Василь Барка (1908–2003) – український поет, прозаїк, перекладач, педагог, літературознавець.
Василь Барка (справжнє ім’я – Василь Костянтинович Очерет) народився 16 липня 1908 року в селі Солониця Лубенського району на Полтавщині у бідній козацькій родині.
Батько працював теслярем в артілі «Увечный воин», оскільки був покалічений на російсько-японській війні, а пізніше – доглядав чужі запущені сади за третину врожаю. Діти – троє синів – йому допомагали.
Початкову освіту Василь здобув у трикласній хуторській школі, а потім разом з братами навчався в духовному училищі, тому що не було грошей платити за навчання в гімназії, а в духовному училищі, згідно з давнім привілеєм, діти з «козачого сословія» могли вчитися безкоштовно.
У роки громадянської війни батька мобілізували і поставили інструктором в майстернях, що виробляли спорядження для коней армії Будьонного. Одного разу в потязі, коли відправляв сідла, він занедужав на тиф. Хвороба дала ускладнення. Майже два роки він лежав недужий, в родині настала нужда і голод.
Тоді Василь покинув навчання в бурсі, яку на той час переформували в «трудову школу», і став найматися на працю по селах, щоб приносити у сім’ю «натуральний» заробіток.
У своїй «Автобіографії» В. Барка згадував: «То був гіркий час; але воднораз – добра школа побуту, школа життя з багатствами народних говірок. Повно драм людських. Живі перекази. Щедра природа. Різноманітність селянських характерів. Хоч робота тяжка: від сонця до сонця. Неділями ж пасучи коні в степах, багато читав; приносив книги з міста, позичаючи в приятелів. В останню зиму наймів почав ходити в школу до міста – за вісім верст. Вставати доводилося рано: зробити що треба і встигнути до школи, хоч би й наставали сніжні бурі. Зворотна дорога бувала і в темряві; і треба було впоратися коло коней і волів. Повернувся до міста зовсім; скінчив «трудову школу». Поступив на учительські курси, що перетворилися на педагогічний технікум. Помилково вибрав собі математику і фізику як фах: можливо, через вплив найстаршого брата. Він пізніше став професором математики в Новосибірському університеті… Середульший брат став теж інженером, а потім здійснив новий життєвий поклик: прийняв сан священика…
Мене тоді цікавили соціальні науки. Вивчав марксизм — з бажанням збагнути глибини цього вчення: студіював його «клясиків». Але хмарні теорії не могли задовольнити серця… Мене тоді цікавили соціальні науки. З рідного письменства були кумирами – звичайно, крім Шевченка, – на першому місці Іван Франко: особливо його проза, після нього Коцюбинський, Стефаник».
Після закінчення педагогічного технікуму Василя Барку скерували учителем математики і фізики в неповну середню школу глухого шахтарського «посьолка» – Сьому Роту. У 1928 році через конфлікти з місцевими партійними керівниками йому довелося тікати з України на Північний Кавказ. Відомо, що він оселився у місті Краснодар, де три роки навчався на українському відділі філологічного факультету Краснодарського педінституту.
У 1929 році за підтримки поета Павла Тичини було надруковано його перші вірші в харківському журналі «Червоний шлях», а у 1930 р. – вийшла перша збірка поезій «Шляхи». Партійна критика зустріла її вороже, оцінивши як «вилазку класового ворога» та вияв «буржуазного націоналізму», бо в ній був відсутній обов’язковий революційний пафос і уславлення ведучої ролі Сталіна. Барку змусили покаятись на зборах РАППу (Російської асоціації пролетарських письменників), до української філії якої він належав.
Поет згадував: Напади комсомольців за «Шляхи» і навіть за другу збірку – «Цехи», в студентський час були надто гострі. Коли ж проголошений був вільний конкурс в аспірантуру і я його витримав, то напади за кожен вислів змусили покинути український відділ і перейти на більш нейтральний відділ історії середньовічних західноєвропейських літератур. Але цей відділ проваджений був російською мовою. Так скінчились мої можливості писати українською мовою і вивчати українську літературу».
В. Барка зробив відповідні висновки і обрав для себе «добровільну поетичну німоту», яка тривала до 1942 року, хоча продовжував писати вірші «сам для себе». З Краснодарського педінституту він перевівся в аспірантуру Московського педінституту, написав кандидатську дисертацію про реалістичне і фантастичне в «Божественній комедії» Данте і 13 березня 1940 року захистив її. Читав лекції на філологічному факультеті Ростовського університету.
З початком війни Барка пішов добровольцем до «народного ополчення», загін якого потім приєднали до регулярної військової частини (за станом здоров’я поет не підлягав мобілізації). 10 серпня 1942 року, тяжко поранений під час бою, опинився на окупованій німцями території. Дві жінки врятували і виходили його. При цьому вони ризикували своїм життям, бо за такі дії німці всіх розстрілювали на місці.
В «Автобіографії» Барка про ці драматичні моменти свого життя згадував: «Одночасно з радянських літаків скидали об'яви: всі, хто зостався живий при німцях після побоїща, проголошувалися «ізменнікамі родіни». Ця об'ява безмежно обурила. Чоловік опинявся між двома смертями, викреслений із живих… В той час вирішився мій цілковитий розрив з режимом».
Після одужання Барка працював коректором у місцевій газеті. У 1943 році, коли була оголошена мобілізація всіх чоловіків на роботи в Німеччину, він назавжди розлучився зі своєю сім’єю. Щоб уберегти її у майбутньому від переслідувань радянської влади, поет обрав собі псевдонім, дивлячись на барки, які розвантажував, і порівнюючи себе з ними («тягнуться по річці туди-сюди, несучи на собі те, що людям потрібно»).
Після закінчення війни перебував у «ДіПі» – таборі для переміщених осіб в Аугсбурзі. «В роки життя в таборі «ДіПі» я писав вірші, есеї; склав роман «Рай» – він, щоправда, весь пройнятий гіркотою тодішнього стану і полемічністю напівприречених – під постійною загрозою видачі; це зрушило розповідні лінії в творі, писаному в коридорі на підвіконні, бо в невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно. Вірші, переважно серед природи, за межами табору, складалися більш незалежними…», – писав Барка у своїй «Автобіографії».
У 1947 році – перебрався до Франції, а у 1950 р. – до США. Письменник розповідав, що в Америці він: «…декілька років був редактором українського відділу радіо «Свобода» в Нью-Йорку; через нездоров'я мусів відпроситися (клопіт з недугою очей і кровоносних судин). Бідував, голодував, брався за будь-яку роботу: кочегарив, мив стіни, вікна і підлоги в шпиталі католицького монастиря Святого Хреста. В той же час писав статті з історії літератури, релігійні есеї… Життя на «граничних ситуаціях», читання нових книжок, не доступних раніше, передусім релігійних, відвідування церкви, а найбільше – довгі роздуми на самоті зовсім змінили погляди. Найдорогоціннішим придбанням була Біблія в перекладі Куліша».
Він любив свою оселю «Верховина», яка була у власності Українського братського союзу (доброчинна організація, яка надає допомогу та захист українській громаді в Америці та Канаді), де серед гірської природи прожив 32 роки і написав більшість своїх творів.
Останні три роки життя письменник тяжко хворів, переніс інсульт, наполовину осліп, був паралізований. Але говорив: «Я щасливий, бо написав твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому».
Василь Барка прожив 95 літ і помер у Глен Спей (українському поселенні неподалік від Нью-Йорка) 11 квітня 2003 року.
Літературна спадщина Василя Барки, крім рукописів, які з великим трудом вдалось зберегти і перемістити в Українську Вільну Академію Наук (УВАН) в Нью-Йорку, це понад 20 книг поезій, 6 романів і повістей, багато есеїв, перекладів, літературної критики.
Протягом 1958–1961 років письменник працював над романом «Жовтий князь», який опублікував в Нью-Йорку у 1963 році окремою книгою (в Україні роман з’явився тільки у 1991 році). Тему голоду в Україні 1932–1933 років, яку Барка розгорнув у цьому творі, він виношував у своїх думках 25 літ. Записувати свої спогади і свідчення очевидців почав у 1943 році, перебуваючи в таборі Ді-Пі в Німеччині. Обробляв ці записи уже в Нью-Йорку, починаючи з 1950 року. Спочатку не був певний, чи це буде поема, чи п'єса, чи роман. Спершу написав «робочу модель» для сюжету, взявши за основу справжню історію долі однієї родини. Потім доповнював її, скорочував, працював над стилістикою. Шістсот рукописних сторінок роману ґрунтовно переробляв і переписував наново від початку до кінця чотири рази.
Коли у 1963 році радіо «Свобода» відзначало 30-ліття Голодомору-геноциду, у програмі був виступ Василя Барки, в якому автор так сказав про свій роман «Жовтий князь»: «…Більшість типових випадків страшної доби знаходять віддзеркалення в повісті. Вона має три плани змісту: перший, цілком реалістична розповідь про всі хатні драми однієї сім’ї і її сутички з зовнішнім оточенням, під час виїздів і мандрів у пошуках поживи. Другий план повісти – цілком психологічний, в зображеннях незвичайних змін душевного життя, викликаних масовим голодом… Третій план повісти – метафізичний, суто духовний: з відкриттям завіси від таємничого і моторошного повіву з незнаних нам обширів нематеріального світу, супротивних небу і людству. Тут одна з сторінок духовної війни людських душ – проти їх ворога. В цій боротьбі цілий народ терпить свій найбільший і найстрашніший іспит».
Над другим томом роману Барка працював майже до останніх днів свого життя, поспішаючи, передчуваючи, що не встигне закінчити так, як треба. Він встиг зробити коректуру тільки першого розділу, проте мистецька якість другого тому не поступається першому, а психологічний та метафізичний елементи навіть перевершують попередні. Роман «Жовтий князь» перекладено французькою, російською, німецькою та італійською мовами.
Василь Барка опрацьовував тему Голодомору і в інших творах, зокрема у поезіях. Книга вибраних поезій «Лірник», у яку увійшли вірші, написані за 25 років, з’явилась 1968 року, на шістдесятиліття поета. Дослідники поетичної творчості митця відзначають, що «Поезія Барки – це суцільний переклад дійсности на мову серця». І далі: «В поезію Барки треба вчитатися і головне – вчутися, і тоді ми побачимо світ його очима, і станемо від цього напевно душевно багатші, змістовніші, глибші, світліші».
Крім роману «Жовтий князь», найголовнішими у своєму художньому доробку сам Василь Барка вважав роман-притчу «Спокутник і ключі землі» (про життя українців в Америці), епічну поему «Судний степ», збірку поезій «Океан» і збірку «Свідок сонця шестикрилий», драматичну поему у двох томах «Кавказ», переклад «Апокаліпсису»: для українського видання Біблії (в Римі), переклад трагедії Шекспіра «Король Лір», збірку невеликих релігійно-філософських есеїв під заголовком «Вершник неба».
У 1981 році Василь Барка був нагороджений літературною премією фонду Антоновичів.
У 2017 році він став Лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша (посмертно) – за значний внесок в українську літературу.
За життя Барки закордонна громадськість двічі висувала його твори на здобуття Нобелівської премії. В Україні – кілька разів митця висували на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка.
На честь Василя Барки названі вулиці у Києві, Лубнах та Полтаві.
У жовтні 2020 року на фасаді Будинку культури в селі Солониця встановлена меморіальна дошка.
У місті Рівному, у видавництві «Діва», у 1998 році вийшла книга письменника Миколи Вірного-Француженка «Портрет». У ній подано біографію Василя Барки, перелік його творів та їх оцінку літературознавцями.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 29.01.2024