Олег Ольжич (1907–1944) – український поет, політичний діяч, археолог.
Олег Ольжич (справжнє ім’я – Олег Олександрович Кандиба) народився (8 (21) липня 1907 року в Житомирі, в родині відомого українського поета – Олександра Івановича Кандиби (псевдонім – Олександр Олесь) і гімназійної вчительки – Віри Антонівни Свадковської.
Змалку він відрізнявся особливими здібностями: чудово малював, грав на піаніно та скрипці. На четвертому році життя навчився читати.
Порадником хлопчику у світі книжок був його батько. У п’ять років Льолік (так батьки називали Олега) – написав невелику п’єсу на три дії і сам її проілюстрував. У 8 років почав писати вірші, потім – коротенькі оповідання про тварин. Одне з них, «Рудько», зараз часто друкується у читанках-хрестоматіях для дітей.
З 1917 по 1923 рік він навчався в середній школі в Пущі-Водиці під Києвом, але не встиг її закінчити. Разом з матір’ю шістнадцятирічний Олег переїхав до Праги, де у вимушеній еміграції мешкав батько – Олександр Олесь. Юнак навчався на платних річних матуральних курсах Українського громадського комітету в Празі і в грудні 1924 року з відзнакою завершив навчання. Це надало йому можливість записатися вільним слухачем на безкоштовній основі у будь-який вищий навчальний заклад.
На початку 1925 року Олег Кандиба став студентом філософського факультету Карлового університету в Празі – одного із найстаріших вузів Європи та записався на літературно-історичний відділ педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова, де українську літературу викладав відомий науковець – професор Леонід Білецький.
У 1929 році – вступив до Організації Українських Націоналістів й виконував відповідальні завдання Проводу Українських Націоналістів, у тому числі – від Є. Коновальця.
Восени 1930 року Олег Кандиба захистив докторську дисертацію на тему «Неолітична кераміка Галичини» і його призначили асистентом кафедри археології УВУ. З 1930 по 1931 рік він, працюючи в археологічному відділі Національного музею, здійснив наукові експедиції по західноукраїнських землях, Німеччині, США і Балканських країнах, брав участь у міжнародних археологічних конференціях, писав наукові статті, виступав з доповідями. У кінці 1930-х років – редагував часопис «Самостійна думка», перетворивши його на орган ПУН (Провід українських націоналістів), брав активну участь у становленні державності Карпатської України та у збройній боротьбі проти угорських загарбників. Протягом 1939–1941 років – очолював Революційний Трибунал ОУН.
На початку війни 1941–1945 років О. Кандиба разом з Буковинським куренем переїхав до Києва й брав участь у формуванні підпільної мережі ОУН (Мельника) в Україні. У жовтні 1941 р. він став одним з організаторів політично-громадського центру – Української Національної Ради у Києві.
З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Кандиба переїхав до Львова. У травні 1942 р. Почаївська конференція ОУН (Мельника) обрала Олега Кандибу заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях. У січні 1944 р. після арешту А. Мельника він став головою ПУН. 25 травня 1944 року на конспіративний квартирі у Львові Олега Кандибу заарештували гестапівці. Під час чергового допиту в ніч з 9 на 10 липня 1944 року у концентраційному таборі Заксенгаузен поет загинув.
Олег Кандиба – син Ольжича, зазначає, що арешт і смерть батька оповиті загадкою: «Якось магічно німці схопили батька у Львові. Гадаю, його хтось зрадив. Він був діючий голова проводу ОУН. Така людина мусила мати охоронців, та ще й в окупованому Львові, нашпигованому спецслужбами… Його ув’язнила німецька дипломатична контррозвідка. Думаю, вони закатували його в своєму осідку, на Александр-плац, у Берліні. А потім вивезли прах на спалення до концтабору Сакзенгавзен. Бандерівці, які мусили працювати на спаленні трупів, впізнали його й зголосили це Бандері… хочу вияснити, чому батько так загинув. Окрім нього, всій націоналістичній верхівці, що сиділа в Саксенгавзені, навіть волос із голови не впав».
Олександр Олесь не переніс смерть сина. Дізнавшись про його загибель, він помер 22 липня у Празі. А через кілька днів у Катерини Білецької, з якою Олег Ольжич повінчався 2 серпня 1943 року у православній церкві у селі Яблінка Вижня, народився внук Олександра Олеся – Олег Кандиба. Дружина поета згодом написала спогади: «Думками вслід за Ольжичем».
Олег Кандиба писав вірші з дитячих років, а заявив про себе як самобутній і оригінальний поет на початку 1930 року, співпрацюючи з львівськими періодичними виданнями: «Літературно-Науковий Вістник», «Вістник», «Обрії», «Напередодні» та празькими «Студентський вісник» і «Пробоєм».
Псевдонім – Ольжич – Кандиба взяв від імені славетного київського князя Олега. Перша його поетична збірка – «Рінь», вийшла у Львові в 1935 році. У циклах віршів «Кремінь» (1931), «Камінь» (1932), «Бронза» (1932), «Залізо» (1932) поет підбивав зміну епох у житті людства і провіщав прихід нового віку – героїв. Друга збірка поезій – «Вежі», вийшла у Празі в 1940 році. Після смерті Ольжича, в 1946 році, на чужині з’явилася третя поетична збірка – «Підзамча».
Поезія вабила Олега Кандибу більше, ніж археологія, але знаючи з батькового досвіду наскільки важкий і невдячний цей хліб, він не поспішав присвятити себе літературі. Коли ж публікація віршів у «Літературно-науковому віснику» принесла йому визнання, а ім’я Ольжич стало знаним, О. Кандиба, хоча дуже любив і поважав батька, став критикувати його естетичні погляди та ідеали, називаючи «поетом для гімназисток і телефоністок». У свою чергу Олександр Олесь боявся, що займаючись політичною діяльністю, син наражається на велику небезпеку, його обурювало оспівування «насильства і кровопролиття». Бувало, що батько і син навіть переставали спілкуватися – перебуваючи в одній кімнаті, писали один одному записки.
Видатний український прозаїк Улас Самчук згадував: «на відміну від свого батька з його співочою лірикою. О. Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам’яним...», готовим до випробувань, жертви заради того, щоб в майбутньому Україна перестала бути ідейною провінцією.
У віршах «Ганнібал в Італії», «Галли», «Готи», цикл «Люкреція», «Дон Хозе», «Вікінг», «Дон Кіхот» та у десятках інших Олег Ольжич підняв українську поезію на нову духовну височінь, а у великих поетичних творах: «Незнаному воякові» та «Грудень 1932» створив філософсько-естетичну модель ідеальної людини-борця такою, як він її собі уявляв. У 1940 році молодий поет, інтелектуал, науковець (досконало знав 9 мов) і політик Олег Ольжич поставив перед собою гостре питання: що заважало українцям упродовж тисячі років мати власну державу? І відповів на нього у брошурі «Дух руїни»: міжусобиці, внутрішній розбрат, патологічна неспроможність політиків забути про особисті інтереси та об'єднати зусилля.
На честь Олега Ольжича названо вулиці у Житомирі, Дрогобичі, Золочеві, Львові, Рівному, Заліщиках, Чернівцях, Кропивницькому, Сумах, Миколаєві, Старому Самборі, Білій Церкві, Новому Бузі та Києві.
У 1994 році відкрили наукову бібліотеку імені Ольжича у місті Києві та встановили меморіальну дошку Олегові Ольжичу на будинку № 15 на вул. Гетьмана Павла Скоропадського, де він жив у Києві.
Про Олега Ольжича зняли художньо-документальний фільм-трилогію за сценарієм Леоніда Череватенка, режисер Аркадій Микульський «Я камінь з Божої пращі…», що об'єднує стрічки: «Ольжич» (1996 рік), «Доба жорстока, як вовчиця», «Незнаний воїн» (2000 рік). Фільму присудили Національну Шевченківську премію 2002 року.
У 2007 році Обласній універсальній науковій бібліотеці міста Житомир присвоїли ім'я Олега Ольжича, а НБУ ввів до обігу пам'ятну монету на честь Олега Ольжича номіналом 2 гривні. Сам того ж року в Україні у повному обсязі були видані результати історико-археологічних наукових досліджень Олега Кандиби.
Видавництво «Смолоскип» (Київ) у 2009 році випустило у світ книгу: «Олег Ольжич «Вибрані твори». До неї увійшли подані за першодруками поетичні збірки «Рінь», «Вежі» та «Підзамча», ряд віршів з-поза збірок, вибрані оповідання, публіцистика та листування письменника. Окремий розділ становить добірка спогадів, літературно-критичних нарисів його сучасників та творів, присвячених його пам’яті.
У 2013 році встановили пам’ятну таблицю на вулиці Ольжича в Житомирі.
Ім’ям О. Ольжича названо пластовий курінь УПЮ в місті Житомирі.
27 жовтня 2017 року в Житомирі на розі вулиць Перемоги та Ольжича відкрили пам'ятник Олегові Ольжичу.
Відповідно до указу Президента Віктора Ющенка в липні 2007 року в Україні та за її межами вперше на державному рівні відзначили 100-ліття з дня народження поета, а 21 липня 2017 – чергову пам'ятну дату – 110 років з дня народження Олега Ольжича.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 16.04.2024