Кілька днів тому я смакував кавою в одній із затишних кав’ярень Києва в компанії директора столичного ліцею. Досвідчений керівник. Іміджевий заклад. Людина, яку поважають.
Він довго і натхненно розповідав про нові освітні простори, STEM-лабораторію, інтерактивні посібники, зручні меблі, оновлені кабінети і навіть туалети з новими європейськими унітазами та дверцятами в кабінах. Про нову кухню та дизайнерський стиль оформлення коридорів. Про безкаркасні меблі. Про кондиціонери. І навіть про потужний генератор, який уже працює.
Його розповідь була піснею: доброю, змістовною, надихаючою, нескінченною. Як більшість колишніх радянських пісень – красива і дуже правильна.
І ця пісня обірвалася, коли я поставив одне маленьке питання: « А як усе це вплинуло на якість освіти у ліцеї?» Запала пауза. Його ложка почала повільно кружляти в чашці з уже холодною кавою.
Директор заговорив про МАН, НМТ, олімпіади, конкурси, перемоги. Про сертифікованих учителів. Про чудові результати інституційного аудиту. Про шкільний музей. Про відомих батьків учнів, які просили, щоб їхні діти навчалися саме в цьому ліцеї.
Я уточнив: «Це радше про досягнення окремих учнів. А що з освітнім прогресом усіх? З доданою вартістю? З мотивацією? З реальною якістю навчання?» Ложка почала цокотіти нервово. З’явилися слова про внутрішньошкільні моніторинги, освітні втрати, складнощі війни.
Далі я не став тиснути. Не хотів і не мав права. Він розумна людина, і ми обидва все зрозуміли. Розмова тихо зійшла нанівець: про все і ні про що.
Він, очевидно, був розчарований відсутністю дифірамбів. Я – підтвердженням власної тривоги. Ми розійшлися. Недопита кава лишилися в чашках на столі.
І ще не встиг розвіятися осад від того кавування, як у стрічці новин з’явилося повідомлення про виділення урядом чергових мільярдів на створення освітніх просторів.
Знову лабораторії. Знову обладнання. Знову «сучасне середовище». І знову коментарі чи окремі дописи стрічці FB керівників обласних та місцевих органів управління освітою: «Дякуємо. Готові. Освоїмо». Хто б сумнівався.
А я подумав про інше. Упродовж всього тривалого часу спроб здійснити освітню реформу в системі шкільної освіти ми менш за все говорили про освітні простори. Я про ті «реформи», які вже давно упокоїлися на кладовищі українських освітніх реформ.
Лише з утвердженням НУШ в шкільній освіті всі стали розбудовувати освітні простори. На які витрачалися і, як уже видно, будуть витрачатися шалені бюджетні кошти.
Відразу хочу сказати всім хейтерам таке. Я чудово знаю, і з власного досвіду також, що освітній простір важливий. Поганий – заважає. Добрий – допомагає.
Але не менш добре знаю й інше: жоден простір не реформує освіту сам по собі.
І, мабуть, восьмий рік функціонування НУШ це підтвердив. Підтвердив для тих, хто бачить, аналізує і робить висновки, а не живе в світі ілюзій споглядання освітніх просторів.
Освіта – це не перефарбовані тисячі квадратних метрів шкільних приміщень. Це – не нові меблі, комп’ютери, інтерактивні дошки, платформи, і навіть кухні із суперсучасним обладнанням.
Є давня і проста істина: освіта – це насамперед учитель. Не помилюся, якщо скажу: успішна реформа – це також учитель.
Реформа може відбутися без нових меблів, столів і розмальованих стін. Але вона ніколи не відбудеться без у учителя.
Почати з учителя – означає інше.
Означає підвищити не лише вимоги, не лише закликати «накачати вчителя знаннями» і дати йому 1500 грн на підвищення кваліфікації, а й дуже суттєво підвищити зарплату. Без будь-яких зазіхань на нормативи навантаження, виплату надбавок, оплату іншої його праці, що межує із викладацькою.
Означає дати автономію, а не лише інструкції, написані людьми, які знають дуже далекі від реальної педагогічної діяльності. Означає скоротити зайву управлінську вертикаль, яка давно перетворилася у п’яте колесо, що гальмує рух освітянського воза.
Означає довіряти і справедливо оцінювати вчительську працю. Про це писав і ще писатиму не раз і не два.
Але це складніше, ніж провести тендер, малювати стіни, і купувати, купувати, купувати… Щоб потім керівники областей та очільники громад могли все те урочисто вручити, зробити світлини про щасливе освітнє життя і забути..
Освітній простір – це сміливість бюджету. Почати з учителя – це сміливість системи.
Я не знаю і не хочу знати, кому персонально вигідні нові мільярди. Хай цим цікавляться журналісти-розслідувачі. Але знаю інше: якщо після десяти років вкладень ми так і не показали доказів їх впливу на якість освіти, то проблема не в нестачі коштів. Проблема в тому, що якість ми замінили показухою.
І не лише це.
Я щодня бачу сотні коротких відео із проханнями хлопців з лінії фронту: «Донатьте, щоб ми могли вас захищати». Не знаю, як у кого, але у мене серце обливається кров’ю від перегляду кожного такого ролика.
І я знову звертаюся до хейтерів. Я не протиставляю освіту армії.
Освіта – це теж фронт.
Але в такі моменти особливо гостро відчувається різниця між ціною і презентацією. Даруйте за відвертість: без розмальованих стін і STEM-лабораторії освіта виживе. Навіть – дуже виживе. І буде в неї майбутнє.
А от чи буде майбутнє в нас, якщо не втримається фронт – то є питання. Але чомусь ніхто на нього не хоче шукати відповідь.
Пишучи так, я розумію, якщо піти в логіку «у війну не можна витрачати на освіту», – це пастка. Освіта – це також інвестиція у перемогу. Просто довгострокова.
Але якщо піти в логіку «у війну можна витрачати як завжди», – це теж пастка. Але уже зараз. Між якими пастками будемо обирати?
Іншими словами. Війна – це час концентрації. Концентрації ресурсів. Концентрації рішень.
Концентрації відповідальності. І якщо в цей час держава витрачає мільярди на те, що не має доведеного впливу на якість освіти, – це не злочин. Це проблема стратегічної концентрації.
У воєнний час суспільство готове сприймати і розуміти складні рішення. Упевнений, що українське суспільство є таким. Але суспільству необхідно пояснити необхідність прийняття рішення про масштабні інвестування величезних бюджетних коштів на цілі, які не мають безпосереднього відношення до війни сьогодні і зараз.
Більше того, мабуть, перед інвестуванням нових коштів суспільство має право побачити результати об’єктивного аудиту ефективності коштів, вкладених раніше. І насамперед у контексті підвищення якості освіти.
Освіта заслуговує не лише на фінансування. Вона заслуговує на доказову відповідальність за кожну вкладену гривню.
Ось такі невеселі думки з’явилися у мене після прочитання новини про чергові мільярди на освітні простори. Із яких – майже половина на практично утопічний проєкт профільної школи. Який наразі не сприймає і не розуміє більшість батьків, багато громад, думаюче учительство. Але за який мертвою хваткою та повним «одобрямсом» вчепилися освітні чиновники: від найвищих до найнижчих. Очевидно, вони знають, задля чого вчепилися.
Автор: Игорь Ликарчук, доктор педагогических наук, профессор.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 16.02.2026