И. Громлюк: универ научил меня не быть наивной

Автор: Илона Громлюк, редактор издательства «Шкільний світ».

Нарешті! Тепер офіційно-офіційно. Виявляється, це не так вже швидко й легко - забрати документи за власним бажанням. У деканаті навіть не захотіли прийняти мою заяву.

- Я пожену тебе за неуспішність, і тільки так! - так кричала мені методистка, від підпису якої багато що залежить. Сказала «іди говори з директором. Як дозволить - буде тобі щастя».

Про директора Інституту журналістики Володимира Різуна я чула і думала багато недоброго. Та він виявився мало не найприємнішою людиною, яку я зустрічала в інституті. Принаймні ззовні. Ми з ним дуже мило побесідували і він запитав, чому ж я так рішуче хочу кинути універ. Я подумала, що втрачати мені нічого і відповіла, що в них нічого хорошого, практичного і потрібного не вчать, а викладачі ставляться до студентів, як до мотлоху. На мій подив, він погодився з моїми словами. Сказав, що і сам бачить, як мотивація магістрів гасне, і збирається з наступного року впровадити новий практичний навчальний курс. Щодо викладачів, то відмітив, що у Львові вони дійсно «ніжніші».

Заяву підписав. І після того методистка мене зненавиділа і ще ТРИЧІ капала йому на мозок, що він робить неправильно. Головним її аргументом було те, що я подала заяву перед самою сесією, начебто боячись, що я її завалю.

Дурний аргумент, як на мене. Взагалі я вчитись дуже люблю, і тих, хто мене давно знає, дивував той факт, що я пропускала пари. Але я просто не бачила сенсу ходити на лекції з етики, де мені розповідають лише про те, що її винайшов Аристотель. Або на практичні, де вся група сидить, куняє або максимум - обдумує, як так сталося, що журналісти почали змішувати жанри в одній статті. Я ж перший курс магістратури, а не бакалаврату, ну їй-богу.

Мені ясно дали знати, що «магістерку» я буду писати про те, що кафедра захоче, а не я. «Тому що у кафедри є певні потреби!» І мені не треба практика, яку можна закрити, написавши одну статтю і перший розділ диплому.

Колись ця будівля була частиною комплексу Вищої партійної школи. І, чесно кажучи, в мене таке враження, що її червонястий привид гуляє тут і досі. Навчаючись тут, я не переставала дивуватись тутешнім порядкам. Зокрема, не перечити викладачам, не заявляти про несправедливість, яка тут на кожному кроці.

«А в моєму універі такого немає!» - завжди казала я у відповідь на такі історії та розповідала свої. Якось раз мені відповіли: «Забудь. ТВІЙ універ тепер тут». І в той момент мені стало так гидко-гидко. Гидко коли-небудь стати випускником цього політбюро. Стати ЇХНЬОЮ.

Якось я запитувала однокурсників, чому вони пішли на магістратуру.

- Від армії відкосити.
- Мені гуртожиток треба.
- Папа сказал, нужна акончіть абучєніє.
- Ну а шо ше робити?!

Красномовний факт - платити за таке навчання 40 з лишком тисяч в рік не захотів жоден абітурієнт.

Мені якось трохи сумно від того, що я, здається, ніколи не вдягну оту прикольну мантію і не підкину догори кльову академічну шапочку. Але, чорт забирай, я прийшла сюди не за цим відчуттям і точно не за тим пафосним папірчиком. У мене є мільйон запитань, і я хотіла, щоб в університеті мені дали на них відповіді. Щоб мене навчили й допомогли уникати дурних помилок. Але єдине, чого мене навчив універ - не бути такою наївною.

Оригинал