Спілкування в науковій сфері полягає насамперед в обміні інформацією, отже, науковий текст відрізняється від творів інших стилів максимальною об'єктивністю
Комунікативний акт, здійснюваний через посередництво тексту, передбачає реалізацію кількох функцій, повідомлення: інформаційної, контактної, функції організації процесу читання, виразової функції, тлумачної, спонукальної, функції формування поглядів читача, функції запам'ятовування [1].
Зрозуміло, що спілкування в науковій сфері полягає насамперед в обміні інформацією, отже, науковий текст відрізняється від творів інших стилів максимальною об'єктивністю. Автор наукового твору відіграє роль безстороннього передавача інформації - і його особистісні якості не відображені, на перший погляд, у тексті. Проте уважний аналіз текстових засобів дає змогу зробити певні висновки про особистість автора-науковця.
Сучасна психологія для практичних цілей використовує поняття архетипів (структурних елементів колективного підсвідомого), зокрема, з'ясовує позитивні й негативні сторони професій, які передбачають вплив одних людей на інших (лікарів, психотерапевтів, учителів, соціальних працівників тощо). Досить переконливими є твердження німецького психотерапевта А. Гуггенбюля-Крейга, який на основі поняття про архетипи, сформованого К. Юнгом, аналізує т. зв. архетипічні пари - лікар і пацієнт, учитель і учень тощо:"
Архетип можна визначити як природжену можливість поведінки, вироблену в процесі людської історії, чи як клас психічних змістів, події якого не мають свого джерела в окремому індивіді. Люди архетипічно реагують на кого-небудь чи що-небудь у стереотипній, але щоразу заново переживаній ситуації... Певні архетипи мають два полюси, оскільки в основі архетипу лежать полярності.
Яким чином виникла архетипічна поведінка, ми можемо лише здогадуватися. Можна припустити, що первинно у свідомості індивіда домінував один полюс архетипу, а інший полюс незалежно існував у іншої людини. Однак історичні факти переконують у тому, що обидва полюси архетипу завжди були поміщені в одній свідомості.
У людській психіці з моменту народження наявні архетипічні полярності, тому при контакті із "зовнішнім" полюсом архетипу активізується полюс" внутрішній"... Ми можемо припустити, що не існує ізольованих архетипів цілителя і пацієнта. Цілитель і пацієнт - це лиш аспекти даного архетипу... Образно кажучи, хворий містить у собі риси лікаря, а лікар - риси хворого...
Спілкуючись з учителями, мимоволі помічаєш у них численні дитячі риси, які можна звести до певної інфантильності... Добрий учитель якоюсь мірою відчуває себе самого дитиною. Наявність у його психіці двох полюсів архетипу гарантує йому успіх у роботі з учнями... У багатьох учителів архетип розщеплюється, дитяче начало витісняється і передається назовні, на учнів, яким віднині приписуються всі дитячі риси.
Учитель починає почувати себе винятково досвідченою дорослою людиною і сприймати дітей як нерозумних учнів. Прогрес у заняттях блокується. Діти перестають виявляти дорослі риси. В такій ситуації вчитель уособлює інтелект, а учні - глупство..." [2].
Продовжуючи міркування німецького психолога, можна припустити, що в архетипічній парі автор-читач успіх спілкування (опосередкованого текстом) залежить насамперед від автора: якщо він зберігає в собі обидві полярності (відчуває себе й автором, і читачем), то відповідно поважливе ставиться до читача: долучає до своїх міркувань, показує хід думки, обережно переконує, не тисне. Це, з одного боку, не може не приваблювати читача, оскільки він відчуває, що автор його поважає, а з другого - дає змогу робити висновки про особистість автора наукового твору.
У статті проаналізовано твори трьох відомих українських мовознавців - В. М. Русанівського (Історія української літературної мови. - К.: АртЕк, 2001. - 392 с.), М. Д. Феллера (Текст як модель комунікативного акту // Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В. В., Мамалига А. І., Феллер М. Д. - К.: РВЦ "Київський університет", 1998. - С. 223-334) і В. В. Різуна (Аспекти теорії тексту // Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В. В., Мамалига А. І., Феллер М. Д. - К.: РВЦ "Київський університет", 1998. - С. 5-59) - і зроблено спробу виявити їхні особистісні риси на основі використовуваних у текстах мовних засобів [3].
Коректна вербальна поведінка автора в архетипічній парі автор-читач виявляється в належному забезпеченні зазначених вище функцій. Щоб реалізувати основну для наукового повідомлення функцію - інформаційну, тобто, щоб повідомлення було сприйняте адресатом, необхідне встановлення контакту між автором і читачем, який здійснюють реалізатори контактної функції, тісно пов'язаної з функцією організації читання: "Контакт включений, але зв'язок адресант - адресат легко обривається - увага слухача чи читача втомлюється та слабшає, втрачається послідовність думки... Адресант змушений включати... елементи, які підтримують зацікавлення, інтерес, що вказують напрям розвитку думки, яка керує процесом читання" [4].
У досліджуваних текстах мовні засоби, спрямовані на підтримування інтересу читача до повідомлення, представлені досить широко, наприклад:
Суперечність між адресатом і адресантом усуває виразова функція - саме вона забезпечує створення довіри читача до автора. Виразова функція пов'язана з формуванням образу автора як співрозмовника і психологічним ставленням читача до повідомлення [5].
Делікатність, толерантність, відсутність категоричності у викладі" Історії" добре видно в спокійному розгортанні наукового дискурсу: "До агіографічної літератури можна умовно зарахувати й "Повчання" Володимира Мономаха. Чому умовно? Тому що за змістом це скоріше ораторсько-проповідницький стиль, але за мовою - середній, з численними східнослов'янізмами. Та й не випадково Нестор умістив його в "Повість временних літ", а чернець Лаврентій під 1096 подав у його ж імені літопису 1377 р. (Р, 34); пор. також у іншого автора: Важко уявити людину, яка не думає мовчки, а думає тільки вголос. Для думання вголос потрібно набагато більше часу, ніж на думання мовчки. Погоджуючись зі сказаним вище, ми все ж таки повинні визнати, що процес думання має два боки... (ВВ, 34).
Повага до читача виявляється й у певній шпаруватості [6] викладу, наприклад: М. Коцюбинський різко порвав з попередньою фотографічною традицією художнього опису природи: пейзаж у нього психологічний, настроєвий. Не буду тут наводити всім відомого уривка з "Fata morgana", де "плачуть голі дерева". Ось інша картинка, в якій відбивається прагнення людини до гармонії в суспільному житті... (Р, 273). У розмові з читачем-однодумцем, читачем такого самого інтелектуального рівня достатньо одного натяку - ключових слів, це зменшує інтерактивну дистанцію, інтимізує науковий виклад.
Водночас автори аналізованих текстів, дбаючи про повне взаєморозуміння зі своїми читачами, вдаються до різних способів пояснення складних понять:
Автори, зорієнтовані на читача, не соромляться "посвячувати" його в хід своїх думок, у сам процес творення наукового тексту, висловлювати сумнів тощо: Скласти якусь схему розвитку літературної мови в підрадянський час досить складно. Які обрати параметри? Можна поділити письменників на тих, хто... можна... але... Спробуймо об'єднати... (Р, 293-294). Щоб виділити особливості того чи іншого стилю, необхідно порівняти його з якимсь еталоном. Тут можливі два підходи (Ф, 288).
Сприймаючи читача співрозмовником-однодумцем, автори надають викладу характеру усної оповіді - уживанням слів і синтаксичних конструкцій, "забарвлених колоритом розмовності" [7]:
Особливо багато таких конструкцій у тексті "Історії":
Своєрідною експресією позначені тут і парцельовані конструкції:
Цікаві з погляду характеристики вербальної поведінки авторів різного типу короткі речення, які трапляються в аналізованих текстах: І хоч ще й на початку XII ст. у віршах Д. Наливайка, звернутих до синів князя Олександра Островського, чується заклик зберігати предківську віру.., але це вже був голос волаючого в пустелі: князівські роди приймали католицизм. Зникало й протестантство (Р, 77).
Уживанням подібних конструкцій досягається динамізм історично-наукового дискурсу. Крім того, тут є й емоційний підтекст, що формується залученням забарвлених слів і висловів (заклик зберігати предківську віру, голос волаючого в пустелі), а наведення уривка з поезії, не цитованого тут, передає небайдуже ставлення науковця до тих обставин, які тягли за собою соціальне обмеження української мови. Пор. також: Прийшла війна. Замовкли музи, але не надовго (Р, 335).
Імпліцитно передане ставлення автора до описуваних явищ і в абзацоподілі, який, подібно до абзаців у художній літературі, подекуди виконує емоційно-експресивну функцію. Так, в окремий абзац виділене речення: Українська мова не була зовсім поза наукою (Р, 227) свідчить про небайдужість до мови. Таке саме ставлення автор намагається сформувати й у читача, довіряючи йому, вбачаючи в ньому однодумця.
Короткі речення, виділені в окремі абзаци, виконують функцію організації читання, наприклад, окремими абзацами подано такі речення:
Спрямованість на читача виявляється у вживанні таких текстотвірних конструкцій:
Нарешті, текстотвірна конструкція "запитання - відповідь", яка імітує діалог автора з читачем, широко представлена в аналізованих текстах:
Структура і зміст відповідей дають змогу додати певних рис до характеристики авторів: це і повага до колег, яка виявляється у звертанні до слів інших науковців з приводу сказаного (як доводить...), це і переконаність (безперечно), і сумнів (мабуть), урахування різних підходів (з одного боку) і узагальнення на основі зіставлень (провести аналогію) - словом, прояви професійних рис науковців, які, до того ж, цілком коректно виявляють себе в архетипічній парі автор-читач.
Загального некатегоричного звучання аналізованих текстів не порушують навіть поодинокі сентенції: У наш час українська літературна мова знову піднімається на власні ноги. Для цього їй потрібні надійні опори.
Однією з них є правдиво викладена історія:
Автори текстів часом вдаються до образних засобів, що, як відомо, не є визначальним елементом наукового стилю. І контактну, і виразову функції виконують розгорнуті метафори:
Освоєння фольклорної цілини - це не лише вирощення на зораних землях тих злаків, що ростуть самосівом у степу. Майстерність хлібороба полягає в тому, що він уміє відібрати найкраще зерно, помістити його в родючий ґрунт і добре доглянути посіви. Майстерність поета нагадує хліборобську працю: з паралелізмів і сталих порівнянь він видобуває слова-символи, добре знаючи, що символічність у них підтримується зв'язком із фольклорною образністю, і ставить їх у новий семантичний контекст. Так з'являються нові, суто авторські образи, переважно метафори (Р, 184).
Якщо звичайний канал зв'язку починає працювати з того моменту, як його ввімкнули, то канал соціального зв'язку для "зняття трубки" вимагає, щоб текст привернув увагу адресата і був оцінений ним як цікавий. Тільки тоді він буде його читати. Примусити автора зняти трубку повинен сам текст (ВВ, 25).
Є в текстах і інші образні засоби:
Уживання образних конструкцій свідчить про небайдуже ставлення авторів наукових творів до досліджуваних об'єктів, що зрештою зближує автора і читача, як зближують окремих людей спільні інтереси. Є й інші засоби зменшення інтерактивної дистанції між автором і читачем: "Інтимізація знаходить вираз у показі власного ставлення до предмета, у зауваженнях про процес дослідження і хвилювання дослідника в його процесі, в використанні експресивно забарвлених і просторічних лексики та конструкцій" [8].
Так, емоційне ставлення автора "Історії" до об'єкта дослідження - мови - віддзеркалюється в тексті. Мова для автора - живий організм. Це часом експліковано (так, церковнослов'янську мову південноруської редакції названо живим організмом, який обмінювався творчою енергією як з канонічною літературою, так і з давньоруськими творами - Р, 18), а найчастіше - передано імпліцитно, в численних персоніфікаціях:
Ставлення автора до мови як до живої істоти - трепетне, обережне, не насильницьке - виявляється в тому що доля її викликає суперечливі почуття: гіркоти, коли її зневажають (Життя літературної мови ледь жевріло в малозрозумілій церковнослов'янщині - Р, 146; Спрацювало звичайне чиновницьке невігластво. Можливо, до цього спричинилися публікації в польських виданнях, де українська мова називалася діалектом польської. Зокрема, ця думка рельєфно була виражена у статті В. Міцкевича... і почала розгулювати в російських виданнях.
Наслідком цього став сумно відомий Валуєвський циркуляр... - Р, 222, і присмаченої цією гіркотою радості від життєвої сили мови (На цьому, звичайно, історія української літературної мови не вичерпується: перед нею, незважаючи на всілякі перепони, ще довгі віки розвитку. Кожного разу, коли на ній ставили хрест і казали, що її "не было, нет и не будет", вона знову воскресала, ставала всеохопнішою і життєздатнішою - Р, 377).
Аналізовані тексти свідчать про те, що науковий стиль останнім часом зазнає змін, поповнюючись емоційними та іншими експресивними елементами. Щоправда, усталені стереотипи беземоційного викладу перебороти важко:" На жаль, "аскетична традиція", яка почалася, мабуть, з Ньютона і започаткувала в ті часи лицемірну скромність звичаїв англійських середньовічних церковних університетів (Кембридж), змушує багатьох авторів аж до сьогодні ретельно вилучати з наукових повідомлень усе те, що, на їхню думку, безпосередньо не стосується одержаних результатів і використаних методів" [9].
За часів Відродження" аскетична традиція" почасти зумовлювалася ще й мовою викладу: для вираження наукових понять використовували класичну мову - латинську, експресивну функцію виконували національні мови. Крім того, за той невеликий часовий проміжок, що наука розвивалася незалежно від релігії, вона ще не могла повністю відмовитися від метафізичного (схоластичного) стилю. У сучасній науковій літературі "аскетичний" стиль продовжує існувати тільки "за інерцією", часом гальмуючи розвиток пізнання. Учені давно помітили недосконалість, неповноцінність традиційного викладу:" Сухий запис чи документ, які лежать в основі історичного дослідження, дають лиш віддалене уявлення про реальний процес" [10].
У наш час на зміну сухому викладові приходить своєрідний науково-іронічний стиль, що пов'язано зі збільшенням інформації, ускладненням наукових знань тощо [11].
У тексті "Історії" чимало висловлювань з іронічною конотацією. Характерною ознакою її є те, що це не зловтішання, не глузування, а іронія зі знаком "плюс" (з позитивним емоційним забарвленням), хоча й поєднана з іншими, часом сумного спектра, почуттями:
Автор" Історії... "підсміюється над собою, своїми колегами й іншими людьми, причетними до формування й функціонування літературної мови:
Майже" інженер людських душ"! (Р, 325);
Часом іронічний підтекст виникає внаслідок лаконізації висловлювання, або "ощадження слів", за термінологією автора [12]: У "Житії" активно вживається" космічна" лексика... (про старослов'янізми) (Р, 26).
Ставлення ж до стертих штампів щодо української мови звучить уже не просто іронічно, а й з відчутним сарказмом: На відміну від деяких своїх сучасників, які любов до мови виражали геніально просто - "ой яка чудова українська мова", - М. Рильський доводив... (Р, 299).
Крім суто емоційного ефекту, що його викликає легка іронія, позитивна роль такого викладу полягає й у тому, що він здатен зменшити інтерактивну дистанцію між автором і реципієнтом, тобто наблизити текст до сприймача, адже різним соціальним групам (в тому числі й професійним) властивий специфічний гумор [13].
Отже, іронічний виклад є одним із засобів точно зорієнтувати текст на читача: автор адресує твір "своєму" читачеві, а у читача виникає враження, що автор "свій", того самого кола, що й читач, і йому варто довіряти. Так у спілкуванні через текст установлюється теплий, неформальний контакт автора з реципієнтом.
Включення читача до комунікативного акту - основна передумова самого існування такого акту. Це здійснити можна, як зазначає М. Д. Феллер, "лише тоді, коли автор щохвилини ставить себе на місце читача. А таке здебільшого стає можливим лише тоді, коли... автор може поставити себе на місце читача, а також, коли хочете, автор більше любить читача, ніж самого себе" [14], іншими словами - коли автор, перебуваючи в умовах архетипічної пари, відчуває себе і автором, і читачем.
Таким чином, коректна поведінка авторів в архетипічній парі автор-читач викликає у читача позитивний образ автора - компетентного однодумця, зацікавленого в досліджуваному об'єкті, комунікативно вправного співрозмовника, толерантної, глибокої людини. Позитивний образ автора, забезпечуючи реалізацію контактної та виразової функції, зрештою й зумовлює втілення інших функцій, а отже, й повноцінне спілкування, здійснюване через посередництво тексту.
Література
1. Феллер М. Д. Текст як модель комунікативного акту // Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В. В., Мамалига А. І., Феллер М. Д. - К.: РВЦ" Київський університет", 1998. - С. 266-268.
2. Гуггенбюль-Крейг А. Власть архетипа в психотерапии и медицине. - СПб.: Б. С. К., 1997. - С. 64-78.
3 У наведених з аналізованих текстів прикладах джерела позначено умовно - Р, Ф, ВВ відповідно; у круглих дужках після умовного позначення подано номер сторінки, з якої взято приклад.
4. Феллер М. Д. Зазнач. праця, с. 267.
5. Там само, с. 267-268.
6. Там само, с. 249-252.
7. Русанівський В. М. Історія української літературної мови. - К.: АртЕк, 2001. - C. 350.
8. Феллер М. Д. Зазнач. праця, с. 271.
9. Карцев В. П. Социальная психология науки и проблемы историко-научных исследований. - М.: Наука, 1984. - С. 108-109.
10. Вернадский В. И. Труды по истории науки в России. - М.: Наука, 1988. - С. 88.
11. Непийвода Н. Ф. Мова української науково-технічної літератури (функціонально-стилістичний аспект). - К.: ТОВ" Міжнародна фінансова агенція", 1997. - С. 17-22.
12. Русанівський В. Р. Зазнач. праця, с. 273.
13. Непийвода Н. Ф. Мовні ігри та гумор у рекламному тексті // Українська мова та література. - № 12 (220). - 2001 р. - С. 9-11.
14. Феллер М. Д. Зазнач. праця, с. 313.
Дата публикации: 10.08.2011