«Нюра» Григір Тютюнник

Читати онлайн новелу Григора Тютюнника «Нюра»

A- A+ A A1 A2 A3

Селяни, люд роботящий, заздрісний і неґречний до тих, хто важко ніколи не працював, а пенсію має більшу, ніж вони, ті селяни, що колись, як Нюра ще був рахівником, здоровкались з ним шанобливо, звали на ім'я та по-батькові й відверто запобігливо усміхалися при зустрічі, тепер так само відверто зневажали Нюру, а заодно і все його сімейство, часто і в'їдливо кепкували з нього між собою, з отих його "прогулянок", білих валянків, портфелика (і то, бач, не забули!) і завжди сходилися на одній думці: "Живуть Нюри, як коти!" І жоден з них навіть не здогадувався чи не хотів здогадуватися — хіба, мо', хто-не-хто розважливіший та м'який серцем розумів,— як мулько живеться Нюрі та Нюрисі з трьома пристаркуватими, нікому, не потрібними доньками,— особливо взимку і восени, коли в селі то в тій, то в іншій хаті зацвітають весілля, гасають вулицями грузовики та головин "Москвич", обсновані червоними стрічками, сплітаються у хмільний вінок весільні пісні, і бубон гуде оддалік до самого ранку...

Тоді Нюра з жінкою крадькома одне від одного (вона в хаті, він у хатині або навпаки) туляться лобами до шибок і пасуть очима гучні весільні каравани. А як зійдуться вкупі, то вдають, що байдуже їм до тих усесільських свят. Хіба, може, Нюриха скаже про молодих:

"Він дак ще нічого, а вона — видря".

Тоді Нюра, зрадівши, підхопить:

"Еге, він ще немов і нічого, а вона — достеменна видря... " "Як пр-рирівнять до нашої Мані, то й не пр-рирівняєш",— докине Нюриха.

"До нашої Мані їй немов що пнутися та пнутися",— іще дужче зрадіє. Нюра.

Про старших двох, Ольгу та Олену, мовчать, а — про Маню. Вона-бо й справді найчепурніша з-поміж усіх трьох нюрівських дівчат: на зріст, як і Нюриха, низенька, дебела, очі чорні, хоча й без материного пороху в зіницях, а вдачі — батькової, лагідної і полохливої. Одним не взяла: як іде, коліна вперед викидає надто.

А про старших то й говорити годі: широкоплечі, як мужики, цибаті, в ході, щоправда, легші за Маню, але пісноокі й, коли всміхаються, показують усі ясна, бліді та негарні — в батька обидві.

Тільки й утіхи, що всі три добре заробляють і живуть у місті. Старші дві рихтують асфальт на вулицях, а Маня бетоняркою на будівельному заводі.

"Там тепер стільки р-розумах р-розвелося, що наші за ними до культурнішої р-роботи не пр-ротовпляться",— скаже, буває, Нюриха чоловікові, як полягають спати, і Нюра довго ворочається потім на ліжку з півнями та зітхає тихенько, наче він тому виною.

Зате коли односельці допитуються в Нюри, де та ким його дівчата працюють, він одказує твердо, ніби з погордою:

"Мої там, де дерржаві зараз найнужніше: чорнорробочими",— і киває вказівним та великим пальцем: цок...

3 ним і не сперечаються, бо нецікаво. Та й що з Нюри за співбесідник, як він нічогісінько у житті не тямить. Хіба ото сидить коло мужиків (буває це дуже рідко і в тепло), слухає балачку та усміхається тонко, а тоді, дивись, прорече: "Читав я в календаррику, що помідорри й кавуни немов найкраще вночі рростуть". Чи отаке: "Клубнику ррадиться в календаррику щовесни прорріджувати... "

По суботах нюрівські дівчата, здебільшого старші, наїжджають додому, навозять батькам солодкого хліба з ізюмом, оселедців, пісної ковбаси, хліба чорного, житнього, яким Нюра любить поласувати з борщем, тощо. І Нюра з Нюрихою, оповідаючи їм сільські новини, про весілля, хоч і не змовлялись, мовчать.

А якось місяців зо два тому приїхали Нюрівни всі три. Старша і середульша, як завжди, самі, а Маня з хлопцем — у робочому одязі, кирзових чоботях та вицвілому береті, з-під якого врунилася у всі боки руда кучерява чуприна.

"Привіт, папаша!" — сказав гість, завзято усміхаючись на весь рот, і не встиг Нюра навіть руку знести, як його тендітна долонька хруснула в дужій хлопцевій п'ятірні.

"Доброго здоров'я", — ледве спромігся вимовити Нюра і підвівся з ліжка, на якому відпочивав після "прогулянки", а гість уже тиснув руку Нюрисі й казав дуже весело:

"Привіт, мамаша! Ого, рука у вас — я вам скажу!"

І вже знімав свою куртку, берет, і вже чіпляв їх на вішалку біля дверей, а голова так і палахкотіла рудим розвихреним полум'ям. Губи у хлопця були великі, товсті й червоні, як зябра у тільки що спійманої рибини.

"Значить, так, папаша й мамаша,— сказав він, ставши посеред хати й усміхаючись на всі боки.— Без усяких переговорів. Звуть мене Ільком. Ми з Манею дружимо. Уже третій місяць. Так що — самі понімаєте...— і зареготів, начебто вітром по хаті війнув, так безтурботно, так просто, що Нюра з Нюрихою, і старші Нюрівни, і Маня, що сором'язливо тулилася плечем до одвірка, червоніючи й ховаючи очі,— усі ніяково і водночас радо заусміхалися.

"А ти, хлопче, дивлюся, такий, як і я: довго бр-роду не шукаєш",— твердо, крізь посмішку, мовила Нюриха.

"Немов не шукає",— розтяг тонкі губи і Нюра.

"Я, папаша і мамаша, люблю так: без усяких парадів. З роботи — просто до вас. Прилизуватись нема чого. Який є. Правильно я кажу?" — і підморгнув дівчатам, що тихенько хіхікали, затуляючи роти долонями.

Далі балачка в'язалася сама собою, ніби цей Ілько ніколи й не був чужим, тільки довго не приїздив. Він роздивлявся карточки на стінах, упізнавав Нюру і Нюриху ще молодими, до одруження ("Це ви, папаша? Я ж бачу!", "А це ви, мамаша? Ну!"), тицькав пальцями у головастих та великооких дівчаток, що обліпили Нюриху з усіх боків і дикувато витріщилися в апарат: "Оце — Олена. Це — Оля. А це моя, вуха наставила!"

І реготів, і з ним реготіли всі. А Нюра, трохи оговтавшись від отих теплих, лоскотних "папаша" і "мамаша", непомітно затулив подушкою безногого і півхвостого півнів на бильці...

Покінчивши з фотографіями, Ілько подарував усіх своєю червоногубою посмішкою і сказав до Нюри:

"Значить, так: балачка балачкою, а діло робити треба! Де тут у вас, папаша, магазин?"

"Немов знайдемо!" — бадьоро мовив Нюра, показуючи ясна, і захапався вдягатись, чого раніше за ним не водилося.

А жіноцтво вишевкалося в хатину і там зашепотілося, зачмихотіло, забрязкало посудом, і за тим усім відчувалася радісна метушня людей, що не звикли, не вміють до ладу зустріти гостя.

У лавку Нюра йшов не попід тинами, стежкою, а серединою вулиці, плечем до плеча з Ільком, і все туркотів йому щось та усміхався, нахиляючись, як і до Нюрихи, бо Ілько був хлопець невисокий, і все позирав на вікна хат, мимо яких проходили, ніби припрошував очима, і посмішкою, і жвавою впевненою ходою: а дивіться, люди, хто зі мною! І ледве стримувався, щоб не поплескати Ілька по плечу, як свого. І хай це всі бачать, хай несуть новину з кутка на куток села, щоб усі до одного взнали!

Тим часом Ілько голосно, ледь не на всю вулицю розказував, що працює він коло бетономішалок, що батьки його з Яготинського району, що живе він, як і Маня, в холостяцькому гуртожитку і заробляє непогано: має два вихідних костюми, плащ, пальто, транзистор, баян, ще й батькам — "старим" — допомагає. Одне слово: "Жити можна, а чо? Правда, папаша?"

І доки вони йшли — здавалося б, скільки там тої ходи від хати до лавки! — Нюра встиг уже полюбити хлопця як рідного і навіть прізвисько йому, жартівливе звісно, придумав за оті його червоні, веселі, хай трохи й великі, губи: краснопер!

"А який крраснопер!" — думав, усміхаючись, і вже на підході до лавки, де стояли купками люди, таки осмілився поплескати Ілька долонею по плечу — отак ледь-ледь, отак лагідненько, аж ніжно.

Люду в лавці було чимало, і Нюра голосно сказав до продавщиць:

"Н а м — отієї, з червоною смужечкою. "Екстра", чи як її".

"Підождіть, папаша,— сказав Ілько, шаснув по кишенях і, превесело усміхаючись, подав Нюрі ще трояк.— Беріть дві водки. Дешево і сердито!"

"І то правда,— мигнув яснами Нюра.— Дешево немов і сердито! Дві водки нам, дівчино..."

Вечеряли трохи не до півночі. І всі пили. Навіть Нюра, що за життя й разу не зросив губи хмільним зіллям, перехилив чарочку, сп'янів, сміявся вголос і вже без вагання плескав Ілька по плечах, а як розібрало геть, ще й обняв і раз по раз наказував донькам та Нюрисі:

"А підкиньте нам з Ільком погррібної капусти холодненької!"

"Ану, дівчата, достаньте лишень мужикам солоного кавунця, немов просвіжимося трохи! Та не всі біжіть, Маня хай зостанеться..."

Жінки прожогом кидалися до погреба, а Маня лишалася за столом, оніміла й затерпла від щастя, і п'яненький уже Ілько, анітрохи не соромлячись Нюри, тискав її своєю дужою рукою за стан — рум'янощоку, зніяковілу ледь не до сліз, але покірну. Потім Ілько запропонував поспівати. І співав непогано, випускаючи з округленого, як у рибини, червоногубого рота густі "а-а-а" та "у-у-у", але Нюри всі до одного потягли впоперек, тому пісню довелося облишити.

Ранком молодята поїхали, сказавши, що мають квитки в якесь дуже цікаве кіно.

Однак свято нюрівське на тому не скінчилося. Днів через три Нюра з Нюрихою, вдягнені по-празниковому, з гостинцями в двох кошиках (несла їх Нюриха), вирушили в Яготин.

Гостювали майже дві доби, а повернувшись, ходили селом від одних добрих знайомих до інших — на жаль, було їх небагато,— і розповідали про сватів.

(Продовження на наступній сторінці)