Спостерігаючи за дискусією, що її викликала ідея інтеграції предметів «Українська література» і «Зарубіжна література» в один шкільний предмет, Ганна Токмань, професор Переяслав-Хмельницького державного педуніверситету імені Г.Сковороди, доповнила свій текст такими положеннями.
Сподіваюся, що Міністерство освіти і науки України, пані міністр Лілія Гриневич та її підлеглі, візьмуть до уваги науково аргументовані виступи проти інтегрування мовно-літературних шкільних предметів, зокрема заяви Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Інституту української мови НАН України, кафедри української літератури Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова - провідного педагогічного університету нашої держави, резолюцію Всеукраїнського круглого столу «Шкільна літературна освіта: вчора, сьогодні, завтра», звернення багатьох колективів та осіб - науковців і педагогів.
Як писав Олександр Олесь, українське художнє слово - це «чудовні трави-ліки» для ран України, це - меч на голови її ворогів, це - «Рідна мова в рідній школі» для її дітей, це й судний дощ для тих, хто його безпам’ятно забуває. Нещодавно поет повернувся додому, у свою останню оселю, рідна земля утішила зранену душу вірного сина України, ми провели його, єднаючись у спільному бажанні справдити пророчі слова.
Спостерігши за дискусією, що її викликала ідея інтеграції предметів «Українська література» і «Зарубіжна література» в один шкільний предмет, маю доповнити свій текст, опублікований у газеті «Літературна Україна» від 8 грудня 2016 року та на сайті, такими положеннями.
Натомість оприлюднено «Типовий навчальний план (проект) для 10-11 класів загальноосвітніх навчальних закладів» (на 2017-2018 н. р.), у якому ініціатори інтеграції літератур можуть побачити плоди своєї ідеї: «Література (українська та зарубіжна література)» матиме 2 години на тиждень. Ніколи раніше МОН не відводило менше 2 годин на предмет «Українська література», а тепер буде менше, бо ж протягом цих 2-х уроків слід буде навчати і української, і зарубіжної літератур. Шкільний предмет «Зарубіжна література» ввела Українська держава (думаю, ввела слушно), і вона ж, передовсім у особі міністра МОН України, має відповідати за його долю, за працевлаштування вчителів-фахівців.
Хто читатиме «Літературу (українську та зарубіжну)», фахівцеві з яким записом у дипломі надаватиметься перевага? Як працевлаштовуватиметься той, хто залишиться без годин? Де реалізація проголошеного високого статусу вчителя? До речі, чому предмет не названо «Світова література», адже українська і зарубіжна вкупі складають саме її (чи ще є якась марсіанська?). Певно, чиновники намагаються одягти машкару на стирання слова «український» у шкільному розкладі уроків.
Його вже стирали. У законі «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти в СРСР» (1958 р.) ішлося про те, що вивчення учнями національної мови в російських школах союзних республік є необов’язковим і здійснюється за бажанням батьків. Верховна Рада Української РСР у квітні 1959 року ухвалила відповідний закон, який уводив фактично факультативне становище української мови і літератури в Україні (завважу, що Спілка письменників України виступала проти прийняття цієї норми). Я живий свідок того, як слово «український» стало необов’язковим для учнів, - деякі «звільнені» навіть Золоті медалі отримували з атестатом, де напроти предметів «Українська мова», «Українська література» стояли прочерки.
І все ж у розкладі предмет залишався, вороги гадали, що зникне сам, за незапитуваністю. Боротьба за гідний статус цих шкільних предметів стала першим кроком учителів на шляху до самостійної України. Хто б тоді нам сказав, що в незалежній Україні, та ще після Революції гідності предмет «Українська література» стане непотрібним, що його намагатимуться замінити на якийсь інший, нібито важливіший, масштабніший, сучасніший! А слово патріотичний писатимуть у лапках, не вважаючи серйозним аргументом таке: «Головний з них [аргументів проти інтеграції літератур - Г.Т.] носив «патріотичний» характер, стверджуючи, що викладання літератури в школі украй необхідне для виховання національної свідомості підростаючих поколінь, для збереження та поглиблення національної ідентичності» (Г. Клочек).
Дійсно, несерйозний чоловік цей аргумент, у нас же все гаразд і з національною свідомістю, і самоідентичністю, от тільки «Кримнаш» і «Путінпріді» звідки взялися? Знищення (заміщення) предмета «Українська література» - це, певно, патріотична справа без лапок?
Шевченкові розкажіть. У відомих рядках безсмертного послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» Тарас Григорович чітко проводить межу між «свій» і «чужий» («І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь…») саме тому, що знає: нині своє загрожене, його слід піднести, оберегти, виплекати.
Суголосно Шевченковому звучить слово директора Інституту української мови НАН України професора Павла Гриценка, виголошене нещодавно на засіданні Конституційного Суду під час розгляду подання 57 народних депутатів України щодо невідповідності Конституції закону «Про засади державної мовної політики» (неофіційно - «закон Колесніченка-Ківалова»).
Відомий мовознавець говорить про наш час. Акцентує на думках: «Путін нині тільки повторює те, що було проголошене в Росії у 1847 році: «Не було, немає і бути не може…»; «Нині в Україні де-факто домінує російська мова»; «Продовжує діяти доктрина «вимішування» задля витравлювання української мови»; «У багатьох сферах життя сьогодні українська мова є недомовою, бо її складники замінено суржиком або російськими елементами» (ідеться про явища внутрішньої редукції і субституції); «Українськість має домінувати, тоді й мовне питання не буде дражливим»; «Зіставлення ситуацій усіх слов’янських мов показало, що дуже неприглядна ситуація саме з українською мовою»; «Загрози щодо української мови зберігаються», «Загроженою в Україні виявляється українська мова».
Мовознавець неодноразово наголосив на понятті «українськість», як центральному для гуманітарної сфери нашої держави, яка відновлюється, розбудовується, воює. Тож збережімо предмет «Українська література», бо він патріотичний без лапок, конче необхідний передовсім тому, що patria - Батьківщина нині є загроженою. Хто не вірить - поїдьте на Східний фронт. Зважмо на твердження професора Павла Гриценка: «вимішування» в умовах постколоніальної держави призводить до витравлювання українського.
Анна Токмань, профессор Переяслав-Хмельницкого государственного педуниверситета имени Г.Сковороды.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 13.02.2017