«Позичений чоловік» Євген Гуцало

Читати онлайн роман Євгена Гуцала «Позичений чоловік»

A- A+ A A1 A2 A3

Очі мої полізли на лоба — як в отого чортополоха, що з телячим хвостом надумав у вовки сунутись.

— Як то позичила? Чи я підрешіток, щоб позичати? Чи я залізний гак, щоб витягнути відро, яке впало в криницю? Мартохо, схаменись, бо ти вже так допозичалась, наче тебе дурний старорежимний піп хрестив, тільки намарне в воду не впустив.

— Не дурна я і в дурного не зимувала, Хомонько,— горнеться до грудей і шепоче, мов раки в торбі.— Не насправді ж позичити, а про людське око.

— Тому й шепчеш у своїй хаті, щоб тебе на сусідському кутку не почули?

— Не дивись на мене, Хомонько, мов собака на висівки... Трохи поживеш у Одарки Дармограїхи, тебе не убуде, а в нашій хаті прибуде.

— А що прибуде, коли я убуду?

Мартоха, бачу, й далі хитрує, мов дідько в греблі.

— Телятко за тебе обіцяла від своєї корови. А ти ж бо знаєш, яка в Дармограїхи корова — молоко дає, мов сметану, а годувати можна хоч остюками, однаково доїтиметься.

— Та нащо я їй здався, що хочеш позичити?

— Бо знає базари, магазини й нетрудові доходи, то прискіпуються. А так вона тепер усім казатиме, що живе твоїм коштом, твоїми заробітками,— від неї й відскочать причіпки, мов сухий горох од стіни, Одарка й далі внаджуватиметься в горох, а не в сочевицю.

— Я ще ніколи, Мартохо, не був позиченим чоловіком, то й не відаю, як то позичені чоловіки живуть із тими жінками, що їх позичили,— скрушно чухаю свою чуприну.— Значить, пристати в прийми до Одарки тільки про людське око, а з тобою й далі жити не про людське? Легше, мабуть, навчитись орати клепкою...

— Не тільки навчишся клепкою орати, а й товкачем хліб різати, а й ступою латки до штанів пришивати.

— Але ж позиченого три годи назад ждуть.

— Хомонько, думаю, за ту телицю три годи забагато, а так — на осінь та зиму. Якось перебудеш позиченим.

— Дурний дає, а розумний бере.

— Хто зразу дав, той два рази дав.

І, бачу, якщо не вговорила Мартоха, то вговорить. Бо хіба ж мені не знати, що в чужу жінку чорт ложку меду кладе, тому до неї й липнуть? І хоч я вже немолодий собака, а в мене теж дригаються жили, та й недарма кажуть, що в старій печі дідько теж топить. В чужу гречку завжди кортить ускочити, а тут сама гречка до тебе напрошується, і ту гречку звати Одаркою Дармограїхою — не з останніх вона молодиць у нашій Яблунівці!

Мартоха з моїх очей вичитала, що вже ладен пристати на її вмовляння, ладен піти на собачу стежку, і давай підхвалювати Одарку Дармограїху:

— Вона в кропиві шлюб брала, буде тобі в неї так, мов щодня кутя чи Великдень. Сьогодні — кутя, завтра — Великдень, і ні одного тобі дня посту.

— Хіба інших, Мартохо, у Яблунівці нема,— питаю,— що захотіли б її куті і в будень, і в свято? Чого накинула оком на мене?

— Бо хто ще так позичає, Хомонько, як я? Хіба ще є в селі такі, як я, що зичать кожному добра, а собі зла? Та вони тобі й пустої дірки не дадуть! Ходила Одарка Дармограїха по хатах, просила теж позичити на якийсь час, та їм шкода лою — світять водою.

— До кого ж вона ходила? —цікаво мені почути.

— До Нінки Шарпачки, просила дати Шарпака, але Нінка пообіцяла дати їй за царя Митрохи, як буде людей трохи.

— Як бабак свисне —— тоді бачитиме Шарпака.

— Го крутнулась до Ганки Вовчихи, канючила Вовка...

— Теж за теличку?

— За теличку, Хомонько!.. Але ж у Ганки й льоду на водохреща не вициганиш... Хіба що за царя Тимка, як стане земля тонка.

— Добре приспічило чоловіка, раз стільки гасала.

— Так то ж не так для себе, як для сільради... Одарка Дармограїха і до Векли Шпаркої ходила, та Векла винна їй сотню грошей, просила взамін за гроші старого Данила Шпаркого, вмовила Веклу, бо хоч і чортові думки, а слова в неї з маслечком, і так вихваляла Веклу — і що чепуруха, і що господиня. А що? Сам Данило не захотів! Якби ж, каже, якась молодша позичала, то згодився б. Сімнадцятий, бач, йому кортить! А ми, Хомонько, з тобою не такі, я не скупа, а що вже ти щирий!

— Ага, міняєш бика на воли, аби дома не були.

— На теличку! Але ж ти повернешся, а теличку віддавати назад не доведеться. Теличка виросте, стане корів— кою-первісткою, доїтиметься. Е-е, свою корівку тримати — це, Хомонько, як говориться, не станеш вовком орати. Корівка своя — це ж і здоров’я, і сила: нап’єшся сметанки, то не доведеться й руки смолити, щоб чорта втримати, бо таким богатирем станеш. А на старість хіба здоров’я нам не знадобиться? Корівка славна — це ж і від людей повага та шана, щоб не казали, що в тебе, Хомонько, і за вухом не свербить, що ти в ус не дмеш!

Чую, вмовила клята Мартоха! Звісно, чужим пивом весілля не одбудеш, але ж Одарчина теличка стане нашою теличкою. Розумом розкинула Мартоха широко. Можна й остерігатись, як Нінка Шарпачка чи Танка Вовчиха, можна сидіти нишком-тишком, як вус сидить, коли бороду голять. А коли трапляється нагода, то чом не почесатись отим рогом, який таки дістане?! Може, й потрапиш якому дурносміху на зуби, може, хтось і вищириться, мов печене порося, то що? З посміху люди бувають.

Може, і з такого посміху, як я, Хома Прищепа, стане колись людина.

— Це ж,— кажу Мартосі,— теличка виросте, відгуляє з бугаєм, приведе телятко, а ми телятко те вигодуєм, поведемо на продаж...

— І вести не доведеться,— перебиває жінка,— а купці самі біля хати хмарою витимуться.

— Ми ж і не кожному продамо...

— А за вторговані гроші можна буде і чоботи справити, і костюм тобі ж таки, Хомонько, щоб носив здоровий, а на краще заробив.

— А чи тобі зимове пальто з лисячим коміром, отаке, як головиха носить.

— Та я б обійшлась, чоловіче,— сокорить.

— А чи ми гірші від інших?

— Та воно, либонь, не випадає козі хвалитись, що в неї хвіст довгий.

— І в нашої кози, Хомонько, хвіст виросте!

— Заживемо з тобою, Мартохо! Так заживемо, що про нас і кури говоритимуть.

— Ой, говоритимуть!

VII. КВАША ПІД БОКИ ВЗЯЛАСЯ. А КИСІЛЬ ВУСА ЗАКРУТИВ

По-всякому чоловіки потрапляють до чужих жінок, а щоб так?..

Ну, буває, їде до Хоми, а опиняється у куми, бо як до тієї куми не навідатись на нічку, коли в неї така червона запаска! Є такі, що, як заплутаються в жіночих спідницях,— ні сільрада не здатна розплутати, ні міліція, ні суд, ні районний прокурор. А чи мало парубків — як побачить дівку на вулиці, то слідом починає бігти, мов собака за возом. Хіба мало отих котів, що масло люблять? І досі в Яблунівці розказують про покійного шевця Кирила Тизуня, котрий так любив молодиць та удовиць, що за бабою не побоявся б полізти й до чорта на роги. Був рудий, мов глина в яблунівських глиняниках, то хіба тепер не здибається у селі руденьких хлопців та дівчат, що познаходились від різних матерів?

Але таким гульвісам-джигунам завжди від своїх жінок перепадало на добрячі волоські горіхи. Бо хто гуляє, той

1 п’є, наливається по самі вінця, а п’яний та дурний — рідні брати. А якій жінці сподобається, щоб чоловік не в хату носив, а з хати, щоб чоловік її, жінчине, життя та статки пропивав? Але ще дужче, либонь, від таких обурених жінок перепадає отим хтивим перелюбницям, що до своєї гречки підпускають не одного капосного баранчика. Хіба законна жона того ж самого покійного шевця Кирила Тизуня не била свого благовірного качалкою та рублем, хіба не потрощила на його крижах рогачі? Так і не помогло. Як не помогло й те, що перестрівала суперниць, рвала їхні коси, дряпала очі, шматувала одяг, бо хоч ящірка з неї маленька, та зуби має гострі.

Гаразд, усяке поміж чоловіцтвом та жіноцтвом водиться

й не переводиться, така доля, а долі й на коні не об’їдеш, не знаєш, звідки й що впаде на тебе. Саме ось тут до слова мовиться й про інші придибенції! Люлі, люлі, дитя, спать: мати одна—батьків п’ять. А чому? Та з дуже простісінької причини: раз кахикнула — трьох прикликнула, вдруге кахикнула — п’ятьох прикликнула!

Ці мої балачки — не п’ята нога собаці, а таки до діла. До того самого діла, як моя вредна Мартоха та й позичила мене Одарці Дармограїсі, а я своїй жінці не став суперечити, бо, по-перше, сперечатися з нею — марна річ, та й, по-друге, телятко на хазяйстві знадобиться, воно кісткою в горлі не стане.

— То,— кажу Мартосі,— не барись, раз позичила мене Одарці,— віддавай.

— А коли ж тебе краще віддати, Хомонько? — питає, мов колядує.

— Не знаю, та здогадуюсь, що ліпше увечері.

— Авжеж, щоб менше людей знало. Але ж хіба шило в мішку сховаєш? Та й Одарка хоче, хай усі зразу довідаються, що вона вже за тобою живе, з твоїх статків і твоєї роботи... А насправді ти на її обійсті триматимешся, мов пісок на вилах, правда? — нагадує.— І знай, Хомонько, що я тебе таким не пущу!

— Яким?

(Продовження на наступній сторінці)