Василь Стус (1938–1985) – український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, публіцист, правозахисник та політв'язень
Василь Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині.
Він був четвертою дитиною в селянській родині Семена та Ірини Стусів. Батьки мали невелике власне господарство та землю.
Щоб уникнути примусового життя і роботи в колгоспі, сім’я змушена була переїхати до міста Сталіно (сьогодні Донецьк). Спочатку переїхав батько, знайшовши роботу на заводі. У 1941 році до Сталіного перебралась уся сім’я.
Василь рано навчився читати і потай від батьків самостійно пішов до школи. Йому тоді ще не виповнилося й 6 років. Батьки багато і важко працювали, тому не відразу звернули увагу на те, що Василька вдень часто не буває вдома. Дізналися про його школярство лише тоді, коли вчителька запросила матір до себе й запитала, чому Василь ходить до школи босий.
Особливо важкими для Стусів були повоєнні 1946–1947 роки. Пізніше Василь Стус у листі до сина згадував так про своє дитинство: «Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3–4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися… Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи – рвав траву – чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко – жили, мало не пропали… Пам’ятаю, як 1946–47 рр. пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти – і дивитися на їжу їй було тяжко. А мені ложка не лізла до рота».
У 1954 році Василь Стус закінчив школу № 150 в місті Сталіно зі срібною медаллю. Він хотів вступити до Київського університету, щоб стати журналістом. Однак 16-річному юнаку відмовили навіть у розгляді документів, мовляв, неповнолітній. Він повернувся додому і вступив на філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту, який закінчив 1957 року з червоним дипломом.
У студентські роки поет захоплювався Рильським, Верхарном. Згодом, у 1960-х, його кумиром був Пастернак. У статті «Двоє слів читачеві» поет зізнався, що це була «необачно велика любов до нього», від якої він «звільнився – тільки десь 1965–1966 рр.».
У 1959 році після закінчення університету поет два місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, потім два роки відбував армійську службу (Лубни, Урал). По демобілізації з 1961 по 1963 рік викладав українську мову та літературу в школі № 23 в Горлівці (Донеччина), працював літературним редактором газети «Социалистический Донбас».
У період вчителювання Стуса дуже турбувало становище української мови на Донеччині. Про це Стус ділився з Андрієм Малишком у листі від 12 грудня 1962 року: «Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. У Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр – з горілкою і шароварами? Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної».
Восени 1963 року Василь Стус переїхав до Києва і вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т. Шевченка Академії наук УРСР за спеціальністю «Теорія літератури». Перші роки в Києві працював над поетичною збіркою «Круговерть», перекладами, писав літературно-критичні статті.
У вересні 1965 року на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Іван Дзюба виголосив промову проти масових арештів української інтелігенції. Стус, який був серед глядачів у залі, встав і вигукнув: «Хто проти тиранії – встаньте!». Ця подія стала першим громадським протестом проти масових репресій у СРСР у повоєнний час. У пояснювальній записці Стус тоді написав: «Ці підозріливі арешти створюють грунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937 р. надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи – я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином». Усі, хто «засвітився» на прем'єрі параджанівського фільму (включно із самим Параджановим) були заарештовані й отримали табірні строки.
Стуса спочатку відрахували з аспірантури, а потім теж заарештували. 13 січня 1972 року під час обшуку в квартирі у нього вилучили майже всі рукописи: вірші, критичні статті, прозові твори, переклади. У 1976 році в листі до ПЕН-Клубу (міжнародної неурядової організації, яка об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів) поет писав: «Загалом у мене забрали коло 500 оригінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, коло 30 друкарських аркушів поетичних перекладів. Окрему велику книжку можна було б скласти з моїх літературно-художніх статей. Практично це значить, що в мене забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльності. Тільки мала частина написаного побачила світ – адже мені постійно відмовляли в праві друкуватися».
У 1972 році Василь Стус був засуджений до п'яти років таборів плюс два роки заслання. Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. Спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980 року – формувальником II розряду ливарного цеху на заводі імені Паризької комуни, а після цього і до арешту – в цеху № 5 промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намазувальником затяжної кромки на конвеєрі.
У травні 1980 року Стус був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений до 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму ЗС 389/36 у селі Кучино Чусівського району Пермської області. Сумарно за обидві справи йому присудили 23 роки примусових робіт, позбавлення волі та заслання. Попри це поет не припиняв писати, навіть у багаторічній ізоляції.
Стусу забороняли бачитися з родиною, останнє побачення з дружиною відбулося навесні 1981 року. Коли Стуса вперше заарештували, його сину Дмитру було 13 років.
Перебуваючи у в’язниці та засланні, поет займався його вихованням дистанційно. Через листи він радив сину що читати, пропонував поміркувати над певними творами, надсилав переклади поезій, давав настанови. Серед них були такі:
«Бач, сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика ‒ поки й ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід?…»;
«Головне – мати свій характер. “Насамперед сину, я хочу, щоб Ти мав свій характер, а не був розмазнею, манною кашею для беззубих. Виробляй його постійно, не поступайся своєю волею перед обставинами. Бо Ти ‒ це насамперед Твоя воля (бажання, мета, впертість і т. д.). А воля міцніє в подоланні перешкод»;
«Освіта – це вид гігієни. Письмо з помилками – то як невмиті руки чи зуби. Поразка мусить стимулювати на чергову перемогу – це логіка сильних (а ти – мужчина!). У поразці попускають руки – лише слабкі»;
«Цікаво, як Ти сприйняв свою поразку на іспитах. Поразка – це не тільки біда. Це ще і благо, добро. Уся суть у тому, як сам поставишся до неї. З мого погляду: технікум та ще й такий – то не велике щастя. Але: освіченому треба бути… Освіта потрібна людині не для іспиту і вступу до технікуму, а для неї самої»;
«Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи – коли буде) – намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її – небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу – кращати, а не гіршати».
Поет двічі відмовлявся від громадянства СРСР. Першу заяву він написав 15 липня 1976 року після того, як у нього вилучили рукопис збірки «Палімпсести» буцімто для «перевірки», відмовили в доступі до книжок, вчиняли фізичне та моральне насильство.
Вдруге схожу заяву Стус написав 1978 року, коли йому не надали дозвіл відвідати важкохворого батька. Відпустили із заслання на кілька днів лише після підтримки жінок із сусіднього табору, які в знак протесту оголосили голодування. У заяві Стус писав: «Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства».
У той же час Стус не хотів емігрувати на Захід. Він говорив: «Долі не обирають… Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас»; «Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації; З усіх можливих героїзмів за наших умов існує лише один героїзм мучеництва, примусовий героїзм жертви...».
Начальство табору намагалося зламати волю поета, відправляючи його в карцер за будь-яку (часто вигадану) провину. У серпні 1985 Стуса відправили в ШІЗО за те, що він, читаючи книгу, нібито сперся ліктем на нари. На знак протесту Стус оголосив сухе голодування і за тиждень – в ніч з 3 на 4 вересня, помер.
Офіційна версія смерті від адміністрації табору – через гострий серцевий напад або самогубство. Дмитро Стус подає іншу версію подій тієї ночі: «Прапорщик Новицький без попередження висмикнув прут, яким на день кріпилися до стіни нари. Вони важили до 90 кг. Поет, виснажений від постійних голодувань, фізичних та моральних принижень, не мав сил опустити нари, тож вони впали на нього, а наглядачі вчасно не надали йому допомоги». Товариш Стуса, також колишній політв'язень Василь Овсієнко теж висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, навмисне підлаштованого наглядачами. В інтерв'ю телеканалу «1+1» він розповідав, що тієї ночі в карцері пролунав стогін Стуса і прозвучало слово «Убили».
Після смерті тіло поета рідним не віддали, а поховали на табірному цвинтарі. Тільки у 1989 році, коли колонія вже була розформована, рідні змогли домогтися дозволу на перепоховання. Під час ексгумації тіла версія про навмисне вбивство підтвердилася. Дмитро Стус свідчить, що на тілі батька було виявлено сліди тяжких травм.
Очевидно, що життя і слово «особливо небезпечного рецидивіста», становило для влади надто велику небезпеку. Ще однією причиною вбивства поета могло стати і те, що у 1985 році він був представлений нобелівським лауреатом Генріхом Беллем (німецький письменник, перекладач, сценарист) до Нобелівської премії, яку за процедурою присуджують номінантам наприкінці року і лише живим. Тож можна припустити – було зроблено все, щоб Стус не дожив до кінця року.
1990 року прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року. У тому ж році Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР та Ухвалою судової колегії з кримінальних справ Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований. Перепоховання праху поета відбулося на Байковому цвинтарі Києва 19 листопада 1989 року.
Загалом Василь Стус написав близько тисячі віршів, зробив 400 перекладів, залишив чимало епістолярної спадщини.
Він належав до плеяди так званих «шістдесятників» – опозиційно налаштованих представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінізму.
У 1959 році в «Літературній газеті» були опубліковані перші вірші Стуса з напутнім словом А. Малишка. Перша збірка поета – «Круговерть» вийшла у 1965 році. Наступні – «Зимові дерева» (1970), «Веселий цвинтар» (1971) та «Час творчості / Dichtenszeit» (1972) були видані за кордоном. Поезії, написані у 1971–1977 роки, що увійшли до збірки «Палімпсести», вийшли друком лише 1986 року.
Деякі свої табірні вірші та переклади поетові вдавалося передавати на волю через листи, однак до рук отримувачів доходили не всі, бо їх більшість конфісковували. Однією з найбільших літературних втрат Василя Стуса є збірка «Птах душі». У ній налічувалося близько 300 оригінальних і перекладних творів. Доля цієї збірки достеменно невідома.
Останні тексти поета – це таборові блоги (так їх називає автор книжки «Справа Василя Стуса» історик Вахтанг Кіпіані) з роздумами Стуса про життя та історії людей, які разом із ним відбували покарання. Щоб приховати тексти від наглядачів табору, Стус писав їх дрібненьким почерком на тонких смужках технічного паперу. Ці 16 нотаток не мали шансів побачити світ, якби не дружина литовського політв’язня Баліса Гаяускаса Ірена. Вона змогла на собі вивезла тексти Стуса на свободу. Згодом їх видали під назвою «З таборового зошита».
Поезії Василя Стуса характерні ліричність, мелодійність, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Програмним для поета став вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я…», у якому сконцентровано його життєве кредо.
В останні роки у листах до рідних поет висловлював думку про те, що йому «не личить римувати» – мовляв, це дитячі забавки. З цим узгоджуються свідчення товаришів по табору що остання, конфіскована збірка «Птах душі» майже цілком була написана верлібром. А коротке вступне слово (передмова до збірки «Зимові дерева»), датоване В. Стусом 1969 роком під виразною назвою «Двоє слів читачеві», дає бачення самого поета й громадянина, котрий чесно окреслює свої життєві пріоритети і творчі настанови: «...Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!..».
Вагомий внесок в українську літературу зробив Василь Стус і на терені перекладу. Він самостійно вивчив латинь, добре знав німецьку мову і здійснив блискучі переклади з Гете й Рільке («Сонети до Орфея», «Дуїнські елегії»). З німецької Стус також переклав вірші та повісті Пауля Целана, Альберта Еренштайна, Ґоттфріда Бенна, Едуарда Меріке, Еріха Кестнера, Ганса Маґнуса Енценсберґера; з англійської – поезії Кіплінга, з італійської – Джузеппе Унгаретті, з іспанської – твори Федеріко Гарсіа Лорки, з французької – Гі де Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара. Робив переклади і зі слов'янських мов. А розмовляв і відповідав завжди тільки українською. «Моя мова – мамина», – зізнався він близьким друзям.
Після смерті Стуса в Україні видали його збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (1992), «І край мене почує» (1992), «Феномен доби» (1993), Твори в шести томах, дев'яти книгах (1994–1995) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».
Василя Стуса часто називають «людиною без шкіри», «оголеним нервом і сумлінням», а все тому, що він гостро відчував фальш, брехню, чужий біль і не міг замовчувати правду. Слушно сказала про нього Олена Саннікова – автор повістей «Колимська казка» та «Попередній висновок», спогадів «Почути ближнього через тюремну стіну» та перекладів віршів Василя Стуса: «Справжній поет вищий за те, щоб звинувачувати народ. Протест проти свавілля влади, проти жорстокості та підлості, проти агресії – це так. Але не проти народу. Головні вороги в нього – це самі людські гріхи, які у всі часи і в усіх країнах були ворогами людини, особистості… і головними ворогами виявляються підлість, брехня, наклеп, дурість людська… І, на жаль, ніяка революція, жодна перемога у війні цих ворогів не переможе. Тільки сама людина, яка виростила сама себе і протиставила себе силам зла і злу як такому».
1991 року Василя Стуса посмертно відзначили Державною премією імені Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).
26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
Твори Василя Стуса введено до програми з української літератури середньої школи.
1989 року Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ) заснована Премія імені Василя Стуса.
2 червня 2004 року в Державному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса відбулася презентація унікального компакт-диску із реставрованими записами віршів Василя Стуса у виконанні автора під назвою «Живий голос Василя Стуса».
За поезіями Стуса поставлено вистави: «Поетична композиція» (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край» (2006, Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки, Київ) та інші.
23 грудня 2020 року відкрита меморіальна дошка Василю Стусу на фасаді Національної академії наук України на вулиці Михайла Грушевського, 4 в Києві.
1993 року в Тернополі, на вул. Василя Стуса, встановлено пам'ятний знак і пам'ятник на вулиці Василя Стуса в Калуші.
23 вересня 2002 року відбулася урочиста церемонія відкриття пам'ятника Василеві Стусу у Вінниці.
31 січня 2007 року на повороті до рідного села Василя Стуса – Рахнівки Гайсинського району встановлено пам'ятний знак із барельєфом.
4 вересня 2016 року, на території навчально-виховного комплексу імені В. Стуса, що на вулиці Повстанській, 14 у Львові, відкрито пам'ятник Василеві Стусу.
14 липня 2021 року відкрили пам'ятник Стусу у Краматорську. Також 1 вересня 2021 року було відкрито монумент на подвірʼї Краматорського економіко-гуманітарного ліцею № 8, який носить ім'я Стуса.
Ім'ям Василя Стуса назвали площі, сквери та вулиці у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Кропивницькому, Івано-Франківську, Вінниці, Луцьку, Рівному, Ковелі, Краматорську, Тернополі, Херсоні, Бучачі, Червонограді та інших населених пунктах.
9 лютого 2017 року Рада міста Варшави ухвалила надати скверу в центрі польської столиці імені Василя Стуса,.
У Львові працює Львівський навчально-виховний комплекс імені В. Стуса «спеціалізована школа І ступеня – гімназія міжнародних відносин».
У Києві спеціалізована школа з поглибленим вивченням іноземної мови була названа «Спеціалізована школа № 200 імені Василя Стуса». 5 вересня 2012 року там відбулося урочисте відкриття шкільного музею Василя Стуса.
У червні 2016 року Донецькому національному університету було надане ім'я Василя Стуса.
Також на його честь назвали пластовий курінь УПЮ число 9 імені Василя Стуса в місті Луцьк.
Кожного року в день смерті Стуса 4 вересня біля його могили збираються митці, літератори, громадські активісти для вшанування пам'яті його та його побратимів.
28 січня 2024 року, в Амстердамі (Нідерланди) в рамках Всеукраїнського та міжнародного фестивалю Стус-Фест Фундація «Українці в Нідерландах» спільно з лекційним проєктом Nomadische Boekenplank було проведено вечір памʼяті Василя Стуса. Захід відбувся в мистецькому просторі Vrij Paleis в самому серці Амстердама.
Більше дізнатися про життя та творчість Василя Стуса можна на створеному Дмитром Стусом сайті-музеї «СтусЦентр». Тут зібрано матеріали з біографії поета, його цитати, твори, фото, відео, можна послухати вірші Василя Стуса, які він сам читає.
Про поета створені документальна кінотрилогія «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992), короткометражний фільм «Палімпсест» (2014), фільм «Заборонений» (2019), документальний фільм «Ваш Василь» (2019), радіоверсія моновистави за творами Василя Стуса у виконанні актриси Галини Стефанової (2021). А ще є книжка «Василь Стус: життя як творчість», написана сином – Дмитром Стусом.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 01.05.2024