Ірина (Іраїда) Жиленко (1941–2013) – українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуарист.
Ірина Жиленко народилася 28 квітня 1941 року в родині службовця у місті Києві. Її дитячі роки припали на страшний воєнний та важкий повоєнний час. Батьки дівчинки загинули і вона виховувалася у родичів у Звенигороді. Після закінчення Другої світової війни Ірина разом з ними повернулася до Києва. Підлітком почала працювати вихователькою у дитячому садочку й водночас вчитися у вечірній школі. У 1958 році після її закінчення вона, продовжуючи працювати в дитсадку, вступила на вечірнє відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.
Всебічно обдарована дівчина брала активну участь у роботі осередків українського відродження Києва 1960-х років, відомо, що вона зблизилася з колом шістдесятників. Ірина Жиленко була членом Клубу Творчої молоді, Спілки письменників України, виступала на літературних вечорах. У ті часи товаришувала з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Михайлиною Коцюбинською, Василем Симоненком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком та іншими молодими поетами та письменниками. Крім того, гарно малювала, професійно займалась вокалом в університетській оперній студії та аматорському хорі «Жайворонок» при Київській консерваторії, танцювала у «Веснянці». У 1962 році на літературному вечорі у Спілці письменників Ірина Жиленко познайомилася з письменником Володимиром Дроздом і вийшла за нього заміж. У шлюбі ця пара прожила в любові та гармонії 41 рік.
У 1964 році, отримавши диплом про вищу освіту, Жиленко почала працювати в редакціях газет «Вечірній Київ», «Молодь України», «Літературна Україна», редактором в журналах «Новини кіноекрана», «Ранок». На сторінках цих видань почали з'являтися її перші літературні твори. У 1967 році поетесу прийняли до Спілки письменників України. На схилі років вона написала: «Я щаслива людина. Люблю життя. Вдячна долі за те, що мене обминули спокуси вульгарного споживацтва, кар’єризму, фанатичного аскетизму, залишивши мені просте і добре, багатотрудне і радісне людське життя. Радісне не «тому що», а «незважаючи на …». Померла Ірина Жиленко 3 серпня 2013 року. Похована на Байковому кладовищі поряд із чоловіком.
З-під пера Ірини Жиленко вийшло близько двадцяти збірок віршів, десятки творів для дітей і книга спогадів. Перший свій вірш вона написала восьмирічною школяркою. Друкуватися в пресі почала з 1958 року. У 1964 році вийшли друком одразу дві книжки – «Достигають колосочки» (для дітей) та нариси «Буковинські балади». Як поетеса, Жиленко дебютувала у 1965 р. збіркою «Соло на сольфі». Ця збірка відразу була помічена літературною критикою й викликала у неї як захват, так і дорікання за аполітичність, називаючи твори поетеси поезією «приватного життя». Літературознавець Микола Жулинський у статті «Та, що молиться Богові віршами» писав: «Світ Ірини Жиленко твориться за принципом інакшості, іншості, несхожості зі світом реальним. У тому, іншому, інакшому світі – світі художньої реальності – вона вільна, нічим і ніким не скута…». А поетеса у всіх наступних збірках повторювала своє творче кредо: «Вірші мої, недосяжні для тьми, будуть відлунювать сонце!..».
Ірину Жиленко вважають найбагатшою на кольори поетесою. Підраховано, що в її збірках назви кольорів ужито 1059 разів. Її світогляд – надзвичайно оптимістичний. Навіть книгу своїх мемуарів – вона назвала «Нomo feriens» – «людина святкуюча». Цей автобіографічний твір складається з щоденникових записів авторки, листування з Володимиром Дроздом, портретів друзів письменників, особистих роздумів про епоху шістдесятників. Ці спогади спочатку публікувалися частинами з 1997року у журналі «Сучасність» та окремою книжкою вийшли у світ у 2011 році.
Світ дитинства був для Ірини Жиленко джерелом натхнення і поетичної фантазії. Вона вважала, що писати для дітей – велика честь і велика відповідальність, бо світ дитинства – це святкова казка, а маленька людина – дитина – це справжнє чудо, яке треба оберігати від негараздів і багато в чому вчитися у неї, щоб не зачерствіла душа, щоб не закрадалися в серце зневіра і байдужість. Вона опублікувала такі твори для малечі: «Двічі по два дорівнює кульбабці» (1983) та «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером» (1986), зверталася до жанру дитячої лірики у збірках віршів «Достигають колосочки» (1964), «Вуличка мого дитинства» (1979), «Казки буфетного гнома» (1985).
В одному з інтерв’ю призналася: «Люблю писати для дітей. Та і як може бути інакше, коли я і сама – дитина. Так-так. Колись я була маленькою дитиною, а зараз я вже старенька дитина. Бо щасливі люди, у яких все їхнє життя – вічне дитинство. Люди, у яких очі – завжди подивовані й зачаровані красою світу Божого; які по-дитячому довірливо й радісно чекають на свого Синього Птаха щастя; для яких кожен ранок – свято початку світу, а смерті не існує взагалі. Я вірю в людство, бо серед нас були (і довіку є!) прекрасні діти: Андерсен і Керролл, Гофман і Бредбері, Ліндгрен і Кочак... Доросле життя складне. Але треба його прожити так, щоб не було соромно перед власним дитинством, перед його світлим і чесним поглядом».
Кращі твори Ірини Жиленко перекладені різними мовами світу. Деякі з них введені в програму з української літератури середньої школи, вміщено в «Читанки» для учнів молодших класів.
Ірина Жиленко є лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за збірку «Вечірка у старій винарні» (1996), премії імені Володимира Сосюри за книгу віршів «Дівчинка на кулі» (1987), премії імені Василя Стуса за книгу спогадів «Homo feriens» та активну участь у культурному житті (2012). За багаторічну плідну творчу діяльність та вагомий особистий внесок у розвиток української літератури вона була нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня (2001).
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 02.11.2023