Пропонуємо онлайн-добірку найкращих поезій відомої української поетеси Ірини Жиленко (1941–2013) для самостійного читання, вивчення напамʼять, підготовки до уроків та позакласних заходів. Вірші можна завантажити й роздрукувати для зручного читання.
Перший свій вірш Ірина Жиленко написала восьмирічною школяркою. Друкуватися в пресі почала з 1958 року.
Як талановита поетеса дебютувала у 1965 році збіркою «Соло на сольфі». Ця збірка відразу була помічена літературною критикою: одні дорікали за аполітичність, називаючи твори дебютантки поезією «приватного життя», а інші, як, наприклад, літературознавець Микола Жулинський, зазначали: «Світ Ірини Жиленко твориться за принципом інакшості, іншості, несхожості зі світом реальним. У тому, іншому, інакшому світі – світі художньої реальності – вона вільна, нічим і ніким не скута…». Сама ж поетеса в усіх наступних збірках повторювала своє надзвичайно оптимістичне творче кредо і мету: «Вірші мої, недосяжні для тьми, будуть відлунювать сонце!..».
Ірина Жиленко – автор понад 20 поетичних збірок. Після першої збірки – «Соло на сольфі» (1965), у якій лірична героїня поставала то людиною почуттів, що раділа життю у всіх його проявах, то могла елегійно посумувати, маючи на те відомі тільки їй причини, вийшли у світ: «Автопортрет у червоному» (1971), «Вікно у сад» (1978), «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна» (1979), «Дім під каштаном» (1981), «Ярмарок чудес» (1982), «Збулося літо. Вибране» (1983), «Останній вуличний шарманщик» (1985), «Дівчинка на кулі» (1987), «Чайна церемонія» (1990), «Вечірка у старій винарні» (1994), «Пори року» (1999), «Євангеліє від ластівки» (2000), «Цвітіння сивини» (2003), «Євангеліє від ластівки. Вибрані твори» (2006).
Від збірки до збірки Жиленко розробляє тему «святої буденності» (як правило, міської), розкуто, музично виразно витворює казково-прекрасний, освячений любов'ю світ. У тому світі через переживання конкретної особистості майстерно передає драму суспільства й епохи. Її цікавлять проблеми моральні, загальнолюдські, понадчасові, питання родинних стосунків. Вона – майстер психологічного портрету, акварельного малюнка, побутових сценок, ритму.
Український поет Борис Олійник, зачарований казковими асоціаціями поетеси з другої збірки віршів «Автопортрет у червоному», зазначав: «… Ірину Жиленко з-поміж багатьох інших поетів вирізняє її стовідсоткова щирість, довіра до читача, розкритість». Особливістю її поетичного світобачення є воздавання хвали і слави повсякденному, звичайному життю в його найбуденніших проявах.
Мудрі й світлі поезії, у яких багато вигадки, світла, де творяться веселі, грайливі казки, що вчать добру та людяності, увійшли в 5 збірочок для дітей: «Достигають колосочки» (1964), «Вуличка мого дитинства» (1979), «Двічі по два – дорівнює кульбабці» (1983), «Казки буфетного гнома» (1985), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером» (1986). Вірші «Підкова», «Жар-птиця», «Снігова баба», «Гном у буфеті» стали хрестоматійними й увійшли в шкільні підручники.
Ірину Жиленко вважають найбагатшою на кольори поетесою. Підраховано, що в її поетичних збірках назви кольорів ужито 1059 разів. Поетеса дуже любила рослини, особливо квіти. На честь фіалок – своїх улюблених квітів, вона навіть створила літературний жанр «фіалки-вірші».
У доробку поетеси є лише один елегійно-тяжкий цикл поезій – «Сльоза за сльозою». Песимістичний настрій у ньому виростав із відчуття гіркої втрати – смерті чоловіка, письменника Володимира Дрозда, з яким вона разом пройшла більшу частину життя. Друзі допомогли пережити горе. І попри всі обставини подальшого життя Жиленко залишилася вірною девізу – «homo feriens» – людина святкуюча, що творить свою «оду радості», «оду весні».
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 29.05.2024