Павло Грабовський (1864–1902) – український поет, перекладач, публіцист, літературний критик, громадсько-політичний діяч.
Павло Грабовський народився в селі Пушкарному Охтирського повіту Харківської губернії (тепер – село Грабовське Краснопільського району Сумської області) 11 вересня 1864 року.
Він був другою дитиною в родині паламаря Арсенія Андрійовича та його дружини Ксенії Григорівни Грабовських.
Батько занедужав на сухоти і помер у молодому віці, залишивши п'ятеро дітей, тому ще в дитячі роки Павло зазнав гіркого життя та поневірянь сільської бідноти.
Спочатку він навчався у місцевій церковно-парафіяльній школі, а з 1974 року – в Охтирській бурсі. У 1879 році юнак вступив до Харківської духовної семінарії, самотужки ґрунтовно ознайомився з художньою класикою й цікавився політичною літературою, що позначається на формуванні його революційного світогляду і спонукало стати членом харківського гуртка народницької організації «Чорний переділ».
У 1882 році під час трусу в келіях Харківської духовної семінарії у третьокурсника Павла Грабовського виявили заборонену літературу та лотерейні квитки, що розповсюджувалися задля збирання коштів на користь політичних в’язнів. Юнак відмовився давати будь-які пояснення і не видав своїх товаришів-революціонерів. Грабовського виключили з семінарії, помістили під варту, а потім вислали в рідне село Пушкарне під гласний нагляд поліції. Саме на цей час припадає початок літературної творчості поета. Пізніше він зазначив: «Мені хотілось піти на муки за народ. І те бажання цілком опанувало мною. Се була якась невідхильна потреба серця».
У квітні 1885 року після закінчення домашнього арешту 22-річний Грабовський повернувся до Харкова, влаштувався працювати коректором місцевої газети «Южный край» і поновив революційну діяльність. Для того, щоб не мати в місті неблагонадійних елементів, його загребли 25 листопада 1885 року до війська. Дислокація піхотного полку була поблизу Харкова, що давало змогу не втрачати зв'язків із підпільною народницькою організацією, але невдовзі Грабовського перевели до Туркестанського військового округу, покаравши за виступ проти армійського начальства. У Оренбурзі його заарештували, повернули до Харкова й ув’язнили. На початку 1888 року після тривалого слідства та суду Грабовському винесли вирок – 5 років заслання до Сибіру, в Іркутську губернію.
У Московській пересильній в'язниці (Бутирці), поет познайомився з Надією Костянтинівною Малаксіано (у заміжжі Сигидою) – вчителькою з Таганрога, яка теж була засуджена за приналежність до революційного гуртка «Народна воля». Між ними спалахнуло щире кохання, але бути разом їм судилося лише чотири місяці: Сигиду відправили до жіночої в'язниці на Кару, де восени 1889 року вона загинула від тортур. Звістка про смерть Надії стала для Грабовського великим ударом, але не похитнула його віри в необхідність і справедливість революційної боротьби. Пам’ять про цю мужню жінку поет зберігав все життя і присвятив їй низку своїх прекрасних ліричних віршів, а також – свою першу поетичну збірку «Пролісок».
У 1889 році Грабовського знову заарештували за виступ проти кривавих розправ над політичними засланцями, відомих під назвою «якутської трагедії», і на три з половиною роки кинули до іркутської в'язниці. У 1896 році Грабовський переїхав до Якутська, а звідти його перевели, за більш як чотири тисячі верст, в Тобольск, куди поет прибув у вересні 1899 року. Для того, щоб вижити, він працював приватним вчителем, служив у ветеринарному відділенні губернського управління, трудився коректором у редакції першої в місті приватної газети «Сибірський листок».
Наприкінці 1899 року Павло Грабовський зустрів своє останнє кохання – Анастасію Миколаївну Лук’янову, яка теж перебувала в Тобольську в засланні за зв’язок з революційно-терористичним гуртком. 8 червня 1901 року у подружжя народився син Борис, названий на честь Бориса Грінченка. (Борис Грабовський згодом став видатним винахідником). Роки заслання підірвали здоров'я поета – він важко захворів на легені. Помираючи, Павло Арсенович заповідав поховати його поряд із могилами декабристів, на Завальному кладовищі, і покласти в труну пасмо волосся, яке подарувала йому колись на прощання Надія Сигида. П. Гринченко помер від сухот 29 листопада (12 грудня) 1902 року. Товариші виконали заповіт поета.
Початок творчої діяльності П. Грабовського припадає на той період його життя, коли він після першого арешту відбував заслання в Пушкарному. Саме там, в рідному селі, він пише і надсилає численні кореспонденції в газету «Южный край», створює свої перші віршовані та прозові твори. Час перебування в Іркутській губернській в’язниці (серпень 1889–березень 1892) став переломним для літературної творчості Павла Грабовського. Саме тут літератор створив оригінальну поему «Бурятка» (1891), а також спробував свої творчі сили в іншій царині, переклавши українською мовою першу главу «Євгенія Онєгіна» О. Пушкіна, фрагменти «Фауста» Ґете, низку віршів бранця Петропавлівської фортеці, народовольця Петра Якубовича.
Знаючи, що в Лівобережній Україні діє ганебний Емський указ про заборону друку книжок українською мовою, поет почав цікавитися літературним життям Галичини і незабаром почав листуватися з Іваном Франком й надсилати свої твори у галицькі часописи. Вони охоче друкували нариси, статті, замітки Павла Грабовського, що стосувалися усього спектру гарячих тем із тогочасного громадського і культурного життя Сибіру та України, а саме: «Лист до молоді української», «Коротенькі вістки з Сибірі», «Дещо в справі жіночих типів», «Дещо до свідомості громадської», «Дещо про освіту на Україні». Перші вірші теж були надруковані в 1890 році у Львові в журналі «Зоря», а перша збірка поезій і переспівів «Пролісок» вийшла у 1894 році. Через рік побачила світ збірка перекладів «З чужого поля», потім збірки «З півночі» (1896), «Доля» (1897), «Кобза» (1898), «Пісні України» (1898), «Хвиля» (1899) та інші.
Поетична творчість Грабовського є неперевершеним зразком громадянської лірики. Революційні мотиви звучать в поезіях «Справжні герої», «Уперед», «Надія», «До Н.К.С.». Про громадські обов'язки митця Грабовський пише у своїх віршах-звертаннях, просякнутих патріотизмом й національно-визвольним духом: «Я не співець чудової природи», «До парнасців», «Поетам-українцям», «До українців», «Далеко», «До України», «Україна приснилась мені». У поетичних творах Грабовського є чимало описів прекрасної природи рідного краю, які служать контрастом нужденного, підневільного життя трудящих. Це пейзажна лірика: «Сон», «Квітень», «Вечір», цикл «Веснянки». Протягом усього життя поета приваблювала і дитяча тематика – у своїх творах для маленьких читачів він прагнув підготувати їх до діяльного життя. Широке пізнавальне, виховне і естетичне значення для дітей мають такі вірші поета, як «Сонечко та дощик», «Щоглик», «Соловейко», «Дніпр», «Метеличок». Окрему групу становлять вірші-звертання «До школи», «Дітям».
Бурхливу полеміку в українському літературному процесі кінця XIX століття викликала теоретична стаття Грабовського «Дещо про творчість поетичну» (1897), що була надрукована у народовській газеті «Зоря». У ній поет спростовував теорію «мистецтва для мистецтва» і обстоював тенденційність мистецтва на принципах реалізму. Проблематика, піднята у публікації, довгий час не вщухала в тогочасній пресі і до 1902 року продовжувалась в інтенсивному й цінному з історико-літературного погляду приватному листування Грабовського з Борисом Грінченком.
Ім'я П. Грабовського-перекладача стоїть поруч з іменами інших українських передових письменників кінця XIX століття, які вписали яскраву сторінку в літературно-мистецьке єднання українського народу з іншими народами. Значне місце у його доробку займають поети романських та германських літератур (англійська, американська, французька, німецька, італійська) слов'янських літератур (російської, чеської, словацької, болгарської, польської, сербської, хорватської, словенської, лужицької), скандинавських літератур (шведської, норвезької, фінської) та угорської літератур. Одним із перших в Україні Грабовський звернувся до грузинської (Ілля Чавчавадзе, Бараташвілі, Церетелі), вірменської (Ісаакян, Ованес Туманян), естонської (Лідія Койдула, Фрідріх Крейцвальд) поезії. Однак більшість з українськомовних перекладів Грабовського вийшли не окремими збірками, а розкидані по різних часописах Західної України: «Зоря», «Народ», «Правда», «Дзвінок», «Житє і Слово» та «Літературно-Науковий Вісник». Свої переклади Грабовський підписував як своїм ім’ям, так і різними псевдонімами: Панько, Харько, Вець, Павло Журба, Павло Граб тощо. Своєрідність перекладацької діяльності Грабовського полягає в тому, що створена ним «Антологія світової поезії» щедро наснажена пафосом та ідеями власної творчості поета.
Доля відміряла Павлу Грабовському коротке, трагічне, але яскраве життя. Із 38 прожитих років лише 18 пройшли на волі, а решта – під наглядом поліції, в царських тюрмах та сибірському засланні. Він не встиг здійснити й сотої частки задуманого, але позиція «з ума не йдуть знедолені народи, – їм я віддав усі чуття мої» зробила його в українській літературі і слов’янській духовній культурі постаттю неординарною, незабутньою.
Пам’ятник поету встановлено у Валках на Харківщині, у самому Харкові і у Тобольську.
Бронзове погруддя Грабовського з’явилося біля Харківського інституту льотчиків ВПС України, один із факультетів якого займає приміщення колишньої Харківської духовної семінарії, де навчався Павло Арсенович.
Ім’я П. Грабовського присвоєно вулицям у містах України.
Ювілейну дату – 150-річчя з дня народження Павла Арсеновича Грабовського, внесено до Календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО.
У 1970 році вийшов у світ присвячений П. Грабовському роман М. Сиротюка «Забіліли сніги».
Добірка віршів Павла Грабовського введена у програму з української літератури середньої школи.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 15.04.2024