И. Осадчий: вперед, назад или ... вместе с В.Сухомлинским?

Автор: Иван Осадчий, учитель физики и математики, доктор педагогических наук.

Під час однієї з розмов із директором ІППО паном Михайлом Войцехівським народилася думка про те, що було б добре, якби відзначення 100-літнього ювілею великого українського педагога Василя Сухомлинського завершилося уведенням до українського правопису написання з великої літери слова Вчитель. А чому б і ні? Це було б хорошим результатом суспільної дискусії про роль вчительства у становленні кожної особистості, у розвитку української нації в цілому. А хто ж має навчати, розвивати і виховувати наших дітей і внуків, якщо не найкращі із дорослих, якщо не інтелектуальна та моральна еліта нації?

Саме для цього можна було б скористатися фінським досвідом та й зробити так, щоб найкращим випускникам середньої школи було цікаво обирати майбутню професію і комфортно працювати саме у сфері освіти. Для цього необхідно не так вже й багато: виплачувати педагогам заробітну плату в розмірі півтори середньої заробітної плати в країні, надати свободу професійної діяльності вчителеві та директору закладу освіти і створити умови для проведення ними наукової діяльності. За таких умов «відмінники» самі прийдуть в освіту, змінять її якість і цінності.

Пройшло кілька місяців від тієї розмови, як і від засідання педагогічної ради школи, у якій я зараз працюю, присвяченого педагогічній спадщині Василя Сухомлинського, яке ми підготували та провели разом із професором, доктором педагогічних наук Дмитром Пащенком.

Час спливає надто швидко, але думки щодо використання надбань Вчителя для формування юних громадян України, зміцнення української нації та держави не полишають і сьогодні. І ось що турбує.

Треба визнати, що попри велику кількість спеціально і само організованих заходів, 100-річчя з дня народження великого українського педагога не стало рухом, який би резонував із реформуванням системи загальної середньої освіти, зупинив окремі негативні та критично руйнівні тенденції у її змінюванні (стихійному, або ж вдало чи невдало зорганізованому).

У чому суть проблем? Їх кілька.

1. Узяв до рук першу книгу п’ятитомника Василя Сухомлинського, яку купив у далекому 1976 році, навчаючись на першому курсі педагогічного училища. Розпочинається вона статтею «Великий радянський педагог». Після її прочитання у сучасного пересічного читача може скластися враження, що Василь Сухомлинський дійсно «вірний учень Н. К. Крупської, А. В. Луначарського, М. І. Калініна, А. С. Макаренка та інших найвидатніших радянських педагогів і діячів освіти, і лише наостанок – «водночас він педагог із самобутнім оригінальним обличчям, з власним творчим почерком. Зверніть увагу – лише із «оригінальним» обличчям і творчим «почерком»! Далі читаємо, що Василь Сухомлинський у своїх творах дав відповіді на питання, як треба виховувати дітей, «щоб вони стали людьми ленінського гарту, свідомими громадянами соціалістичної держави, полум’яними патріотами радянської Вітчизни, переконаними інтернаціоналістами та колективістами, активними учасниками суспільного виробництва, всебічно розвиненими будівниками комуністичного життя».

Для генія краще мати купу ворогів, ніж таких маркетологів. І лише після того, як почнеш читати живі тексти, наприклад, книги «Серце віддаю дітям» стає спокійно на душі й розумієш, що «ідеологічні штанці» «вірного учня педагога М. І. Калініна» закороткі для Василя Сухомлинського.

Завдяки титанічній праці великий педагог передав нам у спадок величезний скарб – зразки, навіть протоколи, освітньої діяльності школи, її керівника і педагога з формування (зрощення) юних громадян країни, звісно, що в конкретних історичних умовах. А хто з великих педагогів Світу жив і діяв поза епохою? Тоді це не педагог, а філософ. Педагог – це завжди єдність мрії та дії!

Праці Василя Сухомлинського як педагогічний камертон, як еталон єдності педагогічної думки і дії мають використовуватися сучасними педагогами для налаштування власної педагогічної діяльності у справі виховання юних громадян України.

2. Але ж, як знайти ключ до праць Василя Сухомлинського, написаних в іншу епоху?

Він лежить на поверхні, на видному місці! Великий педагог, готуючи, здійснюючи та аналізуючи результати педагогічних дій, завжди діяв у науковий спосіб! Для розв’язання педагогічної проблеми Василь Сухомлинський завжди виходив за межі педагогічної системи «учень – вчитель» на системи вищих рівнів – суспільні (соціальні) відносини (а вони тоді були комуністичними (соціалістичними), продукувалися і відбивалися в комуністичній ідеології) та методологію (на той час єдино можливу і панівну – діалектичний та історичний матеріалізм). І саме в системах вищих рівнів великий педагог знаходив ресурси, засоби й способи розв’язання реальних педагогічних проблем.

Що нам сьогодні заважає для вирішення сучасних педагогічних проблем йти шляхом Василь Сухомлинського і використовувати його техніки, звертатися до суспільних (соціальних) відносин і передових методологій? Вибір у нас дуже широкий, таким має бути й розмаїття педагогічних рішень і технологій!

А тому немає потреби «переписувати» і «осучаснювати» тексти, написані Василем Сухомлинським. Вони сучасні, тому що наукові!

А щоб не втрачати або ж бездумно не роздарювати усім охочим наше національне багатство, створене кров’ю і потом українського народу упродовж попередніх століть, в т. ч. і в ХХ столітті, читачеві треба мати відповідні знання та завжди пам’ятати в яку історичну епоху (період) діяли й творили сотні й тисячі наших колег-педагогів.

Тоді відпаде необхідність імітувати реформи, привертати увагу до надуманих проблем і потім пропонувати їх заморські розв’язки з «чистого листа», а розпочинати з наявного, розробляти наукові моделі бажаного та реальні дорожні карти його досягнення.

Дотримання цієї простої вимоги робить сучасного освіченого читача вільним, позбавляє остраху перед ідеологіями вчорашнього дня, дозволяє подолати штучні бар’єри, самими ж і створені, є ключем до пізнання власне педагогічних надбань попередніх поколінь педагогів і вчених нашої країни.

1. Так що ж головне в освіті – навчання чи виховання?

Громадянське виховання для Василя Сухомлинського було найважливішим у діяльності школи. Що ж ми маємо сьогодні? Все з точністю до навпаки! Громадянське виховання в занепаді (нас не врятує громадянська освіта як навчальний курс або ж система тренінгів для вчителів і учнів – штучних замінників реальних соціальних справ). Пріоритет сьогодні за знаннями (по факту – знаннями ХVІІІ – ХХ століть). За ними зрозуміле, грізне і всемогутнє, як чарівна паличка, ЗНО, а за ним – рейтинги, звання, повага, статус, матеріальний зиск і влада.

Будемо відверті, громадянським вихованням у сутнісному розумінні цього інтегрального педагогічного феномена не бажають займатися ні вчитель, ні керівник закладу освіти, ні держава, воно не затребуване батьками! Для чиновників від освіти достатньо, щоб був системний (регулярний) піар, фото і відео звіти на шкільних сайтах, а також сайтах відділів і департаментів освіти. Цинізм із перевдяганням у вишиванки для фотографування вражає! На перервах уся школа розмовляє недержавною мовою, а на аватарці – директор столичної школи у вишиванці!

Громадянське виховання залишається справою добровільною, справою лише ентузіастів – окремих педагогів і керівників закладів освіти.

Чому так відбувається, чому більшість не бажає системно займатися громадянським вихованням, а воно, за наявності національної держави як оберега нації, завжди національне і завжди патріотичне?

Ця професійна діяльність об’єктивно дуже складна, важко обліковується і нормується, є ресурсно затратною, а головне – вимагає від педагога (вчителя та керівника закладу освіти) надвеликих зусиль і обов’язкового входження у зону дискомфорту і конфлікту, непростого вибору – особисте чи громадське, моє чи наше, хочу чи треба, беру чи віддаю!

Кому це все потрібне на добровільних засадах в наш прагматичний час? Та й держава «з’їхала» з цієї проблеми, прикрившись автономією закладу освіти, зробила необов’язковими плани виховної роботи! Не у планах справа, а у їх відсутності!

Але ж без громадянського виховання немає освіченого і відповідального громадянина національної держави. А на глобальному ринку товарів і послуг змагаються саме нації – великі спільноти людей, які проживають на чітко окресленій території, ведуть спільне економічне, культурне і духовне життя. Змагальність між націями, і військову в т. ч., ніхто не скасовував, як і співпрацю в рамках, наприклад, Організації Об’єднаних Націй!

Було б дуже добре, щоб відзначення 100-літнього ювілею великого педагога, утвердило всіх у думці про те, що громадянське виховання, а не здобування знань вчорашнього дня, є пріоритетом нової української школи (сучасні знання, а точніше компетентності, мають здобуватися в системі професійно-технічної та вищої освіти, освіти дорослих). Було б дуже добре, щоб з’явилося державне замовлення на сучасні педагогічні технології виховання, як окремого процесу, або ж як складника освітнього процесу, мала місце державна опіка і ресурсне забезпечення цього виду професійної педагогічної діяльності!

І насамкінець. Для скептиків, які вважають, що громадянське виховання може зашкодити навчанню, наведу цитати із праці Василя Сухомлинського «Павлиська середня школа», які яскраво свідчать про створення умов для навчання там, де керівник закладу освіти пріоритетом вважає громадянське виховання.

«Для кабінетів, робочих кімнат відведено окремий будинок, за 30-40 метрів від головного навчального корпусу. Тут є кабінети: фізичний, хімічний, біології та ґрунтознавства, машинознавства та електротехніки (для старших класів); робоча кімната з електротехніки для середнього і молодшого віку; робоча кімната з радіотехніки; робоча кімната юних конструкторів, юних майстрів автоматики й радіоелектроніки; робоча кімната для занять з ручної праці учнів І – ІV класів».

У фізичному і хімічному кабінетах по 20 двомісних столів, екрани для демонстрування навчальних фільмів (кіноапарати – в сусідніх лаборантських кімнатах), класні дошки, електрифікована таблиця періодичної системи Менделєєва. На кожному столі – раковина для зливання води й залишків під час проведення лабораторних робіт. До кожного робочого місця підведено електрику і воду. У шафах – набори приладів і матеріалів для індивідуальних лабораторних робіт, а також для електро- і радіомонтажних робіт. Кожне робоче місце забезпечено «кишеньковою лабораторією»…

«За останні три роки фізичний кабінет збагатився трьома установками для програмованого навчання».

«Навчальні кімнати розраховані не тільки на учнів, які опановують програму, а й на тих із них, найбільш здібних, які ознайомлюються з окремими проблемами науки за рік або й за два до вивчення на уроках».

«У кабінеті машинознавства й електротехніки для старших школярів – діючі моделі електродвигунів, установка для заряджання акумуляторів, перетворювачі, діюча модель електрифікованої залізниці, модель машин і механізмів, макети, схеми».

«У робочій кімнаті з електротехніки для учнів молодшого і середнього віку працюють гуртки юних електротехніків і електромонтажників».

«Поряд з механізмами та установками що пояснюють початки електротехніки, тут є механізми й установки, які відображають перспективу, завтрашній день (термоелектричні установки, побудовані на використанні напівпровідників, принципова модель установки, що ілюструє безгенераторне одержання електроенергії».

«Шкільна електростанція складається з двох відділень і має також навчальне призначення.

У першому відділенні розміщена силова установка з генератором змінного струму потужністю 4,5 кіловат, силова установка з генератором постійного струму – 2 кіловати, термоелектрогенератор, установка для заряджання акумуляторів, гальванічна ванна, електроплавильна піч, електрозварювальний апарат, фрезерний верстат, гострильна установка, циркулярна пилка…

У другому відділенні – дитяча електростанція. Тут стоїть силова установка з генератором змінного струму низької напруги й невеликої потужності. До генератора можна приєднати діючі моделі …

Поряд з електростанцією «ливарний цех» і «ковальське горно».

Ось такі умови для навчання було створено в школі, очільник якої вважав головним в освіті виховання громадянина! Так було в індустріальну епоху, а як має бути в інформаційну та пост-інформаційну, змоделювати нескладно.

Але чому ми вже два роки «товчемося» в початковій школі, чому відклали сутнісну реформу загальної середньої освіти зразу аж на 9 років, чому не розпочали реформу із створення старшої профільної школи та збереження мережі шкіл І - ІІ ступенів, реформування системи управління освітою, суттєвої підтримки (у т. ч. і через механізми сертифікації) вчителів, які працюють саме у старшій школі?

Маючи ось таке предметне освітнє середовище, як у Василя Сухомлинського, впевнений, що сьогодні не було б потреби проблему шкільного булінгу вирішувати за допомогою безглуздих штрафів (!), а діяти професійно, тобто педагогічними засобами та способами – через організацію відповідної діяльності та управління відносинами. Адже педагогіка – це наука про організацію освіти, а педагогічна практика – освіта, організована в науковий спосіб.

Але це справжня педагогіка, а сьогодні у фаворі її антипод, дешевий замінник – імітаційна педагогіка.

Так вперед, назад чи … разом із Василя Сухомлинським до сучасної української школи?

Оригинал