Рішення Кабміну про запуск експериментального проєкту з підготовки докторів філософії (PhD) – це, без перебільшення, тектонічний зсув. Україна нарешті намагається перейти від пострадянської моделі «аспірантура як статус» (часто, на жаль, статус, який дає право на відстрочку від мобілізації) до західної моделі «аспірантура як робота».
Суть проста і жорстка: гроші держави (а це серйозні гранти, що покривають дослідження і гідну стипендію) тепер йдуть не за аспірантом, а за конкретним науковим проєктом. Немає проєкту – немає аспіранта.
Це кінець епохи «пересиджування» в університетах. І як дослідник філософії освіти, я вітаю цей крок. Це шлях до суб'єктності української науки.
Від біології до філософії: чому мапи потребують сенсів
Згадую свій власний шлях. За першою освітою я – вчитель географії та біології. Свого часу я починав із дослідження природних ландшафтів Боярського лісництва, а прийшов до філософії освітніх ландшафтів. Цей перехід не був випадковим.
Географія навчила мене, що «ландшафт» – це не просто набір рельєфу, гірських порід, повітря, вод, ґрунтів, рослинності та тваринного світу (те, що зараз назвали б STEM-компонентом). Це простір, наповнений культурними смислами.
Я став гуманітарієм саме тому, що зрозумів: фізична карта світу мертва без карти сенсів. Розділяти ці дві сфери, фінансуючи лише «будівничих ландшафту» (фізиків) і ігноруючи тих, хто наповнює його життям (філософів), – це шлях до створення високотехнологічної пустелі.
Саме ця загроза ховається в деталях нової реформи.
Пастка технократії: чому лише STEM?
Пілотний проєкт охоплює лише галузі природничих наук, математики та фізики. 100 грантів підуть туди. Історики, соціологи, філософи залишилися «за дужками».
Логіка МОН зрозуміла і прагматична. У відповідь на мій запит міністерство чесно зазначило: STEM-напрями є «найбільш формалізованими з погляду оцінки результатів». Дійсно, ефективність фізика легше виміряти: ось стаття у Nature, ось патент, ось дрон, який завтра полетить на фронт. В умовах війни, коли ресурси обмежені, інвестиція в «залізо» та технології виглядає пріоритетом №1. Ми будуємо «м'язи» держави, здатні захистити нас фізично.
Але ще у своїй кандидатській дисертації у 2010 році я попереджав про ризики технократичної стандартизації. Є така закономірність: коли занадто багато говорять про «якість» і стандарти, світ насправді занурюється в «кількість». Комп’ютер може виграти у шахи, прорахувавши мільйони комбінацій, але він досі не здатен зрозуміти іронію чи відчути емпатію, бо ці речі неможливо описати математичним алгоритмом.
Так само і з наукою. Державі зараз зручно фінансувати те, що можна «зважити» і виміряти лінійкою. Але як колишній голова Ради молодих вчених, я бачив сотні блискучих ідей у гуманітаріїв, вплив яких неможливо втиснути у прокрустове ложе формалізованих KPI «тут і зараз». Ігнорування цього «людського виміру» може дорого нам коштувати.
Ризик втрати «нервової системи»
Держава – це не лише м'язи. Це ще й нервова система – сенси, цінності, культура, розуміння соціальних процесів. Це зона відповідальності гуманітаристики.
Якщо ми на роки відріжемо соціально-гуманітарний блок від реального фінансування, залишивши його на голодному пайку «старої моделі», ми ризикуємо закріпити небезпечний розрив:
Такий перекіс загрожує тим, що після перемоги ми матимемо технології, але не матимемо відповідей на питання: яке суспільство ми будуємо? Як долати травми війни? Як реінтегрувати людей? Фізика не дає відповідей на ці питання.
Домашнє завдання для гуманітаріїв
Водночас цей сигнал від МОН має стати холодним душем для нас, представників гуманітарного цеху. Чому нас не взяли в пілот? Чи не тому, що ми самі часто дискредитували себе імітацією науки?
Проєктна аспірантура вимагає чітких KPI, вимірюваного впливу (Social Impact) та прозорості. Чи готові наші кафедри педагогіки чи філософії сформулювати такі проєкти? Чи можемо ми довести платникам податків, що наше дослідження варте інвестицій так само, як розробка нового дрона?
МОН обіцяє розглянути можливість масштабування експерименту на гуманітарний блок після аналізу першого етапу. Це означає, що у нас є час. Не для того, щоб писати скарги, а для того щоб навчитися грати за новими, дорослими правилами:
Нова аспірантура – це тест на спроможність. І гуманітаріям доведеться його скласти, якщо ми хочемо бути архітекторами майбутнього, а не архівним пилом.
Автор: Сергей Терепищий, доктор философских наук, профессор.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 10.02.2026