«Інфекція» Степан Процюк

Читати онлайн роман Степана Процюка «Інфекція»

A- A+ A A1 A2 A3

Але Сава строгий і мовчазний, не впадає в обійми сварливості, не має приступів жорстокості, не займається дрібними побутовими заувагами, отим кожноденним сичанням — не туди поклала, не так взяла —що виражає душу не менше, ніж читання депресивних есхатологічних візій, кінцесвітніх марев, апокаліптичної кон'юнктури. Сава зовні спокійний, викінчений інтроверт, Іванка дуже би хотіла ознайомитися із роздруковкою думок нареченого.

Виникли передшлюбні проблеми із грішми, ще у Києві Сава кудись ходив, повертався, вибігав знову, вони далі живуть у гуртожитку сільськогосподарського вузу, Сава дає комендантові на лапу за право неофіційно проживати біля нареченої. У коменданта десятки таких людей, але йому теж треба ділитися, виживати, дрібнодраматичні проблеми мільйонів громадян суверенної та незалежної, коли вся життєва сила спрямована на те, що будь-який найпересічніший Джон чи Біллі має надурняк, на халяву, котру йому забезпечили "загниваючі буржуазно-капіталістичні державні закони. Зате наш громадянин живе новими п'ятирічками — п'ять років стовідсотково викладає енергію, щоби знайти ліпшу роботу, і ще п'ять, щоби мати із тієї роботи хосен. Ще п'ять — на утворення сім'ї і мінімальне її забезпечення, ще п'ять —на сякий-такий дах над головою; наступних п ять — на поліпшення житлових умов, чергова п'ятирічка йде на те, щоб облаштувати дітей; оглянувся, а вже нема часу жити... (Зрештою, ці п'ятирічки можливі при кінському здоров'ї, у просуванні цими неофіційними п’ятиномеровими щаблями є свої виїмки і напівтони.)

Отже, Сава ходив, повертався, вибігав знову, крутився, як білка у колесі— улюблене прислів'я нещасних постсовдепівських рагулів, котре вони чомусь вимовляють із неабиякою гордістю, мовби комусь є діло до їхніх білок і до їхніх колес...

Іванка уже думала, що доведеться десь позичати грошей, до лихваря іти страшно, не віддаси вчасно, увімкнуть "лічильник", а потім хіба розраховуватися ниркою, легенею, якщо ці парні органи тіла здорові, бо інакше лихвар знайде спосіб страшної відплати. Але в останню хвилину Сава усе ж роздобув грошенят, казав, що заробив, на запитання про спосіб заробітку тільки скрушно махнув рукою, будь спокійна, мовляв, навіщо тобі зайві клопоти, он дитину чекаємо, тобі не можна дратуватися, моя маленька. Коли він зрідка вимовляв "моя маленька", Іванка ладна була забути про всі сумніви і перестороги. Адже ці чарівні два слова не говорив краснобай, якому зліпити кількаповерховий бароковий комплімент, що піти в туалет по-дрібно-му, не пересичений донжуан із різноплановими домашніми заготовками-відмикачами жіночого лона, не балакучий серцеїд, котрий у певного типу жінок викликає непоборну огиду. Савині слова мали вагу, вони містили для Іванки гіпертрофований сенс чи, якщо хочете, розбухлість символу або набубнявілість парадигми.

Вона нізащо не призналася би Саві, керована інтуїтивною жіночою дипломатією, що це строго-ніжне "моя маленька" паралізує і зневолює її, народжує новий приплив почуття. Іноді їй здавалося, що навіть якби Сава прийшов від коханки, ще несучи на шкірі нерозтрачений цілком і ненависний запах іншої жінки, і сказав би їй, вибач, мовляв, моя маленька, я сьогодні переспав з іншою, але ти знаєш, як я тебе люблю, то вона, вона... вибачила б, але просила би лишень надалі у таких ситуаціях говорити "моя маленька" і зупинятися, не ранити її адюльтертськими фактами, адже вона — не прихильниця полігамії, не мусульманка, що покірна законам шаріату і волі Аллаха...

Отже, є гроші — ілюзія, котра дає можливість з'єднати руки і серце, Щастя і нещастя. Іванка опирається звучанню цих порожніх солодкавих сполучень, що містять у собі зародки зношеності та фальшу.

Добираються на Тернопілля удвох, Савині мати і сестра приїхати не змогли, чому, для дівчини болюча таємниця, як дванадцята кімната, куди не можна заходити, у казці. Мати хвилюється, бо Сава не привіз друга-боярина, на галицькому діалекті — дружбу; довелося авралом шукати когось із місцевих, випадкові люди із наших організацій, щоправда, допомогли, зі священиком домовлено. Передріздвяний Великий піст ще не наступив, перша декада листопада, п'яте число року Божого тисяча дев'ятсот дев'яносто третього. Дівчина не таким уявляла прихід цього наразі найважливішого у її житті дня; почали мучити страхи, адже Сава такий потайний...

Може, він двужон, і в останню хвилю до церкви прибіжить якась розпатлана і заплакана молода пані з дитиною на руках, кинеться їй і Саві у ноги, буде просити і заклинати його відступитися, покинути Іванку іменем їхнього спільного дитяти, шлюб не відбудеться; Сава, забравши на руки сина, щезне назавжди, востаннє міряючи Іванку хворим і розпачливим поглядом смертельно пораненого гладіатора...

Насправді все відбулося спокійно і, як на стороннє око, нудно. Кілька людей у церкві, яких можна перелічити на пальцях двох рук —Іванка і Сава, її мати, двоє свідків, сиріч і дівчина з наших організацій, троє материних сусідів. Ні кінокамер, ні папарацці, ні колючих квіткових князівен — троянд. Сава не захотів зголити бороду, бородатий молодий — подія у повітовому західноукраїнському містечку, два дні пліток. Ритуальні рухи священика, шлюбні корони на головах молодят, во ім'я отця і сина, Савина права вилиця ледь посмикується, і не покину тебе до смерті, після цих слів Савиним тілом пробіг морозець, нарікаю вас мужем і жоною, що з'єднав Господь, хай люди не розлучають...

Іванку охоплює дивне хвилювання, устократ ріднішим стає для неї після цих слів священика дивний чорнобородий степовик. Хочеться гладити, пестити його, як двомісячне немовлятко, урочистий настрій росте із лакун і рівнин свідомості. Сава теж якийсь засвічений, лагідний, моя маленька, тобі не можна хвилюватися. Життя, донині грішне за церковним каноном, вступає у нову фазу, але вони, бідолахи, ще не підозрюють — випробування тільки розпочинаються...

ЧАСТИНА II

Студентська вечірка досягала апотеозу. Дівчата, які ще вчора були втіленням майбутнього тихого домашнього вогнища, безперестанку курили і лаялися. Хлопці беззмістовно похитували головами і відгикували інтимну правду власних нутрощів, керуючись сокровенними нашіптуваннями віртуального кишково-шлункового філософа. Діти сіл і тихеньких районних центрів, що делегували гордість місцевих шкіл для навчання у столиці, осягали хаотичні принади відв'язки. Українсько-російський суржик — ця нірвана антимови — танцював плазунець на 12 м2 гуртожитської антисанітарії. Керівна і спрямовуюча бесіда була відсутня, розпавшись на дрібненькі острівці окриків, довірливих гортанних шепотів, пронизливих визнань.

У гуртожитське немите вікно зазирнула пустотлива зірка. Містичне сяйво місяця розганяло сон, будило сентиментальний душевний мотлох. Раптом Остапові очі зустрілися з її очима. Хто ця мовчазна стримана дівчина із блідим обличчям дореволюційної гімназистки? її поява видавалася такою недоречною серед напомаджених недопалків, хтивих алкогольних полисків зіниць і категоричного нігілізму, що Остап на хвилю подумав, чи це не місяць утворив із своїх хистких єзуїтських променів галюциногенне видиво і збочену нічогість?

...Ось простягнеш до цих блідих платонічних щік руки, і пролунає сухий зловісний сміх відьми, котра щойно врятувалася від кари потоплення у святих Дніпрових водах. Ти прошепчеш їй якнайніжніше любовне освідчення, а вона реінкарнує тебе у душу поліського хлопчика-кріпака, який укусив пана-содоміта за руку, не прийнявши його ласки, і якого роздирають тепер на криваві кавалки панські гончі пси. Ти крикнеш до неї, забирайся геть, вампірко, не смокчи невинну студентську християнську кров, а вона витягне захований з-поміж розкішних персів осиковий кілок і перетворить тебе на кам’яну статую в жорстокому скіфському степові...

О, той її втомлений і прохолодний погляд, цей позір расової неприязні, ця мовчазна обіцянка (ненормативних ночей? генітального безуму?). Це шаманське заклинання мовчанкою, ця антиприродна жіноча здатність сухо спостерігати, фіксувати і розкладати варварські емоції зайшлого люду на полички власного аристократичного гербарію.

Якби людина могла передбачати значення випадкових зустрічей, необов'язкових поглядів, колективної пам'яті жестів рук. Фатальні збіги обставин, вервечка випадковостей, прозріння від сенсу чиїхось банальних реплік чигають на нас, шукають нас, марять нами. І ми вже стаємо заручниками цієї універсальної работоргівлі, перетворюємося на дрібненькі й кумедні об'єкти волі супермена, чи, по-європейському, надлюдини, перетворюємося у комахопричетних і плазуноподібних...

(Продовження на наступній сторінці)