Микола Костомаров (1817–1885) – видатний український історик, етнограф, прозаїк, поет-романтик, ідеолог слов’янського відродження і діяч українського національно-визвольного руху.
Микола Костомаров народився 16 травня 1817 року у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Батько був місцевим поміщиком, а мати – його кріпачкою, якій він дав хорошу освіту в одному з московських пансіонів. Вони обвінчалися після народження сина, але у 1828 році батько трагічно загинув і усиновити Миколу не встиг. Тому Микола Костомаров перебував у кріпацькій залежності й отримав волю завдяки неймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері. Цей факт вплинув на подальшу долю і світогляд майбутнього вченого.
Коли хлопцю виповнилося 10 років, його відправили навчатися до Московського пансіону, а згодом мати перевела його з московського пансіону до пансіону у Воронежі. Проте рівень викладання там був дуже низьким, і хлопчик ледь висиджував нудні уроки, які практично нічого йому не давали. Згодом він почав навчання у Воронезькій гімназії, яку закінчив у 1833 році. З 1833 по 1837 рік – навчався в Харківському університеті на історико-філологічному факультеті.
У 1842 році Микола Костомаров написав магістерську дисертацію «Про причини і характер унії в Західній Росії», але не захистив її через урядову заборону, бо сама ідея праці йшла врозріз із тодішньою офіційною ідеологією. Через 2 роки він написав і захистив нову дисертацію, вже на іншу тему: «Про історичне значення російської народної поезії». У 1846 році Костомарова запросили читати курс лекцій зі слов’янської міфології до Київського університету на кафедру історії.
У 1845 році разом з Миколою Гулаком і Василем Білозерським Костомаров заснував Кирило-Мефодіївське братство й брав активну участь у складанні програмних документів – «Книг буття українського народу», «Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків», а також – був автором записки про об’єднання слов’янських народів. У 1847 році за участь в українофільському братстві Костомарова заарештували та перевезли з Києва до Петербурга. Рішення про покарання осіб, причетних до діяльності Кирило-Мефодіївського братства, приймалися позасудовим способом, особисто російським імператором – Миколою І.
Після річного ув’язнення в казематі «Третього відділу», а потім у Петропавловській фортеці Костомарова на довгих дев'ять років заслали до Саратова під поліцейський нагляд із забороною працювати викладачем і видавати книги. З 1848 по 1856 рік Микола Костомаров служив у Саратовському статистичному комітеті, писав і публікував статті з історії, економіки та культури Саратовської губернії. Саме в Саратові він написав фундаментальну працю «Богдан Хмельницький», закінчив дослідження «Бунт Стєнькі Разіна», а також почав нову роботу про внутрішній побут Російської держави XVI–XVII століть. У 1856 році його звільнили від поліцейського нагляду і учений знову мав змогу публікувати свої наукові праці.
У 1857 році Костомаров подорожував по Європі, відвідав Швецію, Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію, Австрію. У 1859 р. – прийняв запрошення очолити кафедру російської історії Петербурзького університету. На початку 1862 року – залишив працю в університеті і зосередився на науковій роботі. З 1861 по 1863 рік – брав активну участь у виданні першого українського громадсько-політичного і художньо-літературного журналу «Основа» й виробленні його національно-культурної програми.
З 1861 по 1884 рр. Костомаров працював в археографічній комісії, яка збирала документи з історії України та Білорусі. За цей час Микола Іванович опублікував понад 200 праць, в більшості своїй присвячених соціально-політичній історії Росії та України. Серед них – «Начало Руси» (1860), «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861), «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада» (1864), «Вече и вечевое устройство в древней Руси» (1864) та ін.
У цей же період під редакцією Костомарова вийшло 12 томів «Актов Южной и Западной России», що відносяться до історії Південної і Західної Росії – України і Білорусії 14–17 століть, зібраних Археографічною комісією, а також – 3 випуски «Пам’ятників старовинної російської літератури». У статті «Две русские народности» (1861), Костомаров розрізнив визначальні риси національного характеру українців та росіян. Написав «Русскую историю в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (т. 1–7, 1873–88).
У 1872 році за дослідження «Останні роки Речі Посполитої» Костомаров був удостоєний премії Академії наук, написав свою найвідомішу працю «Російська історія в життєписах найважливіших її діячів». У 1876 році його обрали членом-кореспондентом російської Академії Наук, а також – почесним членом Югослов’янської академії наук і мистецтв (1870), сербського ученого товариства «Друшество» (1869).
Помер М. І. Костомаров 7 (19) квітня 1885 року і був похований на Волковому кладовищі у Санкт-Петербурзі.
Роль Костомарова в розвитку української і російської історіографії – величезна. Він був ідеологом Кирило-Мефодіївського братства й автором його найголовнішого програмного документа – «Книга буття українського народу». Кирило-мефодіївці вперше сформулювали українську національну ідею. Саме від них веде свою історію новий український національний рух.
Костомаров відстоював право на самостійний і вільний розвиток української мови та літератури, а також – здійснив глибокий науковий огляд майже всього комплексу вітчизняних літописів.
Він був одним із засновників перших товариств «Громада» як національно-культурних осередків української інтелігенції, що виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття.
А ще Микола Іванович увійшов в історію української літератури як дуже цікавий письменник-романтик. Він є автором віршованих збірок «Украинские баллады» (1839), «Вітка» (1840), низки історичних п'єс, у яких поетизує козацьку славу України («Давнина», «Діти слави, діти слави!», «На добраніч»). Набули популярності вірші-пісні романсового характеру, стилізації народних ліричних пісень («Стежки», «Поцілунок», «Рожа», «Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»), особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжним щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак...», «Зірка», «Зорі» та ін.).
Микола Костомаров залишився у вдячній пам'яті українського народу ще за те, що він був близьким другом Тараса Шевченка й написав програмний твір – «Книгу буття українського народу». 150-річчя від дня народження М. І. Костомарова за рішенням ЮНЕСКО широко відзначалося в усьому світі. Соціогуманітарні дослідження спадщини та особистості Миколи Костомарова утворюють окрему галузь історіографії – костомарознавство. Костомарознавчі студії розпочалися одразу після його смерті та розвиваються упродовж XX–XXI століть.
Миколу Костомарова змалечку називали «чудесною дитиною», настільки він вражав оточуючих своїми здібностями та інтелектом.
Костомаров обрав українську самоідентичність – можливо, на честь матері. І, на противагу батькові-атеїсту, був до кінця життя дуже релігійним. А від екзотики, якою захоплювався в дитинстві (наприклад, марив про Латинську Америку, неясно уявляючи, що це таке), перейшов до вивчення України.
Саме Костомаров загітував Тараса Шевченка вступити до таємничої політичної організації – Кирило-Мефодіївського братства, яке поширювало ідеї слов'янського єднання, маючи за мету утворення федерації вільних слов'янських народів.
Костомаров знав багато мов: вивчив грецьку, латинську, французьку, німецьку, чеську, польську, сербсько-хорватську мови.
Праця Костомарова «Слов’янська міфологія» – це справжній скарб. Саме Костомаров наголосив на нашому праві мати свою міфологію і застерігав від підробок, закликав вірити науковим джерелам. Бо тоді, на жаль, була псевдоміфологія, поетична, яка не мала нічого спільного з віруваннями наших предків. Наприклад, виявляється, не було бога Леля – це вигадка, що прижилась як любовний символ.
У Костомарова був романтичний період, коли він закохався у свою ученицю, талановиту піаністку – Аліну Крагельську. Готувалися до весілля, але буквально в день перед вінцем нареченого заарештували. Згодом Аліна вийшла заміж за іншого, а потім, через багато років, вона – удова Кисіль, нарешті стала дружиною Костомарова. Ці непрості стосунки згодом описав Віктор Петров-Домонтович у романі «Аліна й Костомаров».
Вплив вченого на петербурзьку інтелігенцію був величезним. Вступна лекція в університеті у 1859 році запам'яталася Костомарову над усе. Він згадував: «Скупчення публіки було величезне; кілька державних осіб відвідали мою лекцію. По закінченні читання знялися гучні овації, а потім юрба молодих людей підхопила мене на руки і винесла з університетського приміщення до екіпажа». Він твердо стояв на національних позиціях. Його гаслом були такі слова: «Нехай же ані великороси, ані поляки не називають своїми землями, заселені нашим народом!».
Іменем Миколи Костомарова названо вулиці у містах України – Львові, Коломиї, Дубні, Рівному, Харкові, Севастополі та ін.
8 травня 1992 року постановою Президії НАН України було засновано премію НАН України імені М. І. Костомарова, що присуджується Відділенням історії, філософії та права НАН України за видатні роботи в галузі історії та історичного джерелознавства.
Іменем М. І. Костомарова названо аудиторію історичного факультету ХНУ імені В. Н. Каразіна.
16 травня 2017 року на державному рівні в Україні відзначалась пам'ятна дата – 200 років від дня народження Миколи Костомарова.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 16.12.2024