Оксана Забужко (нар. 1960 р.) – українська письменниця, поетеса, есеїст, літературознавець, публіцист, викладач, філософ, культуролог, політична активістка.
Оксана Забужко народилася 19 вересня 1960 року в місті Луцьку Волинської області в інтелігентній родині.
Батько – Стефан Іванович Забужко, педагог, літературний критик і перекладач, та мати – Надія Яківна Обжирко-Забужко, вчителька української літератури, автор методичних розробок і популярних літературознавчих творів для школярів, були, як свідчить письменниця, «… обоє за фахом філологи-україністи, нереалізовані, їхні обидві дисертації так і зотліли в шухляді через заборону на здобуття вченого ступеня…».
У сталінські часи Стефан Забужко був репресований і 6 років відбував заслання в Забайкальському краї. Щоб уникнути репресій, які у вересні 1965 року розпочалися у Луцьку проти української інтелігенції, родина переїхала до Києва, але КДБ дістало її і там.
Про ті часи О. Забужко розповідає так: «Батько, повернувшись із Східного Сибіру, пройшов сповна всі девять Дантових кіл типового українського інтелігента (та ще й філолога-україніста) своєї доби (обшук і допити в КДБ у 60-х, звільнення з посади у вузі в 1972-му, трагічне безробіття і примусове, з міліцією, «трудовлаштування» вахтером на заводі – а відтак, «з потеплінням», редактором популярних брошур про бліх і цілющі трави) – і все через відмову підписати в одному сатанинському відомстві один жалюгідний папірець, відстоюючи, як він казав, право дивитися в очі своїй дитині... Тільки щоб втекти з Луцька, батькам знадобилося два роки. Батько, звільнений з інституту, поїхав до Києва, жив по квартирах у друзів, а мама залишалася зі мною в Луцьку як нібито покинута дружина. Як їй було тоді … Вчорашні приятелі, здалеку забачивши, перебігали на інший бік вулиці.
Виїхати вдалося шляхом таємно організованого нерівноцінного обміну квартири на кімнату в хрущовській комуналці в Києві, де на кухні в шість метрів – 12 осіб, з них семеро – діти. Але, незабаром нам висунули звинувачення в незаконному обміні, п’ять років судової тяганини, найжорстокішого пресингу, погрожували виселенням за 101-й кілометр. Батька, знову звільненого, ніде не беруть на роботу, дисертація готова до захисту, раптом «знята з черги». Арешт за дармоїдство, під вікнами чорний «воронок», мені – 13, ми з мамою у відділенні, намагаємося дізнатися, де наш тато, а нам відповідають: «Може, вже на Сахаліні». Згодом він примусово був влаштований вахтером на завод «Більшовик», далі – хвороба і смерть. Типова доля українського інтелігента свого часу».
Попри все, або, вірніше, завдяки всім випробуванням та негараздам, що не могли не вплинути на становлення характеру і долі майбутньої письменниці, вона зазначає: «Мені з дитинством пощастило… Дитинство лишається як базова структура особистості, яка донині залишається живлющим джерелом яскравих вражень про світ…».
У 1977 році Оксана Забужко закінчила Київську середню школу № 82, у 1982 – філософський факультет Київського університету імені Шевченка, а у 1986 – аспірантуру при кафедрі етики і естетики цього ж університету. У 1987 році вона захистила дисертацію на звання кандидата філософських наук з темою «Естетична природа лірики як роду мистецтва».
Але цей шлях у науку теж був не простим – вона ж була дочкою репресованого. Коли перед першим вступним екзаменом Оксани до університету стало відомо, що їй уже виставлена «двійка», мати відважилась на скандал на рівні ЦК КПУ й КДБ, погрожувала: «Я не дозволю занапастити життя доньки! Я напишу двісті листів про ситуацію зі вступом у всі газети СРСР і не відповідаю, коли якийсь із них потрапить за кордон». «В активі» Надії Яківни накопичилась 31 відповідь із ЦК КПУ, відбулися дві аудієнції у В. В. Федорчука – голови КДБ при Раді міністрів Української РСР.
О. Забужко зарахували в університет лише за два дні до початку навчального року, але приставили до неї двох «освєдомітелів». Після успішного закінчення «ідеологічного факультету» в Оксани з’явилися проблеми зі вступом до аспірантури. Смертельно хворий батько звернувся за підтримкою до Петра Тронька – доктора історичних наук, професора, академіка НАН України, депутата Верховної Ради УРСР та члена ЦК КПУ. Стефан Забужко помер на руках доньки, знаючи, що справи з аспірантурою владнано... Згодом письменниця згадувала: «Дуже складно було в молодості. А моя ще й припала на найтемніший час імперії, Брежнєв – Андропов – Щербицький, пора студентства – це взагалі повний морок був, просто жаль себе стає, коли озираюся, – як у тюрмі ті «найкращі роки» пройшли... Найпохмуріший період соціальної диференціації, роздвоєння на «себе для світу» і «себе для себе».
З 1986 по 1988 рік Оксана Стефанівна викладала естетику та історію культури в Київській консерваторії імені П. Чайковського. З 1988 року вона стала старшим співробітником Інституту філософії Академії Наук України. У 1992–1994 роках викладала в університетах США (Пенсильванському, Гарвардському, Пітсбурзькому) як «запрошений письменник» та Фулбрайтівський стипендіат.
Від 1996 року перейшла на творчу роботу, багато подорожувала, мала низку громадських навантажень: віце-президент Українського ПЕН-центру (1995–2010), член Наглядової Ради Міжнародного Фонду «Відродження», член багатьох редколегій, журі, конкурсних комітетів в Україні та за кордоном. Оксані Забужко пропонували балотуватись у Верховну Раду України на виборах 2006 року від Блоку «Наша Україна», але вона відмовилась – і відтоді завжди відмовляється від співпраці з будь-якими політичними партіями. У 2023 році письменниця потрапила до списку 100 впливових жінок з усіх куточків світу за версією BBC (ВВС – найбільша у світі компанія суспільного телерадіомовлення, Британія). Оксана Забужко живе у Києві.
Складати вірші Оксана Забужко почала, за її власними словами, «з дописемного п’ятирічного віку і їх охоче друкували якийсь час у періодиці, доки батька не дістало КГБ вже у Києві, а прізвище потрапило до чорного списку».
Дебют у періодиці стався, коли їй виповнилось 9. У 1973 році видавництво «Молодь» планувало до друку першу збірку юної поетеси з назвою «Весняна акварель» і передмовою відомого письменника Михайла Стельмаха. Але через те, що під час репресій 1972 року батьки дівчини потрапили в «чорні списки» політично неблагодійних осіб, вже підготовлену до друку збірку зняли з виробництва.
Тих ранніх віршів Забужко ніколи більше не публікувала, а першу поетичну книжку – «Травневий іній», змогла видати тільки у 1985 році. Про ці події вона так згадувала в «Автобіографії» (1997): «Якщо я завдячую радянській владі чимось добрим, то це тим, що вона вчасно поклала край моїй «літературній кар'єрі» – на цілий брежнєвський період, – інакше я вельми швидко навчилась би, як приподоблятися дядям і тьотям з редакцій, і, либонь, так і не докопалась би до власного голосу…».
Сьогодні Оксана Забужко є авторкою понад 20 літературних творів, серед яких – художня проза, поезія та публіцистика. Її вважають однією з найвидатніших сучасних письменниць, поетес та інтелектуалок України. Окремі твори перекладені 20 мовами й відзначені безліччю національних та міжнародних нагород, а міжнародну популярність їй принесли романи: «Польові дослідження з українського сексу» та «Музей покинутих секретів».
Перший прозовий твір письменниці «Польові дослідження…» став також першим феміністичним романом новітньої української літератури. Він спричинив гучний скандал та бурхливе обговорення у літературних колах й водночас мав великий успіх у читачів. Видавництво «День» про цю книгу тоді написало: «Важливіша за цю бомбу – тільки атомна». Книжка, присвячена темі гендерної рівності та свободі жінки у суспільстві, порушила табу цієї теми в художній літературі, справила великий вплив на сучасні процеси в українській літературі, а кількість жінок в письменстві стрімко зросла. Роман перевидавався більше десяти разів, він став бестселером в сучасній Україні, був перекладений на 15 мов, а зараз включений до багатьох обов'язкових списків та рейтингів сучасної східноєвропейської класики. Сама ж письменниця в одному із своїх інтерв’ю призналася, що «Ця книга навчила мене зневажати славу як чисто деструктивний чинник для всякої, живою душею людини… Письменник не повинен знижуватися до певного побутового рівня. Письменник повинен іти попереду читача і вести його за собою».
Широко відомим став ще один великий роман Оксани Забужко – «Музей покинутих секретів», що вийшов друком у 2009 році. Це родинна сага, у якій присутні три ключові для української історії епохи – Друга світова війна, 70-ті роки й ранні 2000-ні. Твір перекладений шістьма мовами, а швейцарська впливова газета Tages Anzeiger включила його до списку 20 найкращих романів XXI століття.
Одним з кращих творів письменниці, присвячених двобою Добра і Зла, вважається «Казка про калинову сопілку», яка побачила світ у 2000 році. За словами літературознавця Ярослава Голобородька, «це – повість-притча, повість-міф, повість-метафора, виконана у «прафольклорному» річищі із використанням розкішного фольклорного матеріалу. Міфологізований твір сповнений алюзій, символів, алегорій і просякнутий образно-філософськими струменями, у ньому вибудувана ціла низка традиційних для фольклорних і міфологічних творів антиномій – два протилежні персонажі-іпостасі (Ганнуся й Оленка), два дещо протиставлених духовних центри (батьки – Василь і Марія), Каїн і Авель, Бог і Диявол тощо». Твір введений у програму з української літератури середньої школи.
У 2001 році за мотивами однойменної збірки есеїв Забужко «Хроніки від Фортінбраса» на Київській студії хронікально-документальних фільмів було знято експериментальний фільм. Чимало поезій письменниці покладені на музику багатьма українськими та зарубіжними композиторами. З 2012 року вона співпрацює з гуртом «Тельнюк: Сестри», п'ятий концертний альбом якого «Дорога зі скла: LIVE» створено в основному на її вірші. Цікаві й тривалі дискусії викликали філософські праці Забужко: «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період» (1992), «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу» (1996), «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007).
Коли Оксану Забужко запитали, як їй працюється зараз, вона відповіла: «… до всього, що я професійно робила раніше, додалося колосальне за обсягом і напругою «громадське навантаження», яке зжирає понад третину всього мого часу. Виходить якась «біжуча» література, фронтова. Але це теж треба робити. І цього в нас бракує. В умовах постійної інформаційної війни людям для душевного здоров’я потрібні чітко сформульовані речі, просто називання речей своїми іменами…. Коли ж виникають більш глибинні почуття, коли тебе щось системно мучить, що не вкладається в формат ні поста на «ФБ» (Фейсбуці), ні навіть есе, тоді й вмикаються інші механізми і працює інша логіка. І оце вже не журналістське, а письменницьке».
1997 – Літературна премія Global Commitment Foundation (США) – за вірші з книги «A Kingdom Of Fallen Statues».
1997 – Премія Фундації Ковалевих (США) – за повісті «Інопланетянка» та «Я, Мілена».
2002 – Літературний грант Фонду Мак-Артура (США).
2008 – Перша премія з літератури Союзу українок Америки, Премія Міжнародної Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів та Гран-прі Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» – за «Notre Dame d'Ukraine» («Українка в конфлікті міфологій»).
2009 – Орден Княгині Ольги III ступеня за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України.
2010 – 1 місце у Всеукраїнському рейтингу «Книжка року-2010» в номінації «Красне письменство» – за «Музей покинутих секретів».
Трикратна лауреатка премії журналу «Корреспондент» – «Краща українська книга року» – за «Let My People Go» (2005), «Notre Dame d'Ukraine» (2008) та «Музей покинутих секретів» (2010).
2012 – Відзнака «Золотий письменник України».
2013 – Літературна премія Центральної та Східної Європи «Анґелус» (Польща) – за «Музей покинутих секретів».
2015 – Лауреат Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття» в номінації «Рейтинг».
2018 – Відзнака Блаженного Священномученика Омеляна Ковча.
2019 – Національна премія України імені Тараса Шевченка за книгу есеїв «І знов я влізаю в танк...».
2020 – Премія Women In Arts.
2020 – Премія «Книга року BBC» за книгу «Планета Полин».
2022 – почесна нагорода Варшавського книжкового ярмарку 2022 IKAR.
2022 – нагорода міської ради м. Кракова «Премія імені Станіслава Вінценза» (за видатні заслуги в популяризації культури Центрально-Східної Європи).
2023 – нагороджена Орденом Почесного Легіону.
2023 – диплом Doctor Honoris Causa ЛНУ.
2023 – звання почесної докторки Львівського університету.
02.02.2024 Оксана Забужко увійшла до складу міжнародного журі Берлінале-2024 (великий міжнародний кінофестиваль, що проводиться щорічно в Берліні, Німеччина).
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 15.04.2024