Пам’ятаєте, як кілька місяців тому навколо проблеми учительської зарплати розпочалися великі танці? Та ще з бубнами. Масові та дуже голосні.
Зачин зробила частина депутатів освітянського комітету Верховної Ради, які заявили що для підвищення учительської заплати потрібно збільшити тижневе навантаження на вчителів та перестати виплачувати всі надбавки та доплати.
Танець підхопили профспілки. Але як завжди: і нашим, і вашим. Щоб не дуже посваритися з високим освітнім начальством і засвідчити, що вони за борці за вчительські інтереси.
Потім з’явилося «па» від освітнього омбудсмана: «Питання потрібно вивчати».
Не залишилися осторонь інші народні депутати: тема зручна для власного піару, тому також, образно кажучи, почали танцювати навколо проблеми
Не виходячи на сцену, але щоб не залишатися осторонь від танців, МОН заявило: беремося за розробку нової системи оплати праці.
Ну а вчитель, користуючись тим, що в закладах створені потужні освітні простори, швиденько почали друкувати на принтерах плакатики формату А-4 із написами типу: «Ні порушенню учительських прав», фотографуватися з плакатиками, а світлини розміщувати у соцмережах… Добре, що більшість тих принтерів утримується за учительську зарплату.
Рішення про підвищення зарплати прийняли. Дарма, що було дуже багато питань стосовно того, як його виконати. Але танці з бубнами навколо цієї проблеми призупинилися.
Аж ось читаю свіжі новини в мережі. 79 територіальних громад, підвищивши зарплату вчителям, зменшили чи не виплатили надбавки за престижність. Профспілка робить заяву, що 30% надбавки за престижність учительської праці потрібно узаконити. Народні депутати реєструють законопроєкт про фінансове забезпечення збільшення заплати.
А у Міносвіти звільняють заступника міністра, який відповідав за фінансово-економічний блок. Злі язики кажуть: звільнили, бо він не зміг організувати розробку нової моделі оплати праці педагогів.
Тому і роблю висновок: танці з бубнами навколо вчительської зарплати відновлюються. Розпочинається друга серія. Скоро знову в закладах освіти за командою зверху застрекочуть принтери, і фотографії учителів із паперовими плакатиками форматуА4 знову заполонять соцмережі…
І ось тут виникає логічне запитання: «А чи вирішить вічну проблему низьких учительських заплат педагогів нова серія танців із бубнами»?
Абсолютно впевнений, що не вирішить. І маю достатньо підстав для того, щоб так стверджувати. Тепер про них детальніше.
Не знаю, чи хтось задумувався над тим, звідкіля взялася норма учительської ставки – 18 годин тижневого навантаження. Як історик освіти, повідомляю, що цьому артефакту нашої освітянської дійсності виповнилося 90 років. Рішення про встановлення тижневого навантаження для вчителів середніх і старших класів школи у обсязі 18 годин (а для початкових класів – 24 години) було прийнято у 1936 році Радою Народних Комісарів СРСР.
Ця норма з’явилася не як результат серйозних наукових досліджень професійної діяльності вчителя, а як простий математико-економічний розрахунок. У той час існував 6-денний робочий тиждень. Сталінські урядовці вирішили, що вчитель повинен щодня проводити 3 уроки. Також йому потрібний був час, щоб до них готуватися, перевіряти учнівські зошити, сидіти на методичних і партійних зібраннях, педагогічних радах і профспілкових чи комсомольських зборах, працювати з батьками. Тому 18 годин «в класі» біля дошки збільшили у два рази, записавши в закон 36-40 годинний робочий тиждень.
Між іншим, добре знаючи тогочасну практику та ідеологічне підґрунтя прийняття рішень, можу висловити й таку гіпотезу. Зважаючи, що у той час тижневе навантаження вчителів у багатьох країнах Заходу було суттєво більшим, радянські керманичі освіти запропонували модель 3х6 і тому, що радянський учитель, відповідно до тодішньої ідеології, принципово не повинен був працювати більше або так, як його колега у країні «загниваючого» капіталізму. У той час приклад із країн «загниваючого» капіталізму не брали. СРСР мав бути попереду… Дарма, що це «попереду» було великою брехнею…
Дуже дивує те, що упродовж 35 років нашої Незалежності всі українські уряди продовжували жити за радянським стандартом і методологією обрахування тижневого навантаження вчителів.
Звичайно, можна було б написати, що подібне стало можливим або через невігластво, або через юридичну спадковість. Адже, коли Україні здобула незалежність, більшість трудових норм було перенесено з радянських кодексів у нове законодавство, щоб уникнути колапсу системи.
Однак, на мою думку, цьому є інша причина. Радянський підхід був і є вигідним для всіх урядів незалежної України. Адже дає можливість професійну діяльність педагога оплачувати далеко не у повному обсязі. Іншими словами, за формулою 18-ти годин тижневого навантаження ховаються не лише проведені уроки, а сила-силенна усього іншого, що робив, робить і мусить робити учитель. І все оте інше – це не 18 годин праці. І навіть не 36. А набагато більше.
Щоправда, для того щоб хоч трішки нівелювати цю жахливу невідповідність, у різні роки запроваджувалася система усіляких доплат і надбавок до учительської зарплати. Вони не мали обов’язкового характеру, не враховувалися в алгоритмі оплати праці, а тому залежали від об’єктивних і суб’єктивних чинників.
Образно кажучи, були вільні кошти в бюджеті та особисте бажання головних розпорядників цих коштів – їх виплачували. Не було – не виплачували, або зменшували розмір виплат. Так, як наразі відбулося із зменшенням виплат за престижність у 79 громадах.
Якщо коротко, то українська держава десятиліттями не платить учителю за весь обсяг його праці.
Навіть, не зважаючи на те, що із кожним роком ці обсяги збільшувалися. І не за рахунок контактних годин із учнями на уроках.
За прикладами далеко ходити не потрібно. Один із останніх – запровадження оцінювання за групами результатів, що збільшило обсяги роботи учителя поза уроками в рази. А чергування, інклюзія, організація харчування, дитиноугодництво, цифровізація, профорієнтація, наради, засідання, вебінари, квести та інші методичні заходи, кількість яких набула форми стихійного лиха…
І ось тут дуже цікавим є невеликий аналіз зарубіжної архітектури оплати праці вчителя.
У багатьох країнах Заходу, освітні системи яких ми намагаємося скопіювати, учитель отримує зарплату за контрактом (Full-time). Але це далеко не те, що в Україні називається «перевести на контракт».
Це зовсім інше. Учитель, працюючи за системою Full-time, повинен перебувати в закладі освіти, скажімо, із 8-00 до 16-00. Упродовж цього часу він проводить навчальні заняття (контактне навантаження), готується до них, додатково працює з учнями, перевіряє зошити, бере участь у нарадах, тренінгах і т. ін.
Обсяги контактного навантаження визначаються окремо для кожного конкретного випадку і можуть бути іншими для вчителів різних предметів. Скажімо, у математиків та філологів – суттєво меншими, ніж у викладачів мистецтва чи праці. Тому що у перших, скажімо, більше часу йде на перевірку зошитів.
Однак різна кількість контактних годин зазвичай не впливає на розмір заробітної плати. Бо вона нараховується не за кількість уроків, а за цілісний робочий день. Залучення вчителів до будь-якої діяльності, навіть якщо вона й педагогічна, в інший час, аніж той, що визначений у Full-time, оплачується окремо.
О, а тут згадайте роботу українських вчителів у вихідні дні: олімпіади, МАН, конкурси, концерти, екскурсії тощо. Фактично, вони також оплачується за схемою «18 годин». Щоправда, інколи може бути невеличка премія або зайвий вихідний. Якщо того захоче роботодавець.
І тут варто зупинитися на такому.
Я вже писав, що існуюча в Україні система оплати праці вигідна державі. Хоча б і тому, що вона очевидно набагато дешевша і зручніша від системи Full-time.
Але, якщо чесно, то вона зручна й учителю. Він може взяти не ставку тижневого навантаження, а півтори чи й більше. Він достатньо вільний у плануванні свого робочого дня після уроків, що дає йому можливість займатися репетиторством чи іншими видами діяльності, не зв’язаними із його конкретним місцем роботи. Залежно від розкладу уроків, він має достатньо гнучкий режим початку і закінчення робочого дня. Його діяльність у вільний від уроків час менш контрольована і регламентована.
Система Full-time створює абсолютно інші умови для роботи вчителя, встановлює відповідальність за їхнє дотримання та більш серйозний контроль за його роботою. Але при цьому педагог отримує достойну заробітну плату, яка в рази більша від української.
Він чітко знає, що повинен робити упродовж фіксованого робочого часу. Як і не менш чітко знає те, що всяка понаднормова робота, буде додатково оплачена. І що не менш важливо – розмір заробітної плати фіксований. Жоден чиновник не впливає на нього надбавками і доплатами, як то є в Україні.
І що найголовніше – система Full-time, на мою думку, гарантує ефективніше забезпечення якості освіти, порівнюючи із радянською «ставкою».
Було б логічно закликати запровадити в Україні щось аналогічне системі Full-time. Між іншим, упродовж першої серії танців із бубнами подібні пропозиції лунали. Але їх відразу відкинули. Адже в українського учительства вже є дуже прикрий досвід морального ґвалтування учителів-пенсіонерів, коли їх почали масово переводити на контракт. Тому навіть слово «контракт» викликає в учителів закладів освіти комунальної власності жахливу алергію.
Більше того, українському учительству толком і не пояснили, що насправді означає європейська контрактна система Full-time. Мабуть, тому, що пересічний вчитель відразу запитав би: «А платити нам також будуть, як у Європі?» Зрозуміло, що на це питання ствердної відповіді не було б.
До ідеї механічного перенесення в українську освіту європейської системи системи Full-time я ставлюся дуже скептично. Хоч добре знаю, що подібні думки у тих, хто приймає рішення, живуть і квітнуть. Чи вже майже визріли.
Недарма в учительських колективах уже зараз поширюються чутки про збільшення ставки до 22 годин із початком нового навчального року. Щоправда, ніхто не знає: це буде проста заміна 18-ти радянських годин на 22, чи це буде нормований обсяг робочого часу за системою Full-time.
На чому базується мій скептицизм стосовно прийняття рішення про систему Full-time в Україні?
По-перше, переважна більшість вчителів не готові сприйняти іншу систему. І не тому, що вони не розуміють необхідності змін. Вони їх бояться. Щоб не стало гірше. Навчені.
По-друге. Система оплати вчителя хоча б за типом Full-time вимагає дуже великого збільшення обсягів фінансування освіти, переходу від розмов про престижність педагога на словах до підтвердження цієї престижності грошима.
Я не хочу заглиблюватися в проблему, чи можна знайти для цього гроші. Наведу лише мудрі слова Сергія Корольова: «Хто хоче зробити, той шукає – як. Хто не хоче – причину».
По-третє. Потрібна серйозна команда науковців, освітян-практиків, фінансистів і менеджерів для того, щоб реформу оплати праці розробити, апробувати і впровадити. І це буде страшенно складною справою. Удесятеро складніше, ніж скажімо, запровадження ЗНО.
Між іншим, у процесі реалізації Концепції НУШ уже була спроба перезавантажити роль учителя. Ніхто не пробував змінити систему оплати праці, але підготовчі кроки для цього були сплановані. Це і запровадження «педагогічної свободи», і спроба винагородити якість через сертифікацію вчителів, і намагання запустити проєкт «гроші ходять за вчителем», і ухвалення норми встановлення мінімального окладу вчителя на рівні 3-х мінімальних зарплат…
Нічого з цього не вийшло. Думаю, що і не могло вийти. Ні держава, ні вчителі не були готові до цього тоді. Не готові і зараз.
Тому. Поки ми рахуємо ставку годинами, а не обсягом праці, будь-яке підвищення – це косметика. Це танці навколо проблеми замість її справжньої реформи. Яка неминуче буде складною, болючою, тривалою. І невідомою.
А що вчитель у цій ситуації?
Нещодавно побачив у стрічці FB такий мем: «Якщо ви думаєте, що лохина – це ягода, то ви помиляєтесь. Лохина – це український учитель».
Гірко читати подібні меми. Бо в них – і зневага до вчителя, і реакція на систему, яка змушує його погоджуватися на часткову оплату своєї праці.
Хоч насправді, українські учителі інші. Вони – справжні.
Бо якби такими не були, то не тягли б на собі все те, що вони тягнуть під обстрілами, у холоді, без електрики, під суворим чиновницьким наглядом. Із частковою оплатою своєї праці. Із позаурочним навантаженням, обсяги якого постійно зростають.
Тягнуть, потерпаючи: ощасливлять надбавкою за престижність чи ні? Начебто престижність учителя може дорівнювати 30% його мізерного посадового окладу.
Коли завершував роботу на цим текстом, з’явилася новина про підвищення тарифних розрядів окремим категоріям освітян. Зрозуміло, що будь-яке підвищення — краще, ніж його відсутність. І мова тут не про те, щоб заперечувати сам факт збільшення окладів.
Важливо інше. В основі й надалі лежить та сама формула тижневого навантаження, закладена ще в 1936 році. Тобто ми маємо справу не зі зміною підходу, а з корекцією цифр у старій конструкції. Радянська методологія при цьому не зникає. Вона просто стає дорожчою.
А отже, питання не лише в тому, скільки додали, а й у тому – за що саме платять.
Тож танці з бубнами навколо учительської зарплати продовжаться. І рано чи пізно будуть наступні серії. Аж до тих пір, поки вчителю не почнуть платити за весь той обсяг праці, яку він виконує. У таких розмірах, як насправді ця праця коштує.
Автор: Игорь Ликарчук, доктор педагогических наук, профессор.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 26.02.2026