Михайло Драгоманов (1841–1895) – видатний український вчений, критик, публіцист, історик, філософ, економіст, фольклорист і громадський діяч.
Михайло Драгоманов народився 18 (30) вересня у м. Гадячі Полтавської губернії в родині дрібномаєтного дворянина, нащадка козацької старшини.
Його батьки були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди.
Від народження Михайло зростав і виховувався в українському середовищі: українською мовою розмовляли рідні, знайомі, дворові люди, селяни. Він чув українські пісні та казки, розповіді про старовину українську, Гетьманщину та Козаччину.
У 1849–1853 рр. – навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де серед інших дисциплін вивчав історію, географію, мови та захоплювався античним світом. Згодом він продовжив навчання у Полтавській гімназії (нині – Полтавська школа №3), вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю та освіченістю. Восени 1859 року – вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира.
У 1863 році Драгоманов став членом товариства «Громада». Відомо, що це об'єднання було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту і права. Від середини 1860-х років становлення Драгоманова як вченого відбувалося в тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. У його роботах того часу – історичних, етнографічних, філологічних та соціологічних – мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя. У 1870-му році Київський університет відправив Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий вчений пробув там майже три, завітавши за цей час до Берліна, Праги, Відня, Флоренції, Гейдельберга, Львова. Це трирічне закордонне турне було надзвичайно плідним для Драгоманова. Після нього він зміг критично оглянути та оцінити свої переконання, зіставляючи їх із науковим західноєвропейським досвідом.
Особливе місце у політично-публіцистичній діяльності Драгоманова займала Галичина. Він намагався «розбудити» галицьке суспільне життя (бо, як він це розумів), підняти рівень суспільної свідомості. Пізніше, через донос – звинувачення в українофільстві та сепаратизмі, Драгоманов був позбавлений кафедри, де він працював на посаді штатного доцента з 1873 року, тож з 1875 р. Драгоманов став політичним емігрантом. Через Галичину і Угорщину він вирушив до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, розпочати випуск української газети. Через рік Драгоманов створив у Женеві суспільно-політичну збірку «Громада». Там було видано 5 томів збірки. Його головною метою було надання великої кількості матеріалів для вивчення України та її народу, його духовних починань та прагнення до свободи та рівності серед світової спільноти.
Виступивши проти децентралістичних тенденцій тогочасного народництва, Драгоманов врешті-решт став виразником ліберально-конституційних тенденцій, органом яких була газета «Вільне слово», яку він редагував. У 1876 році – вийшов Емський указ, спрямований проти української мови та українофілів. У 1878 році на Паризькому літературному конгресі Михайло Драгоманов зачитав доповідь «La littérature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe» («Українська література, заборонена російським урядом»), в якій різко засудив Емський указ і виступив на захист української мови. Прочитавши цю доповідь, – вона вийшла окремою брошурою, – Карл Маркс підкреслив у тексті такі слова: «Тарас Шевченко – син народу в повному розумінні цього слова. Більше, ніж будь-хто інший, він заслуговує на титул народного поета».
У 1889 році Драгоманов був запрошений викладати на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (тоді – Князівство Болгарія), де працював аж до своєї кончини. Леся Українка про останні дні свого дядька свідчила так: «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення сумного стану справ в Україні»..
Вчений хворів на аневризму аорти, через що йому було важко говорити. Помер від розриву аорти 2 липня 1895 року. Похований у Софії за протестантським обрядом.
Публіцист Михайло Павлик у праці «Михайло Петрович Драгоманов. 1841–1895. Єго юбілей, смерть, автобіографія і спис творів», виданий у Львові 1896 року, зазначав: «Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд, що завсігди добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння, – на думку І. Франка, – найліпше характеризує нам самого Драгоманова».
Михайло Драгоманов зіграв важливу роль у створенні першого українського політичного проекту – Русько-Української радикальної партії (1890). Він вважав себе соціалістом, однак у центр уваги ставив свободу особистості. Критично сприймав марксизм і рішуче заперечував терористичні методи російських народників, вважаючи, що «чиста справа потребує чистих рук».
Вчений обґрунтував ідеї політичної свободи, прав і свобод у Проекті заснування Статуту українського суспільства» в рамках конституційного ладу майбутньої конфедеративної держави. Висвітлив його у «Вільній Спілці», а саме – у конституційному проекті «Вольный Союз – Вільна Спілка”.
Драгоманов є засновником української зарубіжної періодики. Він створив у Женеві «Вільну українську друкарню» і «Женевський гурток» – перший український соціалістичний осередок, який у 1878–1883 роках об’єднав публіциста – Остапа Терлецького, правника і соціолога – Максима Ковалевського, історика, педагога – Якова Шульгина, поета, філософа, громадського діяча – Івана Франка і публіциста – Михайла Павлика. Разом вони видавали громадсько-політичний та науково-літературний збірник «Громада» – перший безцензурний в історії української преси.
Драгоманов був популяризатором спадщини Тараса Шевченка. У 1882 році – видав у Женеві поему «Марія» із власним вступним словом і коментарями – спершу українською мовою, переданою латинським шрифтом, а 1885-го – в перекладі російською. Всього у Швейцарії він видав без цензури 112 назв книг і брошур, у тому числі 37 українською мовою.
Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості в ній, відмежувався від російського народництва.
Науковець одним із перших в українському літературознавстві звернувся до аналізу романтизму як напряму у мистецтві, що у попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість усною народною творчістю, етнографією та міфологією українців. Таким чином було підготовлено передумови для виникнення та розвитку реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини ХІХ століття.
М. Драгоманов виховав цілу плеяду молодих вчених. За кілька років до смерті він написав працю «Чудацькі думки про українську національну справу». Її можна вважати заповітом науковцям у галузі дослідження української історії.
Прізвище вченого походить від слова «драгоман», що з арабської означає «перекладач, тлумач».Він вільно володів п’ятьма європейськими мовами.
Михайло Драгоманов є автором понад 2 тисяч творів з різних наукових галузей. Наукові та публіцистичні праці підписував псевдонімами: Толмачев, Українець, М. Кузьмичевський, П. Кузьмичевський, Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Петрик, Чудак, М. Т – ов. Припускають, що від одного з них – «Українець» – взяла собі псевдонім Леся Українка, адже поетеса була племінницею М. Драгоманова.
18 травня 1861-го р. Драгоманов був серед тих, хто зустрічав під Києвом домовину Тараса Шевченка. У виголошеній від імені студентства Київського університету промові він сказав: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець». Разом із ним були й інші видатні постаті української культури: Володимир Антонович, Микола Лисенко, Тадей Рильський, Михайло Старицький. Згодом вони склали ядро київської «Громади», збирались у кабінеті професора історії Володимира Антоновича та на домашніх зібраннях у Лисенків, Драгоманових, Косачів, Старицьких й обговорювали та утверджували державну символіку, гімн, формували політичні товариства й партії.
Михайло Драгоманов став першим політичним емігрантом у Російській імперії. За Емським указом 1876 року для припинення «небезпечної для держави діяльності українофілів» особисто імператор Олександр ІІ постановив: «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского, как неисправимых и положительно опасных в крае агитаторов» із забороною в’їзду в Південні губернії і столиці.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 07.02.2025