Степан Бандера (1909–1950) – український політичний діяч, один з чільних ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху, голова Проводу ОУН-Б.
Степан Бандера народився 1 січня 1909 року у Старому Угрині, що в Івано-Франківській області, в родині греко-католицького священника. Мати теж походила з родини священників. Усього у сім'ї було семеро дітей, Степан Бандера був другим після найстаршої сестри Марти-Марії.
Коли Степану виповнилось 5 років, розпочалася Перша світова війна. Школи в селах не працювали. До того ж, майбутній провідник ОУН страждав від ревматизму суглобів. Його навчали вдома запрошені вчителі. Ось що він сам писав: «Навчання в обсягу народньої школи я дістав у домі батьків, разом з сестрами й братами, користаючи з несистематичної допомоги домашніх учительок».
У травні 1919 року під час наступу польських військ десятирічний Степан Бандера разом із родиною був евакуйований до подільського містечка Ягільниці. З 1919 по 1927 рр. він навчався у Стрийській гімназії. Степан зарекомендував себе як витривалий спортсмен, у вільний час співав у хорі, грав на мандоліні й гітарі, захоплювався грою в шахи. Хлопець був категорично проти паління й випивки. У 1922 році – став учасником Пласту. Саме того ж року його мати померла від туберкульозу.
У 1928 році, після закінчення гімназії, Бандера вступив на агрономічне відділення Високої політехнічної школи у Львові. Провчився вісім семестрів, але так і не отримав диплом через свою активну політичну діяльність. Від 1930 року – став членом ОУН, глибоко пройнявшись її ідеологією. У 1932–1933 рр. він – вже замісник та керівник Крайової екзекутиви – комендант Української Військової Організації (УВО).
У червні 1934 року польська поліція заарештувала Степана Бандеру та інших членів ОУН за організацію політичних акцій. Степана Андрійовича було засуджено до смертної кари, але потім вирок замінили на довічне ув’язнення. У в’язниці він перебував до вересня 1939 року. Але навіть там він залишався провідником ОУН та підтримував зв’язок із підпіллям. Ось що писав Степан Андрійович в автобіографії про той час: «Я сидів у в’язницях «Свєнти Кшиж» коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 року. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину – в суворій ізоляції. За той час провів три голодівки – по 9, 13 і 16 днів. Одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві – індивідуально, у Львові й Бересті».
Коли Німеччина напала на Польщу, тюремна адміністрація поспіхом евакуювалися і всі ув’язнені вийшли на свободу. У той час помер провідник ОУН – Євген Коновалець, тож провід ОУН очолив полковник – Андрій Мельник. Степан Бандера, повернувшись в лави ОУН, почав вимагати його звільнення та змінення тактики організації. Наслідком виникнення серйозного конфлікту стало відокремлення від ОУН групи людей на чолі з Бандерою. 1−4 квітня 1941 року на II Великому Зборі ОУН-Б Бандеру офіційно обрали її керівником. Ця організація проводила активну боротьбу проти Москви та радянської влади. Бандера став для неї небезпечним ворогом.
Незадовго до німецько-радянської війни Бандера ініціював створення у Кракові Українського Національного Комітету для об'єднання українських політичних сил в боротьбі за державність. За згодою німецького режиму ОУН-Б сформувала батальйони Нахтігаль і Роланд, які Бандера вважав ядром майбутньої української армії.
30 червня 1941 року Провід ОУН-Б проголосив відновлення Української Держави у Львові. Відновлення України та її незалежність не входили у плани Рейху. 5 липня 1941 року гітлерівці заарештували Бандеру і відправили до Кракова з вимогою відкликати Акт проголошення Української Держави і переходу до співпраці з німцями. Бандера відмовився піти на ці вимоги гітлерівців. 9 липня його відправили в Берлін й помістили в тюрму гестапо на Ліхтерфельде-Ост. 20 липня Бандеру знову перевели під домашній арешт. У цей час йому пропонували створити підконтрольну німцям Крайову раду, а згодом – і Дорадчу раду при Райхскомісаріаті.
Коли у вересні 1941 року німецьким військам вдалося оточити та захопити Київ, Степана Бандеру відправили у центральну тюрму гестапо в камеру № 29 на Прінцрегентштрасе. Одночасно провели масові арешти членів ОУН на всіх окупованих німцями територіях в Україні та Європі, ув’язнивши півтори тисячі оунівців.
На початку січня 1942 року Бандеру перевели у камеру-одиночку (карцер) № 73 концтабору Заксенгаузен, звільнили у вересні 1944 року під домашній арешт, запропонувавши співпрацю в Українському національному комітеті, однак він знову відмовився. 1 лютого 1945 року під час авіаційних бомбардувань Бандера втік з родиною до Тіролю (Австрія), а звідти згодом переїхав до Відня.
Поки Бандера перебував в ув’язненні, ОУН-Б керував Микола Лебідь. У травні 1943 року він передав свої повноваження Роману Шухевичу. Незадовго до цього – у лютому 1943 року – з його ініціативи була проведена III конференція ОУН, на якій було прийняте рішення про активізацію партизанської діяльності й початку збройної боротьби та створення Української повстанської армії (УПА) для антинімецької та антирадянської боротьби.
У лютому 1945 року на Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН-Б на Українських Землях Бандера увійшов до керівництва організації разом з Романом Шухевичем та Ярославом Стецьком. А в 1947 році – він знову очолив Провід ОУН-Б. Степан Бандера разом з сім'єю був змушений часто змінювати місце проживання. До 1948 року вони переїжджали шість разів. Через необхідність дати доньці хорошу освіту Бандера та його сім'я у 1954 році остаточно переїхала до німецького міста Мюнхен, де він жив під іменем Штефан Попель.
Радянські спецслужби здійснювали на нього замахи один за одним, але невдалі. У 1959 році Степан Андрійович розповідав: «Повідомили мене із служби безпеки, що буде атентат, але це не вперше. Застерігають мене як малу дитину, пригадують мені. Але коли, і хто, і де, і в який спосіб – все під знаком запитання. Цього разу дуже серйозно попереджували, і я вчора зробив несподіванку, покликав усіх хлопців із друкарні на вулицю, щоби продемонструвати свою присутність». Бандера відмовився від охорони. 15 жовтня 1959 року агент Москви Богдан Сташинський вистрелив у нього із пістолета, який був наповнений отруйним газом. 20 жовтня 1959 року Степана Бандеру поховали на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф.
У інтерв'ю російській газеті «Комсомольская правда», оприлюдненому у номері за 6 грудня 2005 року, колишній голова КДБ СРСР Володимир Крючков визнав, що «вбивство Степана Бандери було одним з останніх усунень КДБ насильницькими методами небажаних елементів».
Бандера очолив нелегальну Організацію українських націоналістів на західноукраїнських землях у критичний час боротьби з польською окупацією у 1930-х роках, продовжив боротьбу з німецькою окупацією, потрапив у німецьке ув’язнення, потім опинився в еміграції, звідки організував роботу з метою підтримки руху опору та протистояння вже радянській владі. Його внесок є не лише практичним, але й символічним. Саме постать Бандери стала консолідуючою для формування образу українського націоналізму та безкомпромісною в боротьбі за незалежність.
В ОУН Бандера виявив себе як радикальний політик: наприклад, він організував кілька політичних вбивств (зокрема, секретаря консульства СРСР у Львові Олексія Майлова – як відповідь ОУН на Голодомор в Україні). Його засудили до страти, але замінили її довічним ув'язненням. Після захоплення Польщі Німеччиною у 1939 році, Бандера вийшов на волю. Він планував розширити мережі визвольної організації на територію всієї України, але через розкол в організації цим планам не судилося збутися.
У липні 1941 року влада німецьких окупантів оголосила про остаточну заборону діяльності українських організацій. Практично до завершення Другої світової війни Бандеру протримали в ув’язненні. Націоналісти пішли на тимчасову співпрацю з Абвером (орган армійської розвідки) ситуаційно й нетривало, адже їхньою основною метою було створення Української держави. Піком співпраці стали 39-ті – 41-і роки, – саме в цей час Сталін уклав союз із Гітлером, а націоналістів спіткали арешти і ув’язнення.
Німецька сторона вважала діяльність УПА «антинімецьким повстанням».Перша сотня УПА була сформована 22 січня 1943 року і вже за кілька тижнів розгромила німецьку комендатуру в містечку Володимирець, що на Рівненщині. З того часу масштаби опору гітлерівцям тільки зростали. У червні 1943 року окупаційний керівник Волині та Поділля Гайнріх Шене доповідав, що його адміністрації «українські націоналісти завдають більше труднощів, ніж більшовицькі банди».
Кандидат історичних наук, дослідник українського визвольного руху ХХ століття Микола Посівнич стверджує, що Степан Бандера є уособленням та символом боротьби, визвольного руху. Саме слово «Бандера», «бандерівці» уособлюють тепер весь визвольний рух, як у різні історичні періоди було «петлюра», «петлюрівці» або «Мазепа», «мазепинці».
Бандера народився на Заході і ніколи не відвідував території, що на схід від річки Збруч. Він ніколи не був у Києві, Харкові, Запоріжжі чи Донецьку. Його практична діяльність розгорталася лише на Західній Україні.
Прізвище «Бандера» – іспанського походження й означає «прапор», «стяг». Перші псевдоніми Бандери – Сірий, Лис і Баба.
Через 4 роки навчання у гімназії Бандера вже сам читав лекції іншим гімназистам. Він зарекомендував себе як витривалий спортсмен, у вільний час співав у хорі, грав на мандоліні й гітарі, захоплювався грою в шахи. Хлопець був категорично проти паління й випивки.
На канікули Степан-гімназист приїздив в село Воля-Задеревацька до батька. Юнак запитував у селян: «А чому ви досі не побудували школу?» Чув відмовки: «немає матеріалів, а панський ліс охороняють». І тоді Бандера запропонував місцевим вирішувати такі питання вночі. Скоро в центрі села зібралось достатньо будматеріалів для будівництва першої за багато століть школи.
Протягом десятиліть Степан Бандера був організатором підпільної боротьби проти трьох держав – Другої Речі Посполитої, Третього Рейху та Радянського Союзу.
Ані литовці, ані латиші, ані естонці, які теж намагалися організувати боротьбу проти радянської окупації, не витримали більше двох-трьох років підпілля. А очолювана Бандерою організація вела впевнену боротьбу до середини 1950-х років.
Коли у 1950-х роках Степана Бандеру вчергове обрали провідником ОУН, він відреагував у своєму стилі: «Дякую! Смертний вирок приймаю».
Згідно з різними відомостями, Москві вдалося позбутися Бандери лише з 8-10 разу.
Двоє братів Степана Бандери – Василь та Олександр – загинули у концтаборі Аушвіц наприкінці липня 1942 року. Третього брата – Богдана – розстріляло гестапо. У липні 1941 року батька Степана Бандери розстріляло в Києві НКВД, а двох його сестер вивезли в табори в Сибіру. Третя сестра Степана Бандери на 10 років потрапила в радянські табори у 1946 році.
Бандера був глибоко віруючою людиною, християнином. Він виступав за свободу совісті і вважав, що справжнє сповідування і підтримання живої християнської віри – це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й усього народу, усіх національних сил, зокрема – національно-визвольного руху.
За словами знайомої Бандери з Прикарпаття Анастасії Буркало, Степан Григорович закликав дівчат вишивати рушники, а хлопців – не пити горілку. Напередодні Різдва він запропонував зробити афішу «Святкуймо без алкоголю», і ніхто не пив на свята. Нині у місті Калуш, що на Прикарпатті, досі щорічно проходить Всеукраїнський турнір з шахів пам’яті Степана Бандери.
Восени 2022 року ім'я Степана Бандери стало популярним у соцмережі «ТікТок», коли пісня «Батько наш Бандера» стала вірусною. Цей хіт заспівали навіть у стінах Верховної Ради.
Степану Бандері встановлено пам'ятники у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Дрогобичі, Коломиї, Здолбунові, Калуші, Городенці, Теребовлі, Трускавці, Бережанах, Бучачі, Дублянах, Микитинцях, Самборі, Снятині, Стрию, Бориславі, Заліщиках, Червонограді, Мостиськах, селах Козівка, Грабівці та Середній Березів.
Іменем Бандери названо вулиці та проспекти в Тернополі та Києві, у Львові, Луцьку, Сумах, Дубровиці, Рівному, Коломиї, Івано-Франківську, Умані, Червонограді, Дрогобичі, Стрию, Долині, Калуші, Ковелі, Володимирі-Волинському, Городенці, Кам'янці-Подільському, Ізяславі, Сколе, Шепетівці, Житомирі, Броварах, Борисполі, в інших населених пунктах. Вулиця Степана Бандери існує також в місті Лос-Анджелес (США).
У світі діють 6 музеїв Степана Бандери:
У багатьох містах України щороку 1 січня проводиться смолоскипна хода на честь Дня народження Степана Бандери. У Києві вперше така хода пройшла у 2007 році, у Полтаві – з 2010 року, з 2011 р. – в Житомирі, з 2014 р. – у Дніпрі, з 2016 р. – у Херсоні і Слов'янську, з 2017 р. – в Запоріжжі і Черкасах.
20 січня 2010 року Президент України Віктор Ющенко надав Степанові Бандері звання Героя України з орденом Держави «за незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і самопожертву в боротьбі за незалежну Українську державу» (посмертно). 2 квітня 2010 року Донецький окружний адміністративний суд визнав цей Указ незаконним та скасував його, пояснивши, що таке звання може присуджуватися тільки громадянам держави; набуття громадянства України є можливим з 1991 року; особи, що померли до цього року не можуть бути громадянами України; Бандера Степан Андрійович помер у 1959 році, тому він не є громадянином України, через що не може бути відзначеним званням Героя України.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 07.02.2025