«Житіє Артема Безвіконного» Григір Тютюнник

Читати онлайн повість Григора Тютюнника «Житіє Артема Безвіконного»

A- A+ A A1 A2 A3

Сам же пішов у своїх відкриттях далі. Якось весною, виставляючи пасіку з погреба в садок, навибирав з вуликів півцеберки бджіл, що пропали взимку. Раніше він їх викидав, а тепер завагався: кажуть, бджолиною отрутою лікуються, та й така ще думка — все життя кусали й нічого, навіть приємно... І спробував. Нагрів окропу, залив його в "чобіт" і висипав туди бджіл. А коли вода стала така, що тіло терпить, заходився парити ноги. Вони в нього на той час не боліли, але Артем подумав: "Хай погріються ще і з бджільми. Для профілактики". І парив доти, доки відчув, аж нескоро, що нога дерев'яніє, що її ніби зовсім немає. Вийняв з чобота, взявшись обома руками попід коліном, подивився — чорна, "чорніша, пеемаш, ніж у цигана". Попробував стати на неї — не встояв, заточився і впав на ліжко. За ніч та страшна чорнота піднялася вище, і коли вдосвіта другого дня Артем постукав по нозі пальцем (чи хоч жива?), вона загула, мов протез.

Дуже хотілося їсти, і це приспокоїло Артема: раз їсти хочеться, то минеться, одчорніє — і знову задрімав. Лежав два дні, не ївши, не пивши, блукав очима по стелі і слухав, чи не клацне хтось клямкою в дверях, а поруч з ліжком стояв холодний "чобіт" з водою і бджільми.

Першим, хто помітив, що Артема не видно вже другий день, був Кримпоха. Одначе в хату не зайшов. По-перше, злякався: раптом дядько вмер і лежить холодний з розплющеними очима! По-друге, треба, щоб влада знала! — і покрутив у сільраду.

Артем чув, як рипіли, аж покрякували педалі Кримпошиного велосипеда, як вони замовкли напроти хати, бачив, як шастав по вікнах од вулиці пильний Бурисів погляд і ставив на кожній шибці печатки, але встати і хоч би постукати чи подати знак у вікно не наважився, щоб не впасти посеред хати.

Голова сільради Вітько Пільков, з того покоління, що народилося у сорок четвертому році рівно через дев'яті, місяців по тому, як через село пройшли за фронтом останні тилові частини, добре знав Кримпоху, навіть те, що він "зубами радіо чує", і коли Бурис увійшов до кабінету, спитав, криво посміхаючись: — Ну, що там чувати по селу?

Кримпоха зняв свій зелений фінагентський картуз (він любив зелені картузи), ступив два кроки до головиного столу і сказав тихо, таємничою скоромовкою:

— Дядька Артема Безвіконного не видно вже два дні.— Бурис стояв рівно, з таким виразом на обличчі, ніби ждав, що йому звелять. "Півслова,— казав той його вираз,— і я все зроблю!"

— А ти звідки знаєш, що його вже два дні не видно? — спитав Вітько-голова, не дуже приязно дивлячись в очі Бурисові.— Ти що, два дні не відходив од його двору?

— А дуже просто! — зблиснув усіма своїми зубами Бурис, і Вітько подумав, що, мабуть, ними добре кавун вигризати: вперед стремлять, і свої, і вставлені.— Позавчора він возив у садок вулики. У нього їх дванадцять. Виставлено тільки сім. А де ще п'ять? І тачка з вуликом біля порога вже два дні стоїть...

— Ну, ясно. Йди,— сказав Вітько суворим головинським голосом.— Бо у плотні вже давно усі роботу роблять, а ти катаєшся...

— Я ж по ділу,— розвів руками Бурис, тримаючи їх долонями вгору. Надів картуз і вийшов.

А Вітько зняв трубку, набрав номер фельдшерського пункту (в селі його звали "амбалаторією") і сказав:

— Альо?.. Це Пільков... Наталко Андріївно, тут до мене поступили дані... — І замовк. "Тьху! Дані, дані!.. як міліціонер!" — Далі заговорив просто: — Ви тільки не лякайтеся, Наталко Андріївно, може, там і нічого такого. Мені сказали, що вашого дядька, Артема Силовича, не видно у дворі вже два дні. І тачка з вуликом коло порога стоїть... Навідайтеся до нього, а тоді й мені подзвоните. Якщо треба щось...

Наталка Андріївна, вже немолода, з сивиною медсестра, кинула трубку, не дослухавши голову, і як була, в білому халаті й медсестринській косинці, побігла до дядька. Вона і в думці ніколи не мала, що дядько Артем може колись умерти, і тепер бачила його крізь сльози в очах то в старій шинелі без хлястики (з хлистиком вона йому не сходилася), згорбленого, у розтоптаних шитих валянках та клеєних з камери калошах — тягне від кар'єрів через луг, на якому вже майже скрізь утанув сніг, санчата а торфом, вважай, по землі тягне; то в старій білій сорочці, що розлізлася на плечах (усі Артемові сорочки починали рватися на плечах),— зазирає у відкритий вулик, і товсті добрі губи його здригаються від лагідної посмішки до бджіл: "Пеемаш, зараз я тобі, Натко, теплого медку з воском одріжу",— а бджоли над його великою сивою головою, як золотий вихор; то ось він так само згорблено, як і тоді, з санчатами, сидить у хаті на лаві, на колінах казьонна хлібина почата, одламує від неї м'якушку, жує, щетина на щоках ворушиться, і закусує м'якушку окрайцем — хліб із хлібом їсть, а в очах ні суму від самотини, ні похмурості від сухої вечері, лише тихе тепло в них і спокій людини до всього звичної: "Як не з'їм на ніч хліба, не засну, пеемаш". Оте любе йому і таке звичне всьому селу "пеемаш" він вимовляв завжди м'яко, довірливо, витягуючи шию до співбесідника, наче велика щира дитина. "Ти, пеемаш, зразу ніколи не сердься, не спіши сердиться, а спробуй засміяцця, воно тоді полегша... "

Коли увійшла в сіни, не вдержалася, заплакала вголос. Артем саме спав, бо вночі ногу дуже пекло і вона гула десь ніби аж усередині кістки. Прокинувся від лікарняного духу в хаті та схлипування, розплющив очі — Натка, схилилася близько, в сльозах, тремтить уся. Артемові губи аж затремтіли: усміхався.

— Не плач, пеемаш, Натко, я ще живий. Подивися лучче, що воно ото з ногою...

Люди бачили, як бігла до Артема його небога, як нібито вона плакала і приказувала, і стала у селі чутка: помер дядько Артем. А в колгоспній плотні всі теслі й столяри, покидавши роботу, слухали Буриса Кримпоху, курили і мовчали. Тоді бригадир Захарій Судима, баптист, але питущий і курящий, спитав у пилорамщиків:

—— У нас там путні дубові дошки є?

І всі, кожен сам собі, погодився з ним: дядькові Артемові соснова труна не личить, тільки дубову треба. Тим часом Артем казав Натці:

— Ти в город не дзвони. Я в лікарню не хочу, бо то мені все одно, що в допрі сидіти. Подай мені лишень хлібинку, отам на миснику, та часнику принеси з дому побільшенько, бо хочеться.

Натка подала хлібину, кивала головою, що в город не дзвонитиме, що принесе часнику, і сльози котилися з її очей уже не від страху, а від безпорадності: вона не знала, що то ногою. Може... одгоріла.

— Не плач. Воно, пеемаш, не болить, тільки гуде,— гомонів Артем і відламував великий окраєць хліба од зачерствілої хлібини. Він не одразу почав їсти, а якийсь час голубив очима окраєць з усіх боків, лише тоді відкусив з нього і став жувати.— Часнику не забудь.

У лікарню Артема не забрали, бо того дня в село приїхав у відпустку Василь Васильович Дерид, по-вуличному Базар, головний лікар якоїсь лікарні, на шахтах у Донбасі. Він приїздив щороку о тій порі, коли починали зацвітати сади.

"Люблю поклониться весне у себя на родине, в родной хате",— любив казати Василь Васильович, або "Сіль Сіліч", як звала його дружина — куряща, вміло підфарбована і завжди незмінно горда своїм чоловіком: вона і неприлюдно, віч-на-віч звала його так.

Василь Васильович був рудий і негарний з себе: обличчя брезкле, під очима важкі міхури, нижня губа бридливо і водночас насмішкувато відкопилена, і лише чоло, високе, біле, ясне — воно ніби світилося з-під іржаво-сивого чуба — і такі ж білі, пещені руки справляли на селян чарівливе враження: вони дивилися на нього з побожною шаною.

Увесь той неповний місяць Деридової відпустки — "поклону" до його хати, старенької, і досі під соломою, валом валили люди з усього села і сусідніх хуторів, з дальніх сіл і з райцентру, хоч там були і лікарі, і справжня лікарня з усякою технікою; йшли хворі й нехворі, оті, що в снідання, в обід і ввечерю з'їдають самотужки по мисці холодцю з хроном, а потім прислухаються, де їм ушпигне чи замуляє у животі або під ребром. А були й підступні. Свої, звичайно: ану ж чи вгадає Базар, що в мене нічого не болить?!

"Сіль Сіліч" говорив з усіма відвідувачами ніби знехотя, через губу, і тільки російською мовою, лиш інколи вставляючи українське слівце, яке він вимовляв поблажливо, крізь посмішку:

— Что-о-о б олыть, где-е-е болыть, ка-а-ак б олыть?"

Хворий чи хвора ніяковіли, розповідали, затинаючись, де, що і як у них болить, а Базар слухав, перекочував по нижній губі дорогу сигарету з одного кутика рота в другий і примовляв, мружачи очі під рудими віями: "Да-да-да-да-да... " Дивно, але оті його кпини діяли на хворих заспокійливо: раз лікар сміється, майже знущається з хвороби, то не така вже вона й страшна, і самі починали просто, навіть з посмішкою розказувати про свої немочі, а не скиглити.

"Ну, и чем же ты лечишься?" — питався Базар, склавши руки на грудях і відкинувшись на спинку стільця. Усіх — літніх, молодих, зовсім дідів та бабів — він звав на "ти".

"Калину на ніч п'ю, парюся..." — (Це, либонь, за Артемовим рецептом — "парюся").

(Продовження на наступній сторінці)