ради.
Чому у започаткованому процесі декомунізації місцеві чиновники так активно стали дописувати до назв комунальних закладів громади отой «апендикс»? Це при тому, що навіть раніше, у перехідний від радянських часів період, такого ніде не було!
Звісно, пошук засобів підняття власної суспільної значимості є природньо не лише нормальним, а й бажаним процесом.
Тільки ж не методами як начебто й зовсім не існуючого обману, зокрема у форматі назви закладу.
Чиновники у тому зацікавлені, бо у більшості своїй не намагаються бути повноцінними громадянами країни, для яких спочатку суспільне, а потім своє. Адже за форматом щоденного використання у назві школи остаточної офіційної «крапки» у вигляді «… N-ської міської ради» є висока вірогідність привчити чи не кожного до того, що кожен окремий житель громади йде до міської ради не для оформлення запиту чи декларації на свої права, а з проханням: «… прошу дозволити…», і так зверху до низу.
А у низах на «тому» Заході, наприклад, рядові вчителі йдуть до школи не з заявою «… прошу прийняти мене на посаду вчителя …», а з документом від колегіального профільного органу, який фіксує, що саме він займе вакантну посаду вчителя … у цьому закладі, про яку наперед було відомо всій країні, і всі бажаючі мали можливість на неї претендувати.
Відтак і заклад отримує найбільш професійного працівника, і кожен член педагогічного колективу має можливість для повноцінної професійної самореалізації в очах учнів та їхніх батьків, бо є вільним від того, щоб весь час озиратися на мінливий настрій чи уподобання адміністрацій будь-якого рівня.
І формат назви закладу у площині порядків, які у ньому мають панувати згідно основ державної освітньої політики має принципове значення.
У нашому випадку ці назви як інформативні можуть мати безліч версій, але не таку, щоб спотворювати правовий статус власника суспільно-комунальних суб’єктів.
Українські комунальні школи, і не тільки вони, є власністю місцевої громади, а не причетних до влади посадовців та депутатів.
Це приватні заклади освіти мали б не голосно трубити, що вони є приватними, а ховати від скромності свій статус, бо як приватна, так і комунальна власність мають не лише декларативно, а повноцінно реально володіти «священним правом захищеності». Зокрема, й задля дієвої перед суспільством та окремим громадянином власної як закладу відповідальності.
