Конституційний суд України виніс рішення у справі, яка має прямий стосунок до сфери вищої освіти. У фокусі уваги – оцінка справедливості норм і правил про можливість відрахування особи з закладу вищої освіти у зв’язку з допущеними порушеннями.
Коротко розкажемо про зміст «освітнього спору».
Громадянин України Володимир Падєрін подав конституційну скаргу, у якій просив перевірити норму пункту 5 частини першої статті 46 Закону України «Про вищу освіту». Згідно з цією нормою, однією з підстав для відрахування здобувача (студента) є «порушення умов договору (контракту), укладеного між закладом вищої освіти та особою, яка навчається, або фізичною (юридичною) особою, яка оплачує таке навчання».
Чому виникло таке питання? 6 серпня 2021 року Національний авіаційний університет та Володимир Падєрін уклали договір про навчання, 12 серпня був виданий наказ про зарахування вказаного громадянина на навчання за кошти державного (регіонального) бюджету. Одначе 20 січня 2022 року Володимира Падєрін був відрахований за «порушення навчальної дисципліни та Правил внутрішнього розпорядку в студентських гуртожитках Університету, Правил внутрішнього розпорядку Університету, Положення про студентський гуртожиток, Закону № 1556...».
Володимир Падєрін звернувся до суду. Рішенням Солом’янського районного суду міста Києва від 1 червня 2023 року наказ університету про відрахування був визнаний незаконним і скасований. Суд зазначив, що покарання у вигляді відрахування з університету не ґрунтується на нормах закону.
Університет звернувся із скаргою до Апеляційного суду міста Києва.
Суд апеляційної інстанції частково задовільнив скаргу, і при цьому вказав, що «предметом договору <…> є навчання позивача; «відповідно до <…> договору, здобувач зобов’язаний, дотримуватись вимог чинного законодавства, Статуту, Правил внутрішнього розпорядку НАУ, правил проживання у гуртожитку університету та інших нормативних документів; виконувати освітню програму, індивідуальний навчальний план та досягати визначених освітньою програмою результатів навчання за встановленими виконавцем формами організації та провадження освітнього процесу, в тому числі з використанням освітніх технологій; дотримуватися норм моралі, академічної доброчесності, поважати Конституцію та державні символи України; виконувати вимоги щодо охорони праці, техніки безпеки та безпеки життєдіяльності, виробничої санітарії, протипожежної безпеки та інші, передбачені законодавством; дбайливо ставитись до майна виконавця; у разі зміни персональних даних інформувати про це виконавця <…>.
На думку апеляційного суду, наслідком порушення договірних зобов’язань, у тому числі умов <…> укладеного договору про навчання в Національному авіаційному університеті, передбачено відповідальність у виді відрахування згідно договору.
Проблему, яка становить суспільний інтерес, можна сформулювати так.
Бувають випадки, коли особа (здобувач освіти) допустила певне порушення. Наприклад, запізнилася на заняття, або розбила скло у гуртожитку, або невчасно здала книжку в бібліотеку. Чи означає це, що таку особу слід відрахувати із закладу вищої освіти? Адже особа «допустила порушення» і саме такий вид «покарання» передбачений у типовому договорі.
Бувають випадки, коли особа (або один із її батьків) не заплатила за навчання. Або, наприклад, не змогла своєчасно заплатити, або заплатила в неповному обсязі. Таке трапляється доволі часто, у значній частині випадків – через тимчасові фінансові складнощі у родині. Чи означає це, що студента слід відразу відрахувати із закладу вищої освіти?
Якщо особу відраховують із закладу вищої освіти через якесь порушення – тоді ця особа немов би «примусово відлучається» від освітнього процесу. Тобто припиняється здобуття цією особою освіти (знань, вмінь, навичок тощо). А отже – тим самим унеможливлюється реалізація конституційної норми про право на освіту. Чи справедливо це?
Ми розуміємо: якщо особа вчинила якесь порушення – відповідно, вона має нести відповідальність. Цей принцип стосується всіх галузей права. Але яку саме відповідальність має бути покладено на особу, що навчається і тим самим реалізує своє конституційне право? І який саме «обсяг» відповідальності співмірний із «обсягом» порушення?
На думку суддів, які розглядали позов Володимира Падєріна до Національного авіаційного університету, у даному конкретному випадку йдеться про дисциплінарну відповідальність. Конституційний Суд України з цією позицією не погодився.
Під час вирішення справи Конституційний Суд України взяв до уваги позиції перших осіб держави (Президента України, Голови Верховної Ради), а також науковців провідних юридичних шкіл (Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, Інституту держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України та ін.).
Цікаво, що суд також врахував позиції Президента Національної академії педагогічних наук України доктора філософських наук Василя Кременя та в. о. ректора Національного університету фізичного виховання і спорту України доктора філософії з права Олександра Пижова – ці експерти стикаються з проблемами правозастосування освітнього законодавства щоденно.
У висновку Василя Кременя зазначено: «визначальною ознакою правового регулювання відносин між закладом вищої освіти і здобувачем є їх виключно договірний характер. Положення договору свідчать про те, що предметом його є навчання у закладі і ним же визначені права і відповідальність закладу та здобувача вищої освіти. Отже, публічно-правовий характер договору зумовлений реалізацією конституційного права на освіту, державною регламентацією освітніх стандартів, процедур та гарантій, а приватно-правовий – договірними відносинами щодо надання освітніх послуг».
У висновку Олександра Пижова вказано: «юридична природа договору про навчання є гібридною. Приватно-правовий аспект проявляється у погодженні організаційних умов і (за потреби) фінансових умов. Публічно-правове навантаження проявляється в тому, що ЗВО зобов’язаний забезпечити навчання відповідно до законодавства та стандартів освіти, а сам договір не може легітимізувати відступ від конституційних гарантій або перетворити внутрішні правила на джерело нових обов’язків, які фактично обмежують право на освіту».
А тепер спробуємо «простою мовою» розказати про висновки, до який пристав Конституційний Суд України.
Кожен має право на освіту – це норма частини першої статті 53 Конституції України. Вища освіта – один із складників освітньої системи. Водночас практично реалізувати право на здобуття вищої освіти можна двома способами: або безоплатно (за рахунок коштів бюджету, у межах виконання державного або регіонального замовлення), або за кошти фізичних (юридичних) осіб.
У разі зарахування на навчання за рахунок коштів фізичних (юридичних) осіб додатково укладається договір між закладом вищої освіти та особою (замовником), яка замовляє платну освітню послугу для себе або для іншої особи, беручи на себе певні зобов’язання (у тому числі і фінансові).
У підзаконних нормативних актах предметом договору (контракту) є, серед іншого, фінансові зобов’язання замовника щодо оплати освітньої послуги, яку надає здобувачу заклад вищої освіти (наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Типового договору про надання платної освітньої послуги для підготовки фахівців» від 7 вересня 2020 року № 1113 зі змінами). Такий договір є різновидом цивільно-правового договору з ознаками споживчого договору, тому підлягає оцінюванню з погляду дотримання стандартів захисту прав споживачів.
Згідно з позиціями європейських судів, заклади вищої освіти, які надають платні освітні послуги, є постачальниками послуг, а студенти, як «слабша сторона договору», – споживачами.
Водночас стандартні умови договору (контракту), які визначають наслідки порушення зобов’язань здобувачем освіти, слід перевірити на предмет їх домірності.
Зокрема, не можна вважати домірними умови договору (контракту), які: покладають на здобувача освіти відповідальність за невиконання зобов’язань незалежно від причин такого невиконання; не передбачають можливості звільнення від відповідальності у разі порушення договору (контракту) закладом вищої освіти; установлюють автоматичні та непропорційні санкції (відрахування, штрафи, стягнення повної вартості навчання) без урахування фактичних обставин.
Освітня послуга – це «комплекс визначених законодавством, освітньою програмою та/або договором дій суб’єкта освітньої діяльності, що мають визначену вартість та спрямовані на досягнення здобувачем освіти очікуваних результатів навчання». Ключовими характеристиками цієї послуги в контексті розуміння договірних відносин, що виникають між закладом вищої освіти та здобувачем освіти, є результати навчання та вартість дій суб’єкта освітньої діяльності, спрямованих на досягнення результатів навчання.
У межах виконання освітньої програми та індивідуального навчального плану до здобувача вищої освіти може бути застосований такий захід відповідальності як відрахування із закладу вищої освіти.
Окрім того, законом передбачена можливість відрахування із закладу вищої освіти і за порушення норм академічної доброчесності.
Водночас порушення обов’язків чи інших вимог щодо проживання в гуртожитку закладу вищої освіти, визначених актами законодавства та локальними актами, не можна розглядати як підставу для припинення з ініціативи адміністрації закладу вищої освіти надання освітньої послуги, а отже, і припинення реалізації конституційного права на вищу освіту.
Конституційний Суд України зазначив, що відповідальність здобувача у правовідносинах із закладом вищої освіти є багатогранною. Доцільно виокремити академічну відповідальність, яка є заходом забезпечення академічної доброчесності, та цивільно-правову відповідальність, яка застосовується до здобувача вищої освіти у разі порушення договірних зобов’язань.
Згадка про можливість відрахування здобувача за порушення умов договору, згідно висновку Конституційного Суду України, стосується лише договору про оплату освітніх послуг – «договору (контракту), укладеного між закладом вищої освіти та особою, яка навчається, або фізичною (юридичною) особою, яка оплачує таке навчання».
Водночас дисциплінарна відповідальність встановлюється лише законами України. Ключовою статусною характеристикою суб’єкта дисциплінарної відповідальності (винної особи) є перебування його у трудових відносинах чи відносинах, пов’язаних із перебуванням на державній службі.
Правовідносини, що виникають у зв’язку з реалізацією конституційного права на вищу освіту, не мають характеру трудових чи таких, що пов’язані з державною службою, а отже – відсутні підстави вважати здобувача вищої освіти суб’єктом дисциплінарної відповідальності.
Відповідно, виключається можливість притягнення студента (студентки) до дисциплінарної відповідальності та застосування на цій основі такого «покарання» як відрахування.
Водночас, відрахування здобувача освіти є «домірним втручанням» у реалізацію конституційного права на вищу освіту, якщо особа здобуває вищу освіту за кошти фізичної (юридичної) особи, оскільки він прямо пов’язаний з умовами фінансування надання освітньої послуги як однієї з ключових передумов реалізації конституційного права на вищу освіту.
І наостанок – деякі професорські роздуми.
Конституційний Суд України, посилаючись на європейську практику, фактично визнав (хоча і непрямо) коректність сприйняття сфери вищої освіти як такої, у якій діють економічні закони і закономірності. Неважко помітити, що у Рішенні, про яке ми щойно повідомили, наведено багато суто економічних категорій.
Відтак, аналіз сфери вищої освіти доцільно і доречно проводити на основі економічної методології, використовуючи традиційні економічні поняття «послуга», «освітня послуга», «виробництво освітньої послуги», «супутня послуга у сфері вищої освіти», «конкуренція у вищій освіті», «ринок послуг у сфері вищої освіти», «споживач», «ціна освітньої послуги», «якість освітньої послуги», «собівартість виробництва освітньої послуги», «фінансування вищої освіти», «фінансування надання послуги у сфері вищої освіти», «захист прав споживача освітньої послуги» тощо.
Не секрет, що деякі «освітні експерти» та «освітні експертки», у тому числі з академічного середовища, вважали і вважають, що говорити про освіту з економічних позицій – це нісенітниця. Зокрема, колись із використанням такої дилетантської риторики «проштовхувалося» рішення про ліквідацію відділу економіки і організації вищої освіти в одному з академічних інститутів.
Я чудово пам’ятаю, як на засіданні Вченої ради «експертка з чергового проєкту» буквально «затюкала» колегу-науковця, коли він став говорити про економічні інтереси університетів та університетське підприємництво.
Кількість та широта досліджень про економіку вищої освіти, звісно, значно зменшилася. Експертам та експерткам, які «сидять» на іноземних грантах, конче хотілося, аби в суспільній свідомості сприйняття нашої освіти залишалося на рівні гасел і хайпу, а не на основі чітких традицій, які вже давно використовуються в європейському дискурсі.
Нині, надихнувшись рішенням Конституційного Суду України, відповідальні і небайдужі вчені-економісти під час досліджень явищ і процесів у сфері вищої освіти можуть з більшою впевненістю використовувати увесь арсенал економічної методології, а також пропонувати органам формування освітньої політики проєкти амбітних управлінських рішень.
Сфера вищої освіти – це одночасно і сфера національного господарства, і вид економічної діяльності, і сегмент ринку послуг, на якому діють суворі економічні закони – загальні спеціальні. Ці закони слід вивчати – глибоко і системно.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергей Захарин, государственный секретарь Министерства образования и науки Украины (2021-2023), доктор экономических наук, профессор.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 17.03.2026