Етапи створення сучасної банківської системи України. Реферат

Для банківської системи України важливими подіями стали введення в обіг у вересні 1996 року повноцінної грошової одиниці — гривні та підготовка до переходу з 1 січня 1998 року на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку і статистичної звітності. Саме із цього часу розпочинається конструктивна дискусія стосовно того, якими повинні бути банки — спеціалізованими чи універсальними і скільки їх має бути — мало чи багато

Декларація про державний суверенітет України та Закон "Про економічну самостійність Української РСР", які законодавче закріпили за нашою державою право на самостійне формування власної банківської системи, стали фундаментом для появи українських комерційних банків. Упродовж 1989—1991 років у Москві було зареєстровано близько шістдесяти українських банків.

Формування сучасної банківської системи України відбувалося в кілька етапів.

І етап (1991-1992рр.): процеси перереєстрації та реорганізації.

2 жовтня 1991 року Національний банк почав перереєстровувати комерційні банки України, зареєстровані ще Держбанком СРСР. У цей період "міністерський" капітал, тобто вкладення у комерційні банки різних державних установ, поступово витісняється ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних товариств. Державні Промінвестбанк, Агропромбанк, Укрсоцбанк акціонуються під тиском головних менеджерів та основних клієнтів. На цьому етапі за станом на 1 січня 1992 року зареєстровано 77 банків.

II етап (1992-1993 роки): поява банків "другої хвилі".

На засадах різних бюджетних та позабюджетних фондів, диверсифікації пасивів у діючих банках та внесків підприємств (шляхом прихованих кредитів) виникає ціла низка нових комерційних банків. Протягом 1992 року зареєстровано ще 60 банків; 3 банки вилучено з реєстру. За станом на 1 січня 1993 року в Україні налічувалося вже 134 комерційні банки.

На цьому етапі відповідно до Постанови Кабінету Міністрів "Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України" у комерційних банках дедалі зменшувалася частка "міністерського" капіталу. Постановою передбачалося, що Мінфін України буде одержувачем дивідендів за акціями, що належать іншим міністерствам, братиме участь в управлінні банків. Зрозуміло, це не влаштовувало колишніх власників акцій, і вони поспішили вилучити свої кошти із комерційних банків та інших акціонерних товариств.

На цьому ж етапі спостерігалося масове утворення дрібних малопотужних "кишенькових" банків із капіталом, який часто не перевищував вартості трикімнатної квартири. Ці банки непогано зростали на гіперінфляції, примітивно експлуатуючи цей зовнішній, незалежний від них фактор.

III етап (1994-1996 роки): перші банкрутства.

Активна побудова Національним банком України чіткої системи регулювання діяльності комерційних банків збіглася в часі із призупиненням інфляційних процесів, що стали, як уже зазначалося, основним джерелом безбідного існування цілої низки комерційних банків. Не готові до жорсткого контролю з боку НБУ, до зміни кон’юнктури фінансового ринку, до управління банківськими процесами зсередини, ці банки опинилися на межі банкрутства. Багатьом із них не вдалося втриматися на плаву:

1994 року ліквідовано 11 збанкрутілих банків;
1995 року — 20, серед яких і найбільші ("Інко", "Відродження", Економбанк, Лісбанк);
1996 року прямими банкрутами стали 45 банків та 60 опинилися у стані прихованого банкрутства і ще протягом багатьох років виборюватимуть право на існування.

Зрозуміло, це не могло не внести певних додаткових ускладнень у функціонування всієї банківської системи.

У цей період на структуру вітчизняної банківської системи істотно впливали й інші процеси. Так, на кредитно-фінансовому ринку України почали працювати іноземні банки та їхні представництва — всього їх було зареєстровано 14. З’явилися також ще 5 нових українських комерційних банків.

Важливим аспектом діяльності банківської системи на цьому етапі була зміна складу акціонерів, власників багатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу та перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків. Вони переходять із рук одних акціонерів до інших, мов естафетна паличка.

IV етап (1996-1998рр.): стабілізація банків та впровадження національної валюти – гривні.

Цей ключовий етап становлення вітчизняної банківської системи потребує детальнішого розгляду. Можемо підбити певні підсумки роботи банківської системи. Позаду роки гіперінфляції та повної розбалансованості економіки. Протягом перших п’яти років існування незалежної держави в Україні:

створено основи дворівневої банківської системи, валютного ринку та первинного ринку цінних паперів (вторинний так і не запрацював);
пройдено перший етап реформування грошової системи країни, введено проміжну валюту — український карбованець;
створено національну платіжну систему, запроваджено нові прогресивні технології перерахування коштів на основі електронних платежів, що дало змогу досягти світового рівня обробки інформації у сфері міжбанківських розрахунків, значно підвищити їхню надійність, обмежити ризик створення фальшивих грошей в обігу та скоротити до мінімуму термін проходження платежів. Систему визнано найшвидкіснішою в Європі;
введено в дію потужності з друкування банкнот та карбування монет;
розпочато реформування бухгалтерського обліку та звітності у банках;
НБУ напрацьовано нормативну базу для здійснення монетарної політики та банківського нагляду; вдосконалено інструменти регулювання банківської системи;
завдяки зусиллям НБУ, його монетарній політиці подолано гіперінфляцію, керованими стали інфляційні процеси.

Проте триваюча економічна, фінансова та платіжна криза, гальмування процесу ринкових перетворень економіки, інвестиційного процесу, серйозні недоліки та прорахунки комерційних банків у сфері кредитування, розрахунків, порушення багатьма з них економічних нормативів, невпорядкованість і нестабільність нормативно-правового регулювання, недосконалість податкового та фінансового законодавства спонукають до поглиблення банківської реформи.

Багато було зроблено для фінансової реорганізації банків, поліпшення умов їхньої діяльності. Однак системний ризик залишається значним унаслідок надмірної відкритості банківської системи для слабких підприємств та неякісного менеджменту, диктату держави як позичальника.

Не вдається належно задовольняти потреби приватного сектора, який сьогодні активно розвивається. Очевидно, без прискорення банківських реформ суб’єктам господарювання буде важко одержати доступ до необхідних інвестиційних коштів. Крім кредитних, їм бракуватиме також інших високоякісних банківських послуг.

Остаточно не вирішені питання діяльності інших фінансово-кредитних установ (кредитних спілок, товариств взаємного кредиту, позичкових товариств тощо), інституційного розвитку банківської системи, стандартів бухгалтерського обліку та аудиту (українські стандарти не повністю відповідають міжнародним щодо нарахування амортизації, консолідації звітності тощо), банківської таємниці й захисту інтересів клієнтури, програмних продуктів.

Висока вартість фінансового посередництва, обмежений перелік послуг, відсутність відповідної для країн із ринковою економікою фінансової структури, брак стимулів до заощадження та розміщення позичкових фондів, низька життєздатність фінансових інститутів (приховані банкрути), повільний прогрес у справі налагодження стабільного ефективного банківського нагляду — усе це розширювало коло проблем, вирішення яких необхідно передбачити у державній програмі реформування та розвитку банківської системи України.

Тільки з 1999 року нарешті почали активно формуватися і накопичуватися страхові фонди за вкладами населення та кредитними ризиками, проблемними дебіторами. Продовжують панувати бартерні розрахунки.

Розпад СРСР та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою відкрили нову сторінку у розвитку вітчизняної банківської системи

Принципи, покладені в основу програми реформування та розвитку банківської системи в Україні на цьому етапі, такі:

Макроекономічну політику слід спрямувати на забезпечення стабільних умов для ділової діяльності.
Необхідно відновити життєздатність (платоспроможність) фінансових інститутів.
Слід розбудовувати фінансову інфраструктуру, яка б налічувала інформаційні, правові системи та банківський нагляд.
Витрати фінансового посередництва необхідно скоротити.

Цілями реформування банківської системи України на цьому етапі стали:

Забезпечення розбудови банківської системи, здатної ефективно та адекватно діяти в умовах ринкової економіки.
Вдосконалення нагляду за діяльністю комерційних банків.
Встановлення клімату довіри до банківської системи.
Створення умов для ефективної грошової реформи з уведенням в обіг національної валюти — гривні.
Посилення мобілізації заощаджень, тобто сприяння розвитку економіки шляхом інвестицій.
Розвиток фінансових інструментів, поліпшення грошово-кредитного регулювання шляхом впровадження ринкових відносин, а не за рахунок директивного розподілу кредитів.
Поліпшення розподілу ресурсів — на користь конкурентоспроможних підприємств.
Передача контролю за фінансовим станом підприємств механізмам ринку (банки мають відігравати активну роль в ініціації реструктуризації підприємств, брати участь в оздоровленні їх фінансового стану, а в разі необхідності — в ліквідації неплатоспроможних підприємств).
Розв’язання проблеми неплатежів та запобігання їх виникненню.
Подальше вдосконалення та підвищення ефективності платіжної системи.
Послаблення державного тиску на кредитну діяльність великих банків.

На етапі стабілізації продовжують діяти 227—229 банків, серед яких: два — державні; 117 (1996 рік), 184 (1997-1998 рр.) — у формі акціонерних товариств; 50 (1996 рік), 41 (1997-1998 рр.) — у формі товариств із обмеженою відповідальністю.

На цьому етапі сформувалися групи провідних банків, які вже завоювали певне місце на ринку, визначився напрям менеджменту, розподілено клієнтів та ринок пасивів.

Сучасна банківська система має чітку градацію за обсягами статутних фондів. У загальному обсязі сплачених статутних фондів частка малих банків (з обсягом статутного фонду до 3 млн. гривень) становить 10%, середніх (від 3 до 10 млн. гривень) — 24%, великих (понад 10 млн. гривень) — 66%. Позитивним є те, що кількість малих та середніх банків поступово зменшується (відповідно із 78 до 72 та із 76 до 73), а кількість установ зі значним статутним капіталом (їх нині налічується 37), навпаки, зростає. Ця тенденція свідчить про певне оздоровлення та стабілізацію української банківської системи на цьому етапі.

Вирішальною стає процентна політика комерційних банків. На даному етапі виникла ілюзія відсутності необхідного обсягу грошової маси, та фактично проблема полягала в їх реальному обігу, тобто ринках, на яких вони обертаються. Адже понад 50% грошей (близько 8—10 мільярдів у гривні та близько 10-13 мільярдів у доларах США) працюють поза банківськими рахунками — у нелегальному бізнесі.

Унаслідок значного попиту на кредити та обмеженості легального грошового ринку пасивів сформувався високий рівень процентних ставок. Сумний досвід неповернення кредитів у 1992—1995 роках теж провокував підвищення рівня процентних ставок як механізму компенсації кредитних ризиків та непрацюючих активів. Крім того, ще ціла низка факторів впливала на ціноутворення:

40% грошової монетарної маси, випущеної в обіг (і в гривнях, і в доларах), працює поза межами банківської системи, спричиняючи дефіцит пасивів (ресурсної бази банків).
2.60% розрахунків між суб’єктами господарювання здійснюється шляхом бартерних операцій, тобто 60% валового національного продукту реалізується не грошовими каналами, а товарними. За такої ситуації рахунки юридичних осіб не наповнюються обіговими коштами, які могли б використовуватися банками як короткотермінові ресурси.
Держава встановлювала та сплачувала високі процентні ставки (30— 60% річних) за державними позиками (ОВДП), тому банківська система до 50% активних операцій спрямовувала на придбання ОВДП, за що пізніше й поплатилася.
Ціну національних грошей визначає Національний банк, встановлюючи ставки рефінансування НБУ (16—51%). Ця ставка — маяк для комерційних банків при формуванні процентної політики, але ціна на міжбанківських ринках постійно на 10—50 пунктів відхиляється від ставки НБУ.
Значні кошти банків "заморозилися" в державних примусових програмах. Очікуючи повернення боргів (грошей) державою, для вирішення проблем платоспроможності, проведення розрахунків клієнтів "зв’язувалися" значні ресурси банків.
Недовіра населення та іноземних інвестиційних компаній до національних грошей, загалом до банківської системи не сприяла мобілізації додаткових пасивів і трансформування інвестицій. За це маловір’я банки вимушені сплачувати підвищені відсотки за депозитами.
Значні кошти (80 мільярдів радянських рублів) було "вивезено" в Росію після розпаду СРСР, що спричинилося до величезного дефіциту ресурсної бази та послаблення довіри до банків стратегічного інвестора — населення.
Запроваджені з 1993 року норми резервування почали класично та реально впливати на ціну грошей.
Відсутність законодавчої та нормативної бази захисту договірних прав комерційних банків (реалізація застави, розбіжності у прочитанні податковими службами законодавчих та нормативних актів тощо) змушувала збільшувати ціну за ризик.
Примусова та необхідна політика капіталізації банків спричинилася до зростання ціни з метою отримання прибутків шляхом збільшення дохідності від кредитної діяльності (70% від доходів).
Значні державні фінанси (бюджетні та позабюджетні) концентрувалися у нечисленній групі банків.

Саме із цього часу розпочинається конструктивна дискусія стосовно того, якими повинні бути банки — спеціалізованими чи універсальними і скільки їх має бути — мало чи багато.

Дата публикации: 20.05.2011