У стрічці – гостра публікація: в одному з ліцеїв Білої Церкви встановили відеокамери. Директор публічно оголосив по шкільному радіо. Майже дослівно: «Тепер ви всі під наглядом».
Пишуть, що відеокамери встановленні у коридорах і навіть у туалетах для юнаків.
Коментарі очікувано розділилися. Одні підтримують: нарешті порядок. Інші обурені: це – приниження і тотальний контроль.
Я не хочу занурюватися в юридичні деталі – не знаю всіх обставин. Хоч юридичних питань тут дуже багато.
Але ця історія важлива не конкретним випадком. Вона важлива тим, що дуже точно показує стан української школи.
Що школа реально може зробити із нерадивими учнями, які порушують дисципліну і порядок, заважають іншим нормально вчитися? Давайте подумаємо.
Уявімо, що камера зафіксувала щось серйозне: агресію, булінг, куріння, вандалізм, малювання фекаліями на стінах шкільних туалетів.
Питання перше. І що далі?
У межах чинного законодавства школа може:
І майже все.
Щкола не може:
Що змінюють камери? Нічого. Вони лише фіксують те, з чим школа і так не знає, що робити.
Питання друге. Хто дивитиметься відео з камер?
Це питання дивним чином залишається в тіні.
Хто реально впродовж дня дивитиметься потокове відео з десятка камер?
У реальності відбувається одне з двох:
Це не профілактика. Це ілюзія контролю.
Питання третє. А як за кордоном?
Щоб уникнути ілюзії, що камери – це «сучасна світова норма», варто подивитися, на чому реально тримається порядок у школах інших країн.
У Великій Британії за несанкціоновані прогули батьки платять грошові штрафи – £80 або £160. Повторюваність – суд.
У Франції систематичні порушення і прогули можуть коштувати батькам до 750 євро. І це нікого не дивує.
У Німеччині діє жорсткий принцип обов’язковості освіти – з адміністративними штрафами і примусовими заходами щодо батьків.
У Фінляндії, якою ми так любимо прикриватися, закон дозволяє офіційні дисциплінарні санкції, включно з тимчасовим відстороненням від навчання.
У деяких громадах США, якщо негативна поведінка учня триває після офіційного попередження, відповідальність несуть батьки, аж до штрафів і громадських робіт.
І зверніть увагу: у жодній з цих країн камери не є головним інструментом. Головне – наслідки.
А тепер – Україна. І тут починається найнеприємніше.
В Україні:
Зате є:
У них – наслідки. У нас – спостереження.
Питання четверте. То що потрібніше: санкції чи відеокамери? Це, насправді, ключове питання.
Камери – це про контроль.
Санкції – про відповідальність.
Контроль без наслідків не формує поведінку. Він лише створює декорацію порядку.
Українська школа опинилася в парадоксі: вона відповідає за все, але не має права ні на що. І саме тому камера стає символом безпорадності, а не сили.
Тепер про фразу, яка болить: «Тепер ви всі під наглядом».
Це не мова освіти. Це мова режиму спостереження. Мова закладу, у якому утримуються примусово.
У школах «всі під наглядом» з’являється там, де:
Іншими словами – де керівники і колектив уже не мають сил щось зробити.
А тепер відверто: якщо названі обставини усунуті не будуть, жодна відеокамера, чи навіть якщо їх буде кілька десятків, ситуацію не змінять. Навпаки. Ускладнять. Маю досвід.
Чи здатний директор закладу освіти самостійно вирішити тріаду проблем, які я назвав вище? У повному обсязі не може.
Потрібні серйозні зміни в чинному законодавстві про відповідальність здобувачів освіти та їхніх батьків. Іншими словами – про межі.
Але багато що можна зробити і в закладі. Звичайно, якщо там ситуація не доведена до абсурду.
І на завершення.
Камери можуть фіксувати порушення. Але вони не формують меж.
Школа без меж – це вже не школа. Це простір, де всі «під наглядом», але ніхто – не відповідальний.
І жодна камера цього не виправить.
Автор: Игорь Ликарчук, доктор педагогических наук, профессор.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 26.01.2026