«Інфекція» Степан Процюк

Читати онлайн роман Степана Процюка «Інфекція»

A- A+ A A1 A2 A3

Я ж нічого про нього не знаю, сказав лише, здається, що закінчив політех. Він — не галичанин, це зрозуміло із дещо штучнувато-правильної мови, без жодного русизму і граминки лінгвістичної безпорадності. А може, він більше не прийде? Бо справжній лицар з'являється, як метеор, і щезає у дусі екзистенції одвічної стихії...

Господи, неначе прорвалася загата, котра стримувала напір ошалілої води, неначе анахорет і аскет, розчаклований від багаторічного досвіду чорнокнижжя, почав шукати любовного шалу з двадцятирічними.

Іванка (така зворушливо-провінційна, правильно-патріотична, нетипово старомодна)... закохалася. Вона пробувала чинити опір напливу безуму ніжності, ревнощів, подумаєш, випадково приходив, він же старий, а може, жонатий, він нецікавий, все про політику і націю, але інші — взагалі... ні про що. Ні, він не може бути жонатим, невже вона, ні, не може бути, це маразм, вона не любить бородатих, зрештою, вже пройшов тиждень, а Сава щез.

Правда, хтось двічі телефонував на прохідну. Але одного разу вона була у бібліотеці, а другого... А другого так бігла, трохи не протягнулася на сходах... мама... питає, коли Іванка приїде додому, бо не пише, не дзвонить якоїсь холери, щось скоїлося? Мамо, все добре, а на серці облом, бо мама телефонувала, це нецікаво, обдурені її сподівання. Чомусь проплакала півночі, безпричинні сльози, невропатка. Батько, напевне, заборонив би про таке і думати, бо це агент КДБ підкочується до Іванки, щоби дискредитувати її, домогтися виключення з вузу, байдуже, доню, що держава наша нібито незалежна, це неправда, я все бачу із тамтого світу. Здійснилася святотатська компрометація, бо вони хочуть задушити все українське під сяєвом українського знамена і звуками українського гімну.

А агрономічно-бригадирська висока школа неквапливо, мов індійський слон, веде спудеїв до готовності зустріти із розкритими обіймами чудеса ринкової економіки, фермерський розквіт, до останньої рішучої боротьби із залишками колгоспно-злодійського менталітету. Спудеї повинні чітко і точно знати, як нагодувати цю інфантильну країну чорноземів, як закидати високоякісним продуктом цю вічноголодну обитель жебрацтва, як з'єднати у єдине хліборобське ціле її комсомольсько-козацькі губернії, одержимі обопільною ненавистю, бо злидень завжди ненавидить злидня. Спудеї знайомляться із блискучими теоріями виборсування із економічної прірви високочолих оксфордських та гарвардських геніїв, воно їм тра, як корові сідло, проте лекції і семінарські тривають...

Іванка відчуває дикий опір матеріалу, для чого я сюди вступила, слухати про культури хрестоцвітних та основи аудиту, тут половина люду жита від пшениці не відрізняє, їм у дупі закони Менделя. Спустошеність і нецікавість підповзає, накриваючи майбутніх землезнавців сірою киреєю, Сави немає, може, він і не приходив ніколи; чорноборода fata morgana, морок київського мегаполіса, вулиці як фундамент цвітіння наркоманії і токсикології...

Іванка не хоче вчитися, неупереджений психіатр назвав би це душевною кризою, набуттям досвіду, а упереджений — наростаючими симптомами шизухи у дочки буржуазного націоналіста.

Знову телефонний дзвінок, як безжальний кіборг, що повідомляє неприємне; напевне, не Сава; привіт, це я, каже... Сава, чи впізнаєте? Голос його строгий і нерідний, уявна аплікація не співпадає із таким голосом; давайте зустрінемося, ви би могли приїхати на Хрещатик, імператив інтонації чомусь дратує. Хотіла відмовити, але її робот підсвідомості, що надає архаїчному виквіту емоцій смислового оформлення, згоджується. Ось і Хрещатик, Сава строгий і красивий, на його блідому обличчі пещена чорна борода набирає синюватого відтінку, майже лик Маркса.

Але диво лише розпочинається. Сава із статечною стриманістю повідомляє Іванці, що думав про неї, вона є втіленням українки його мрії, котра мусила прийти саме із далекої таємничої Галичини, де всі дівчата, схиляючись ночами над донцовською публіцистикою, із за-тиснутими кулаками та зціпленими устами зневажають разом із автором, яко ідеальні реципієнти, народницьке антимілітарне каганцювання і безперервну роздвоєність хохлацького інтелігента-свинопаса.

О, йому не дивно, що Іванчин батько був політв'язнем, це невідбулий герой, патріот-мученик. Дівчина відчуває зачаєні припадки страху, батьківські напучування не могли канути в Лету, вона набирається мужності й питає Саву про провокації. Його степові чумацькі очі стають округлими, стриманий і м'який виплеск благородного гніву. Іванці соромно, зачервонілася, бідолашна, але розмова вирівнюється, знову набираючи форми пристрасно-строгих зізнань.

І наступила в Іванчиному житті нова епоха, вивершив херувимський кресляр лінію, що розділила життя на два періоди: доСавиний і Савиний. Третього, сиріч після Савиного, вона не могла уявити навіть у павутинні мученицьких марень.

Він почав приходити доволі часто, козак до дівчини щовечора ходить, трішки пом'якшав, обтесав найжорстокіші власні кути. Іванка мало дізналася про минуле Чорнокрила, хіба те, що ріс без батька, з мамою і молодшою сестрою, мати працювала у колгоспі, жили бідно, із деяких Савиних глухих натяків дівчина зрозуміла, що за межею бідності, якщо використовувати цю егоцентричну іменникову словосполуку, яка чи то звучанням-співчуттям, чи то звучанням-констатацією, чи то звучанням-насмішкою ще нікого не врятувала від злиденності, що випалює душу так само справно, як звихнутий на єресях інквізитор випалює єретицьке тіло під час священних ритуальних автодафе із перекривленою гримасою фанатика-ортодокса на устах, гримасою-монополією на універсальну істину, котру йому вдалося втямити...

Сава почав надовго затримуватись, і одного разу сталося те, про що Іванка часто думала. Але не було ні розкішного двоспального ліжка, ні запаху шикарних парфумів. Ані тобі трояндового вина, ані чемних вишколених слуг-автоматів, душевним життям яких ніхто і ніколи не Цікавився. Убоге дівоче казенне ліжко, гуртожитська комірка, грубуваті Савині пестощі, хоча навряд чи розрізнила би дівчина специфіку пестощів донжуана або цнотливця. Пронизливий біль, що відгукнувся аж у мозку, сторонній шмат плоті у її тілі, який у якусь долю секунди хотілося відрізати ножем і викинути через вікно, щоб її лицар назавжди позбавився ознак вульгарної фізичності, адже спарування наближує homo sapiens до фауністики. Біль трохи ущух, але надприродного задоволення, про яке була наслухана по вінця вушних раковин, вона не відчула. Сава раптом осунувся, його тверда, як імператорський жезл, плоть уподібнилася до ніжки плюшевого дитячого ведмедика, яким Іванка гралася у дитинстві. Вона навіть недовірливо помацала його пеніс, переборюючи несусвітній сором. А Сава зразу заговорив щось стороннє, здається, про рецидиви відродження лівої ідеології у сучасній Європі. Це було гидко і неприродно, але Іванка не подала вигляду, слухаючи свого першого чоловіка, якому офірувала цноту, із кам'яним обличчям єгипетської жриці, за яким ховається і доброта, і жорстокість, і поклоніння фетишу.

За березневим вікном засвітало, дівчині раптом нестримно захотілося плакати, але на праву вилицю скотилася лише сльозинка, Сава, звісно, не помітив.

Потекли їхні спільні труди і дні, плавно виникла ідея одруження, яку підкинув благородний Чорнокрил, адже через кілька місяців від їхньої першої ночі неошлюбленого кохання Іванка понесла дитинча. Дивні і незрозумілі відчуття терзали молоду жінку, немовби жах і солод приторкання до карт Таро або зрощене існування сіамських близнюків, у яких, за недоглядом великого регента, переплутали душі, вселивши одну близнючу в окремішню здорову дитину і навпаки.

Іванка прив'язалася до Сави, аж світячись нерозтраченістю та емоційною незношеністю. Але їй здаються дикими і чужими, як монологи інопланетянина, доволі нерідні Савині бурмотіння під час інтимного прологу, що він, мовляв, уявляє її беззахисне тіло в обіймах іншого чоловіка, що йому кров скипає у жилах від таких фантазій. Іванка туманно вчуває у його словах, не маючи жодного досвіду, незбагненні збоченські виверти, поранену хтивість, котра розпалює себе вульгарним ритуалом, як сірником пожежу, приховану невротичну залежність. Сава, помимо ліжка, ніколи спеціально не фіксує специфічні індивідуальні особливості, начебто існує два Сави: перший — політично причетний, строгий і пунктуальний, бо він ніколи не запізнюється, другий —латентний словоблудець і словопереступник. Коли Іванка сказала, що вагітна, Сава довго мовчав, постукуючи по столу невибагливою смердючою люлькою, котра теж додавала йому дрібку екзотичного шарму. Вона дивилася спочатку радісними, потім нажаханими очима на свого принца, мовчанка ставала болючою на дотик, накінець Сава виронив, що нації потрібні нові героїні й герої. Іванка тоді уперше зловила себе на приступі жаху перед сфінксом ідеї, котра щедро підкидає дівчині найбезпосереднішу причетність до її рядових речників, яких вона більше не бачила, окрім батька і Сави, не рахуючи кількох проворних земляків із наших організацій.

Але ідеї — ідейне, дитині — дитяче. Вона навчилася уже намацувати, йдучи наосліп, як відчайдуха-снайпер, відтінки, напівтони, чвертьрегістри, що сприяли успішним і ненав'язливим дидактичним бесідам із чоловіком (уже не мислила Саву інакше, маючи теж своєрідні припадки навіювання; якщо він покине її, то доведеться жити лише заради дитини і матері, прийняти своєрідний мирський постриг, стати світською черницею, бо чоловіків їй не треба, а хвалений-перехвалений секс дає лише, далеко не завжди, ледь приємне збудження).

(Продовження на наступній сторінці)