Автор: Сергей Горбачев, директор Специализированной школы им. Ивана Багряного №148 г. Киева.
А тепер мій погляд «з батьківського боку». Що робити, коли є підстави вважати, що до дитини в школі ставляться упереджено?
Власний досвід.
Коли мій син вчився у четвертому класі, з боку вчительки було багато нарікань на «неуважність», «небажання вчитися» тощо. Син – не ангел: проблеми були, я цього не заперечував.
Але тут вчителька почала його трохи «гнобити» – відверто занижувати оцінки тоді, коли об'єктивно він знав чи робив краще. І я вирішив поговорити з нею.
Прийшов до школи, подивився зошит сина і як професіонал-філолог указав вчительці на деякі помилки з її боку під час перевірки: помилки досить суттєві. Попросив її дозволу і посидів на декількох уроках і, знов-таки, побачив суттєві методичні огріхи у викладанні мови.
Сіли, спокійно поговорили. Критикувати її не став: просто як більш досвідчений колега дав певні методичні поради, які вона уважно вислухала.
Основна теза бесіди: треба розуміти, що ідеальних людей не існує, і кожна людина має власні недоліки у знаннях. І діти, і дорослі.
Але за будь-яких обставин треба поважати людину, тоді і стосунки будуть людські. Говорили нормально, ситуація налагодилася.
Я не влаштовував скандалів, не бігав скаржитися до районо, просто спокійно поспілкувався з учителем, щоб дитина відчувала себе більш впевнено. Це спрацювало.
Більше того, я бачу, що спокійна розмова спрацьовує практично завжди.
І це – головна порада батькам: спілкуйтеся з учителями, спілкуйтеся спокійно. Насправді дуже мало є вчителів з відвертим «діагнозом небажання говорити»: хоча такі також є, тут нема чого приховувати.
Але переважна більшість педагогів радо дадуть відповідь на запитання батьків щодо навчання, порадять, заспокоять. Головне, щоб дитина почувалася захищено і впевнено.
Більше довіри та спілкування зі школою – і все налагодиться. Я не просто так у цьому впевнений –знаю з досвіду.
