Василь Герасим'юк (нар. 1956 р.) – український поет, кіносценарист, журналіст.
Василь Герасим’юк народився 18 серпня 1956 року у місті Караганді, де відбували заслання його репресовані батьки, – Дмитро та Марія Герасим’юки, вивезені після війни під конвоєм із рідного села Прокурава у товарняках, разом із тисячами інших «пособников бандитских бандеровских формирований».
Один із Василевих дідів був командиром Українських січових стрільців, інший – командиром УПА.
За три роки до народження Василя його батьки «погодилися» на довічне поселення в Казахстані. Повернулися в Україну у 1956 році.
У одному з інтерв’ю поет розповідав: «На той момент мені було кілька місяців. Ми повернулися після ХХ з’їзду партії й початку «відлиги». Взагалі наша сім’я почалася в бараці: мої батько з матір’ю були засланці, а мій дід був одним із командирів УПА. Ми повернулися в Карпати, у «столицю Гуцульщини» Космач, і в основі всієї моєї літературної роботи – саме дитинство в Карпатах. Як мені розповідали, я сильно хворів. До інших хвороб долучився коклюш. Я не міг спати, задихався від кашлю. Тоді мати брала мене на руки і виносила вранці на берег гірського потоку. Там я засинав. Після обіду йшла зі мною до смерекового лісу. Настояне на хвої гірське повітря вливалося в мої дитячі груди, і кашель потроху відступав. Отак материнська любов і Карпати врятували мене від смерті… Спочатку мені вдома про заслання навіть не хотіли говорити, бо боялися. Взагалі не можна було говорити на цю тему, бо ж «українські буржуазні націоналісти». А потім я вже, звичайно, довідався про ці родинні справи. І ця трагедія разом з гуцульською міфологією, моєю родинною – і були темою багатьох моїх віршів».
У Прокураві Василь закінчив неповну середню школу, середню освіту здобув із золотою медаллю у Коломиї, став студентом філологічного факультету Київського університету, який успішно закінчив у 1978 році.
З 1978 по 1988 рік працював спочатку редактором, а потім – завідувачем редакції поезії видавництва «Молодь». З 1988 по 1992 рік – він став старшим редактором відділу поезії у видавництві «Дніпро».
У 1983 році Василя Герасим’юка прийняли до Спілки письменників України. З 1997 р. – він член Асоціації українських письменників. У 1993 році В. Герасим’юка обрали головою журі Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов». З 1992 року він почав працювати коментатором, згодом – заступником завідувача редакції літературних програм Національної радіокомпанії України, у 1999 році – став її ведучим. З 2013 року Василь Герасим’юк – ведучий програми «Діалог» на телеканалі «Культура», автор і ведучий радіопрограми «На межі тисячоліть», член Українського ПЕН. Живе і працює в Києві.
Писати вірші Василь Герасим’юк почав ще навчаючись в початкових класах. У 1972 році, коли був шестикласником, зустрівся у Косові з редактором районної газети «Радянська Гуцульщина» Олександром Бартошом і показав йому свої вірші. Вони сподобалися Бартошу і добірка поезій юного автора була надрукована у газеті. Саме того ж року вірші Василя надрукували журнали «Дніпро» і «Ранок».
Від перших віршів до першої поетичної збірки «Смереки», яка вийшла в Києві у 1982 році, поет формувався десять років і прийшов у літературу уже сформованим поетом. Він зробив власне першовідкриття Карпат як світу особливого співжиття людини й природи. Хоча показ природи гуцульського краю та колорит національних звичаїв був традиційним у багатьох письменників, у Герасим’юка він набував особливого локального патріотизму. Дебютуючи у літературі збіркою «Смереки», він передрікав: «Я напишу такі вірші, у яких кожна відчімхана галузка повториться, наче крик у горах».
Друга збірка – «Потоки», у якій поет веде діалог особистості з «матерією» і духом життя під знаком моралі і совісті, побачила світ у 1986 році, а третя – «Космацький узір», з’явилася через три роки вже в роки гласності у тогочасному СРСР. Її тематикою були роздуми про власні негаразди, похибки ровесників і нації в цілому.
До збірки «Діти трепети», яка вийшла у 1991 році, увійшли вірші просякнуті ідеями національно-демократичного руху, що наближали здобуття Незалежності України. З 1998 по 2016 рр. майже щороку виходили друком нові збірки поезій: «Осінні пси Карпат. Із лірики вісімдесятих», «Серпень за старим стилем», «Поет у повітрі. Вірші і поеми», «Була така земля. Вибране», «Папороть», «Смертні в музиці», «Кров і легіт. Вибрані вірші і поеми», «Ґрегіт. Вибране», «Чоловічий танець. Борітеся – поборете! Поетика революції» і «Anno Афини». Остання книжка поета, що побачила світ у 2020 році – «Тєжко гонорні. 25 есе про головне».
У багатьох поезіях Герасим’юка відчуваються біблійні мотиви. Його вірші нерідко мають кілька прочитань, глибинні смислові пласти іноді асоціативного характеру. Вони просякнуті древнім полонинським духом, культурою та історією, символами. Часто їх легше відчути, ніж зрозуміти. Як, наприклад, у вірші «Чоловічий танець», у якому образ «аркану», «зчеплених рук», «чоловічого кола» пронизує всю поезію. Читач розуміє, що йдеться не лише про ритуальний гуцульський танець – посвяту юнака в легені, мова йде про єднання в братерстві, відчуття ваги чоловічих обов’язків та відповідальності, чоловічу дружбу, людське життя в цілому. А коли в кінці вірша Василь Герасим’юк вводить образ Христа, то виявляється, що буття визначається «хрестом за плечима», який несе Месія до місця своєї страти.
Видатний український літературознавець і критик Іван Дзюба у своїй статті, присвяченій творчості Василя Герасим’юка, написав у 2006 році: «Василь Герасим’юк – гордий поет. Аристократ української поезії. Його поетична свідомість прагне з гуцульських верхів і дніпровських круч осягнути шкалу Всесвіту... Від збірки до збірки його поетичний потік ширшав і глибшав, але – в одному річищі. Спадковість така щільна, що кожна наступна збірка ніби прояснює мотиви попередніх і робить «заділ» для наступних. І мотиви, і символіка, і міфопоетика «переходять» із збірки в збірку, але вони весь час употужнюються і з дедалі більшою силою виражають ті моральні терзання, якими живе сьогодні морально притомна частина всього людства… Це один із небагатьох наших поетів, у віру яких віриш, бо відчуваєш її в тканині мовлення, в ставленні до світу й людини, в неухилянні від ризиків, запитань, від бачення людського блюзнірства, але й – по всьому – у помічанні десь на скелі маленького павучка, що тче образ Богородиці».
1993 – Премія «Благовіст» за збірку поезій «Діти трепети».
1995 – лауреат Премії журналу «Сучасність».
1998 – лауреат Літературної премії імені Павла Тичини за книгу поезій «Осінні пси Карпат».
2003 – лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
2011 – лауреат Літературної премії «Князь роси» імені Тараса Мельничука.
2012 – лауреат Премії імені Леоніда Вишеславського «Планета поета».
2021 – Літературно-мистецька премія імені Володимира Забаштанського.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 15.04.2024