Б. Тихолоз: каким должен быть школьный курс литературы?

Автор: Богдан Тихолоз, доцент Львовского национального университета имени Ивана Франка.

1. Література в школі – один із небагатьох предметів (уроків), на яких є змога поговорити про найважливіше. Про що? Про життя. Про людей. Про цінності. Про себе самих, свої мрії, страхи, надії і прагнення. Не тільки про науку і бали. Бо це не найголовніше.

2. Тому література в школі конче необхідна. Без неї ніяк. Крапка. Інакше людиною школяра не виховаєш. Хіба гвинтиком якогось механізму.

3. Українська література як шкільний предмет – крім усього, ще й інструмент формування національної ідентичності. Не тільки національної, але національної передусім. Це факт. Можна по-різному до цього ставитись: у когось це викликає захват, у когось скепсис. Але так має бути, і нема на те ради, як казав Людкевич про прихід радянських «визволителів» до Галичини.

4. Шкільний канон національного письменства (і канон авторів, і канон текстів) – не тільки матриця літературних та, ширше, загальнокультурних знань (що потім трансформуються у фонові), а й фундамент уявлення про те, хто ми є як культурна спільнота, звідки взялися, чого варті і куди прямуємо. Простіше: якщо ми не вчитимемо літератури в школі, то не знатимемо, кого й чому малюють на грошах. І на чию честь називають вулиці, міста, села та заклади освіти і культури. Варварами будемо, коротше. А це трохи не комільфо.

5. Література – вдала синекдоха культури загалом, перехрестя філософії, релігії, історії, музики, театру, кінематографу, зображальних мистецтв… Тому це дуже вдала «територія контакту», інтерференції, діалогу й синтезу різних форм само- і світоосягання. Цей факт необхідно враховувати при вивченні літератури, не «замикаючи» її лише на тексті (з пріоритетною увагою до нього – це навіть не обговорюється!), а демонструючи усю поліфонічну сув’язь означених «голосів культури», що «звучать» у літературній «симфонії».

6. Якою ми бачимо українську літературу в школі, – такою, в загальних рисах, і сприймаємо (не тільки у школі, а й згодом, після школи) українську культуру у світі. Якщо література ця, в нашому (викривленому, однобічному) сприйманні, – квола, відстала, сумна, нудна, нецікава, – такою ж бачитимемо власну культуру: анахронічною, слабосилою, депресивною, неконкурентоспроможною. І зрештою, такими сприйматимемо (свідомо чи несвідомо) і самих себе, і власні перспективи.

7. На жаль, за моїми (і не тільки!) спостереженнями, візія української літератури в сьогочасній українській школі, за нечисленними винятками, які тільки підтверджують правило, схиляється власне до «негативного полюса». Абсолютна більшість школярів виносять з-за парти стереотипне (передусім тому, що поверхове) уявлення про те, що «рідне письменство» провінційне, селописне, патріархальне, плаксиво-депресивне, та й, відверто кажучи, нудне й одноманітне – особливо в контрастному зіставленні з літературою зарубіжною («світовою» – насправді шедевральними «вершками» з цілого суцвіття національних літератур). Маю підстави говорити про таке невтішне становище, бо здебільшого саме такою бачать українську літературу мої студенти (а вони, смію ствердити, далеко не найгірші випускники українських шкіл, про що опосередковано свідчать і високі бали ЗНО з укр. мови й літератури).

8. Причини такого стереотипного уявлення глибокі і давні. Імперські утиски і заборони, штучно насаджуваний комплекс «молодшого брата» (чи радше сестри) щодо нібито більш «просунутої» російської літератури (й культури), радянська примусова «інтернаціоналізація» (читай денаціоналізація), русифікація, провінціалізація і масова дебілізація народонаселення «другої республіки» – усе це нібито уже й сторінки історії, та насправді ніде вони не ділися, не звітріли. Ампутований Крим і окупований Донбас – значною мірою результат цих кількастолітніх процесів. І зазомбоване «русскомірним теліком» «насєлєніє» цих «терріторій» – яскравий приклад «продукту» цих-таки процесів. Докладно про це – не місце й не час. Бо причини це все ж опосередковані.

9. Причини прямі – 1) неадекватна сучасним потребам і вимогам шкільна програма з літератури; 2) інституційна інертність та примітивна оснащеність української (читай пострадянської) школи загалом (у тім числі матеріально-технічна, «бібліотечна» – книжково-часописна, а ще – методична й методологічна); нарешті 3) (болюча правда, за яку ризикую дістати на горіхи!) – низька кваліфікація та слабка мотивація значної частини учителів-«словесників», соціально незахищених і фінансово-економічно упосліджених, яким за реальних обставин годиться більше думати про хліб насущний, про засаджені городи й ціни на газ, ніж про інноваційні підходи у викладанні літератури та «колекціонування» цікавинок для своїх вихованців.

10. У радянській школі література була яскраво ідеологічним предметом і слугувала таким самим «ілюстративним придатком» пропаганди, як і політінформація. Тільки в образах конкретно українській літературі (поруч із загальнообов’язковою тоді російською – «общемировой классикой», створеною переважно родовитими аристократами та харизматичними бородатими «різночинцями») відводилася вельми скромна роль «молодшої сестри», «сестри-жалібниці», «сестри-служебниці». Заки всілякі «толстоєвські» вирішували «прокляті питання» світового масштабу, їхні молодші «малоросійські братушки» (звісно, під благотворним впливом і пильним наглядом старших!) мусили жалібно плакатися над злою долею нещасного селянина і бідолашної покритки, але не лаяти винного в їхніх лихах «москаля» (це табу!), а терпляче чекати, поки зійде на північному сході червона зірка, а мудрий Лєнін покаже своєю непропорційно довгою рукою, в якому напрямку рухатися – услід за «старшим братом», ясна річ. «Мрак і жуть», коротше. Звідси й стереотип, про який ішлося вище.

11. «Сучасна» (лапки принципові!) шкільна програма – рідна донька «радянської». Це сливе такий же «компромісний» варіант – гібрид «совкової» спадщини і «(недо)незалежної» сучасності, як і «чинний» (недо)український правопис. Такий самий несміливий покруч, ладний віддати данину «і нашим, і вашим» – бажано найменшим коштом, шляхом найменшого опору – аби найменше чіпали й нарікали. Доточили «революційних демократів» – «політемігрантами», а «соцреалістів» – «нацреалістами» – та й юж. Маєте програму. Всі задоволені, ніхто не за бортом. Крім, хіба, сучасних авторів, – проте останні здебільшого не надто й поспішають поповнювати клан «хрестоматійних» – останні мають здебільшого дві крайні дати в біографії; тому потрапити в їх число за життя – погана прикмета! Та ще, щоправда, школярів: їх переважно укладачі не питають, яка література їм цікава і чи годні вони всі ті «запрограмовані» тексти осилити й перетравити за свої короткі молоді літа…

12. Щоб змінити візію власної культури на адекватнішу й ефективнішу (себто таку, з якою хочеться жити, творити й перемагати, а не тільки плакати в куточку і, зрештою, застрелитись чи бодай тихо померти з нудьги), необхідно коригувати шкільну візію літератури. І то вже!

13. Це означає змінювати (модернізувати): а) програму; б) методичні підходи; в) матеріально-технічне оснащення (на сучасне, мультимедійне) і г) (найскладніше!) кадрове забезпечення.

14. Це аж ніяк не означає (як дехто помилково собі думає) «відкинути все старе на смітник історії», «викинути з програми класиків і замість них увести цих треклятущих постмодерністів», «вигнати всіх учителів і найняти нових (нізвідки)», «замість читати твори, показувати мультики, і доста». Підкреслюю: я рішуче відмежовуюся від подібних вульгаризаторських інсинуацій. Такі «перегини» – відверта маячня, і висловлюють їх або повні неуки-профани, або упереджені «професійні борці з єресями», яких хлібом не годуй – дай тільки якогось ворога «потролити»; а слухати вони й так нікого не будуть – самі все наперед знають.

15. Конкретизую свою позицію для особливо стурбованих та альтернативно обдарованих: тільки ворог або ідіот може закликати викинути зі шкільної програми Шевченка, Франка чи Лесю Українку. Це не просто письменники, це національні символи України, її минуле, сучасне й майбутнє. Водночас це люди, а не пам’ятники, а люди переважно кращі, цікавіші й гарніші від пам’ятників. Хоча при тому й контраверсійніші. І розказувати про них треба саме як про ЖИВИХ людей, а не про пам’ятники чи ікони. Повірте: так буде набагато цікавіше й ефективніше. І любитимуть їх від того більше, а не менше. Правда завжди цікавіша від брехні.

Інша річ – треба думати, як саме розставляти акценти. Які твори добирати для читання, як їх інтерпретувати, на чому фокусувати увагу. На мою думку, це залежить більшою мірою від учителя та учня, ніж від програми.

16. Узагалі, програма – аж ніяк не панацея. Хай і яка геніальна! (Хоча таких не буває, – переконує досвід; бувають погані та ще гірші…) Найдовершеніші твори, передбачені програмою, можна вбити бездарним тлумаченням та неадекватною методикою викладання. «Любі діти, «Маруся Чурай» Ліни Костенко – це абсолютний шедевр! Я забороняю його критикувати і зобов’язую усіх вивчити напам’ять! На завтра!» – ось Вам і все. Приїхали. Ненависть до твору, автора, вчителя та української літератури загалом гарантовані. Протилежний приклад: найбільш сірий і бездарний твір можна подати цікаво й незабутньо. Як це? Прошу дуже: «Твір Х письменника Y – чесно кажучи, далеко не шедевр. Та що там приховувати – це відверта нудота, дурня, маячня і графоманія. Не розумію, який ідіот увів його до шкільної програми (Ой!). Але маю ідею, як нам порятуватися. Спробуймо переписати його по-своєму – так, щоб ця історія стала цікавою особисто для вас. Дозволяю міняти все! Можна навіть домалювати ілюстрації! І карикатуру на автора!» Як Вам такий хід? Певен: теж не всім сподобається. Але педагогічний ефект передбачуваний. Хід моїх думок зрозумілий? Стисло: програма – лише сировина. Не більше й не менше. Рамка до картини, яку можуть намалювати учитель з учнями. Або не намалювати.

17. Життя різне. Люди різні. Література різна. Тому й у шкільній програмі з літератури має бути різне: старе й нове, веселе й сумне, трагічне й комічне, екзистенційне й суспільно-політичне, фантастичне й автобіографічне… «Всі жанри добрі, крім нудного», – мав рацію Вольтер. А Спіноза, про мене, не мав рації зі своїм славетним: «Не сміятися, не плакати, не проклинати, а розуміти». Принаймні щодо літератури (він про інше писав, хай вибачить). Бо щоб її розуміти, треба і сміятися, і плакати, і часом навіть проклинати. Але головне – любити. Бо СПРАВЖНЯ література з любові народжується, любов’ю дихає і заради любові існує. І викладати її треба – з любов’ю. Інакше навіщо? Якщо ж наші учні на уроках літератури будуть сміятися, плакати чи навіть (страшно сказати!) проклинати – вони неодмінно полюблять цю літературу. Рідну. Зрештою, і життя теж. Головне – щоб не були байдужими.

18. ПРОБА ВИСНОВКУ. Яким, урешті-решт, має бути шкільний курс української літератури?

Не пишу: «сучасним», «цікавим» чи «захопливим», бо ці слова нічого не означають.
Натомість скажу: на мою думку, шкільний курс літератури має бути…

1) відповідним віковим особливостям та (найголовніше!) зацікавленням школярів. Вони (школярі) не такі погані й пропащі, як дехто про них думає (що особливо прикро, дехто з цих «декого» – із учительського середовища). Вони багато чим добрим насправді цікавляться, тільки треба вміти зацікавити;

2) життєствердним (це аж ніяк не тотожне поняттям «рожево-оптимістичним», «весело-розважальним» чи «наївно-придуркуватим»; просто після окремих текстів чи курсу в цілому має хотітися жити, долати труднощі й перемагати, а не тільки ридати над сумною долею багатостраждального народу та його особливо стражденних великомучеників);

3) інтерактивним (читай діалогічним) і креативним. Це означає, що вчитель і учень мають бути співрозмовниками, співучасниками і співтворцями інтелектуальної драми, які працюють разом як партнери, а не як в’язень і наглядач, той, хто дає накази, і той, хто їх виконує. Останнє з вивченням літератури не повинно мати нічого спільного;

4) мультимедійним. На цьому я також наполягаю. НЕМОЖЛИВО поколінню, яке виросло зі словами «гугл» і «ютуб» на вустах, поняття «інтернет» засвоїло разом із молоком матері, а ґаджетами навчилося користуватися скорше, ніж горщиком, – пояснювати, що таке українська література, лише на пальцях, на зеленій дошці та на запилючених портретах підстаркуватих дядь і (рідше) цьоць. Література повинна «лупити» по їхніх (школярських) відчуттях з усіх можливих «цівок»: акустичних, візуальних, навіть пластичних, моторних і олфакторних. Хай дивляться, слухають, танцюють, ходять, скачуть, регочуть, плачуть, ставлять вистави, тільки не сидять камінцем, жалібно скоцюрблені у куточку. Я не тільки й не стільки про технічні засоби, скільки про справжню мультимедійність: коли література сприймається як медіа серед медій – ефективний засіб комунікації серед багатьох інших, споріднених і конкурентних (музика, театр, кіно, телебачення…).

Хтось роздратовано скаже: та вони й так нічого не читають, ці бовдури! Втупились у свої смартфони/планшети та світа Божого не бачать!

Я відповім: а ви їм багато книжок прочитали? Не тільки купили, а власне прочитали? А самі перед їхніми очима часто читаєте? Якщо ви двічі відповіли: «Так!» – може, вони й справді бовдури. Якщо ж ні, – ще не відомо, хто з нас…

Вони читають – і читатимуть, але інакше, ніж ви (ми). Бо й вони вже інакші, і життя інакше. Ваша (наша) справа – зацікавити їх добрим і підтримати у доброму. А добре добре тягне і добро робить.

19. Чого має навчати шкільний курс української літератури?

Мої відповіді дуже прості:

1) ЧИТАТИ – не тільки складати літери у слова, а слова - в речення, а читати глибко і вдумливо, розуміти й інтерпретувати прочитане!;

2) ПИСАТИ – не тільки "твори на задану тему" чи, прости Господи, "реферати" (чортибатьказнаєщо чортибатьказнаєзвідки!), а власні аналітичні, публіцистичні та навіть літературні твори; назвімо їх умовно "есе" (у тому сенсі, який активно експлуатується у шкільній та університетській практиці на Заході); та насправді йдеться про елементарне (чи ні?) вміння зв'язно, прозоро й оригінально викладати свої думки публічно - на папері чи в інтернеті, значення не має);

3) ГОВОРИТИ – промовляти вголос те, що думаєш, – тим, до кого звертаєшся; уміти побудувати усний виступ, завоювати і втримати увагу аудиторії, донести до неї свій "меседж", брати участь у публічній дискусії etc. (усе те, чого вчила давня риторика і вчить сучасна, якої в школі катма, та й в університетах негусто!);

4) ДУМАТИ – аналізувати, синтезувати, класифікувати, узагальнювати, розуміти причинно-наслідкові зв'язки, мислити самостійно, критично та евристично; не тільки "мати власну думку", а й уміти її обґрунтовувати;

5) БУТИ СОБОЮ і БУТИ УКРАЇНЦЕМ (-кою) – що, зрештою, взаємопов'язано і для громадян нашої держави нормально, природно й загальнообов'язково. Так, загальнообов'язково. Переконаний: учень української школи може не бути українцем етнічним, але МУСИТЬ бути українцем політичним - інакше навіщо витрачати на його освіту державні гроші? А бути українцем у цьому сенсі конечно означає (серед іншого) знати українську культуру (і літературу передусім!).

Чи вчить усього цього (пп. 1–5) сучасна українська школа?

На мою думку, лише почасти. Її абзольвенти навіть із непоганими балами в атестатах часто-густо не привчені до добровільного і тяглого читання (власне не як примусового "навчального завдання", а улюбленого заняття та систематичної повсякденної інтелектуальної праці), не вміють грамотно писати й аргументувати власну думку, усно чи на письмі, соромляться виступати прилюдно, бояться полемізувати й критикувати, – зрештою, не відають, хто вони і куди прямують.
Це зле. Потрібна – о, це жахливе слово!!! – "реформа"!

20. Успіх будь-якої «реформи» у викладанні літератури в школі (зрештою, як і будь-якого іншого предмету) передусім залежить не від програм, наказів, розпоряджень, чиновників і навіть не від науковців (літературознавців чи педагогів), а від учителів. «Учителем школа стоїть», – казав Франко і знав, що казав. Щоб досягнути бажаних змін у шкільній візії літератури, учителям доведеться:

1) читати тексти літературних творів (на жаль, не всі з них зараз це роблять, як не страшно це казати; багато хто обмежується «хрестоматіями» й підручниками);

2) стежити за новітніми літературознавчими інтерпретаціями та сучасним літпроцесом (тепер у цій справі може дуже зарадити інтернет, навіть якщо нема грошей на передплату);

3) навчитися говорити до дітей: а) не «з підручника» (здається, колись це називалося «критика»); б) без фальшивого пафосу, розпачливих завивань і благоговійних придихань (інакше сучасні кирпаті «циніки» не повірять: право на те, щоб їх «зворушувати до глибини душі» і тим паче до чогось закликати, ще треба заслужити, і не всім це дано….);
4) до програми, письменників, дітей і самого себе ставитися творчо й критично.
Оце, мабуть, найскладніше.

Оригинал