«Три плачі над Степаном» Григір Тютюнник

Читати онлайн новелу Григора Тютюнника «Три плачі над Степаном»

A- A+ A A1 A2 A3

— Дитину, Маню одведіть геть, хай же вона не бачить, хай не чує... А сама, отерпла, вчаділа од горя, з вороно-чорними бровами на білому виду, сухими, аж пекучими очима карими та великими синіми печатями під кароокістю, чула на собі Батюкові Сергієві очі і гнала їх думкою, що билася в голові лихоманицею: "І не стидно!.. Ой, що ж це таке!.. А Степан, а горе, а пам'ять?!"

Сергій, бригадир, і справді стояв навпроти, і справді дивився поміж людськими головами тільки на неї, і хоч в очах його стояв смуток, Маня чула його схарапуджений подих і настирливі, дужі молоді його руки...

"Ой, прокляті вони, прокляті!.. " — І поринула в гарячу імлу, шепочучи: "Хіба ж так можна, господи?.. "

Хтось набрав їй у долоню землі й висипав у яму, хтось одводив геть від домовини і втішав, утішав тихим, аж солодким голосом:

— Та годі-бо, моя дитино... І себе ж пожалій, бо ніхто ж не поможе і ніхто його не заверне.

А Маня тремтіла вся, і Сергієві очі пекли її крізь чорну хустку на спині наче вогнем і обливали серце зневагою і теплом, давно-давно забутим.